Раніше служба Івана Карповича в урядових установах та громадська праця стояли на заваді, коли йому спадало на думку взятися за перо. Тепер же, в часи свого примусового перебування в Новочеркаську, при повній відсутності будь-яких розваг та цікавого товариства, письменник мав великі можливості розгорнути свої здібності до письменницької роботи. А було йому тоді сорок років, вік не такий вже похилий для письменника. Щодо фізичного стану здоров'я Іван Карпович був саме в розквіті своїх сил. Не хворів і енергії йому ні в чому не бракувало, яке б діло він не робив тоді.
— Ми, Тобілевичі, міцні! — казав він. — Коріння у нас глибоко росте і забезпечує нас живими соками з самої матінки землі!
Недурно він так хвалився, бо його батько прожив мало не до ста років, і всі його брати були міцні, як дуби. Любо було дивитися на міцну будову їхнього тіла. Всі вони були стрункі, гарні й здорові. Хвороби прийшли до них уже в глибокій старості, як наслідок того, що вони одірвались від нормального, здорового життя і перебували весь час в умовах, багатих на різні тяжкі випробування. Вони жили завжди переважно нервами, бо праця артиста в театрі пов'язана з виключним напруженням нервової системи.
Немало праці поклав Іван Карпович на створення дорогого для нього образу дівчини, сироти, яка рано втратила свою матір і опинилась сама-однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки. Оповідаючи мені про можливий зміст нової п'єси, в якій та знедолена сирота мусила бути головним персонажем, він цілком випадково назвав її Харитиною. Так те ім'я й залишилося в п'єсі, він його вже не міняв. Дівчини, такої точнісінько, якою він збирався намалювати свою героїню в "Наймичці", він, звичайно, не бачив, але окремі її риси спостерігав у сільських дівчат. Тому його Харитину можна з певністю назвати збірним жіночим образом. У ньому сконцентрува чиста, сердечна й благородна, що робить її найдостойнішим створінням серед людей.
Поставити Харитину в остаточне, кругле сирітство, зберігаючи життєву правду, виявилось не так уже й легко для письменника. Адже ж на селі, де один одного знають, як себе самого, трудно знайти людину, яка б, втративши батька й матір, залишилась цілком самотньою, безпорадною. Є у неї сусіди, знайомі, можуть бути в неї і родичі, чи близькі, чи далекі. Трудно було Іванові Карповичу відокремити свою Харитину буквально від усіх зв'язків на селі. Тому він аж тричі писав зміст п'єси, не задовольняючись ні однією версією.
Сидячи за палітурками, Іван Карпович, при моїй ретельній допомозі, міркував про те, як було б краще осиротити Харитину. Нарешті, вузлик інтриги було ним за-в язано, зміст накреслено і весь сюжетний матеріал розподілено по окремих діях. Іван Карпович придумав-таки засіб, щоб зробити свою любиму героїню зовсім самотньою, без родичів і без будь-яких знайомих на селі. Мати її, покритка, блукаючи з дитиною на руках, припленталась до села і померла в корчмі, залишивши дитину на ласку корчмарки та її сім'ї.
Підросла Харитина, і ось ми її вже бачимо на початку першої дії наймичкою тих, хто взяв її до себе малою. Але й така ситуація не задовольнила автора. Він тільки тоді заспокоївся і зітхнув цілком вільно, коли місце народження Харитини переніс із села до міста, до родичів тих євреїв, у яких Харитина опинилась потім у наймах, без паспорта. Шинкар Борух і його дружина Рухля використовували її становище безпаспортної, залякували тюрмою, в разі вона покине їх і піде шукати кращої праці. Тут, у шинкаря, її й побачив багатій Цокуль і, відкупивши від Борухів, узяв до себе за ключницю. Створивши отаке середовище для безрідної сироти Харитини, Іван Карпович відчув потребу трохи відпочити.
— Нехай трохи відстоїться,— сказав він, ховаючи свій зошит з планом і змістом "Наймички".
Робота в нього була. Він узявся переписувати обидві п'єси, що трохи полежали в чернетках і які треба було вже посилати до цензури.
Першою п'єсою, яку Іван Карпович старанно переписав і послав на присуд Миколі Карповичу Садовському в Миколаїв, була "Розумний і дурень". Іван Карпович попросив Миколу Садовського одіслати п'єсу до цензури, якщо вона варта доброго слова. Він надавав їй більшого значення, ніж "Бондарівні".
Микола Карпович довго нічого не відповідав. Лист від нього прийшов лише на початку листопада. Він поздоровляв брата Івана з тим, що п'єса "Розумний і дурень" одержала дозвіл цензури від ЗО жовтня 1885 року.
П'єсу "Бондарівна" Іван Карпович послав до цензури сам.
Увесь той час, коли ми чекали на лист від Садовського, минув у хвилюванні. Лише робота над новою п'єсою "Наймичка" допомагала Іванові Карповичу зберігати душевну рівновагу і спокій, принаймні зовнішній. Він не любив, коли я починала журитися, що так довго нема листа. У нас тоді були інші турботи й теми для розмов.
Тієї ж весни, після закінчення сезону в Одесі, артисти трупи Старицького роз'їхалися в піст на відпочинок і більше не зібрались у своєму колишньому складі. Іванові Карповичу і мені трудно було зрозуміти, чому, з яких саме причин Марко Лукич організував свою власну трупу, запросивши до неї Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевич та Максимовича. Решта трупи залишилася з Михайлом Петровичем, який мусив набрати молодих, недосвідчених акторів. Не могли ми збагнути й того, чому Садовський і Саксаганський не приклали старання, щоб примирити двох таких видатних діячів українського театру як Кропивницький і Старицький.
Навіщо було розпорошувати артистичні сили, коли їх і так мало на українській сцені?! — нервувався Іван Карпович.
Йому було дуже прикро за Михайла Петровича. Він глибоко поважав його за ентузіазм щодо піднесення української культури, зокрема театрального мистецтва.
Шкода, велика шкода, що наше діло розвалилось, а було воно таке прекрасне! — зітхав він, згадуючи про суперечку Старицького з Кропивницьким.
Іванові Карповичу боліло ще й те, що брати його, приєднавшись до Марка Лукича, залишили Марію Садовську працювати у Старицького. Він був не дуже високої думки про закулісне життя в будь-якій трупі. Його турбувала думка, що Маша залишилась сама, без братів, хоч керівник трупи Старицький був надзвичайно чуйною і шляхетною людиною. Коли я починала заспокоювати Івана, кажучи,
що Маша такої спокійної і лагідної вдачі, що ніхто не наважиться образити її або інтригувати проти неї, Іван Карпович відповідав мені на те:
— Ось тому я й турбуюсь за неї, що вона лагідна й спокійна і ніколи не втручається в чужі справи. Лагідному завжди на ноги наступають. Огризатися вона не вміє і не захоче, а людей недобрих скрізь багато, особливо в театрі, де завжди цвіте заздрість і бажання підставити ніжку людині, яка не має за собою сильних плечей.
Через деякий час повернулася з театральної цензури п'єса "Бондарівна" з дозволом на її показ на сцені театрів. То був надзвичайно радісний для нашої сім'ї день. Дата дозволу була: ЗО листопада 1885 року. Того ж самого дня Іван Карпович поспішив одіслати п'єсу Садовському, по-скільки він присилав нам хоч зрідка невеличку грошову допомогу. Річ у тім, що Іван Карпович звернувся до колективу артистів трупи Кропивницького, пропонуючи їм усі свої нові п'єси за щомісячну допомогу в 50 карбованців. Кропивницький те прохання відхилив, певно, не повірив, що п'єси будуть дозволені цензурою.
Микола Садовський, одержавши "Бондарівну", негайно відповів нам, що береться до постановки обох п'єс і покаже перше "Розумного", а потім і "Бондарівну" в Одесі, куди трупа збиралась переїздити. Микола Карпович вважав, що такі цікаві п'єси, а особливо "Розумного і дурня" варт показати перше одеситам, бо вони цікавляться українським театром і люблять українських акторів. З тих міст, які дозволено було відвідувати українським трупам, тільки Одеса могла як слід оцінувати щось нове в нашому репертуарі. Адже ж Київ, де публіка досконало розумілася на театральних виставах і на акторській майстерності, був тоді ще відгороджений від українських труп міцними мурами адміністративних заборон. З листом Садовський прислав нам невеличкий грошовий аванс.
Лист брата Миколи підбадьорив Івана Карповича. Нарешті, він зможе залишити працю палітурника і взятися виключно до літературної роботи, яка давала простір для вияву його думок і знань.
Коли трупа почала виставляти обидві п'єси в Одесі, якась добра душа надумалась присилати нам регулярно всі часописи з рецензіями на вистави й на виконання ролей артистами. Отже взимку 1886 року ми до самого посту одержували "Одесский вестник" та "Одесский листок", які дуже схвально писали і про п'єси Тобілевича і про гру акторів.
Івана Карповича і мене дуже цікавила справа з розподілом окремих ролей в обох п'єсах. Про це нас сповістив докладним листом Панас Карпович Саксаганський. Йому дуже сподобалися нові п'єси і він поздоровляв брата Івана з успішним переходом через "Сціллу і Харібду", як він писав нам, бо дуже кохався на міфах стародавньої Греції. Під Сціллою і Харібдою він, звичайно, мав на увазі театральну цензуру.
У п'єсі "Розумний і дурень" головні ролі було розподілено так: Каленик — Кропивницький, Михайло — Садовський, Данило — Саксаганський, Мар'яна — Занько-вецька, мати її — Затиркевич; у "Бондарівні": Бондар — Саксаганський, Тетяна — Заньковецька, Тарас — Садовський, староста — Кропивницький, Герцель — Загорський, Марія — Затиркевич.
Другорядні ролі виконували менш відомі актори.
(Продовження на наступній сторінці)