То був пам’ятний, особливо для Польщі, 1863 рік, рік повстань за визволення народу з-під царського гніту. Цар не шкодував своїх збройних сил, щоб придушити протести найкращих людей країни. Сутички повстанців з царськими військами були уперті й криваві. До цієї запеклої боротьби сильний поштовх дало повстання у Варшаві ще в 1830 році. Народ пам’ятав про нього, і та згадка будила мужність і завзяття до подальшої боротьби за національне визволення. Повстанців-патріотів розстрілювали, вішали, засилали в далекі місця покарання, найбільш усього — до Сибіру. Але ні кулі, ні багнети, ані шибениці не могли спинити народного гніву. Полум'я протесту проти насильства весь час жевріло потроху і вибухало новими повстаннями, якщо не на самій польській землі, то на землях сусідніх з нею — Литві, Білорусії.
Боротьба проти царського уряду йшла не тільки за національне визволення польського народу, а, головним чином, за право для селян володіти землею і звільнитися від панщини. Патрюти-демократи вимагали скасування чиншової системи, себто роздачі державою земельних участків шляхті за певну орендну платню, чинш. Друзі народу домагалися, щоб уся земля належала тим, хто її обробляє, — селянам.
Прогресивна частина польської молоді, що проживала на Україні, вирішила приєднатися до революційного руху. За прикладом польських повстанців, вони почали підготовляти повстання серед українського селянства, викинувши те ж саме гасло: "Земля і воля селянам". Але повстання не знайшло підтримки серед народу і потерпіло поразку, його придушили хутко військовою силою. Наслідком тієї поразки були численні арешти й покарання. В отой саме вир потрапив і наш вітчим Йосип Пілецький. Під час підготовки до повстання він, разом з іншими повстанцями, працював у підпільній друкарні, де виготовлялися відозви до селян, а головним чином передруковувались звернення російських революцюнерів до російських солдатів і офіцерів. Їх закликали підтримати повстанців, роз’яснюючи, що ота підтримка — діло справедливе і цілком гідне чесних людей. Дізнавшись про те, що почались арешти серед людей, причетних до підготовки повстання, вітчим вирішив будь-якою ціною врятувати шрифт з підпільної друкарні. 3 відчайдушною сміливістю, за допомогою моєі матері він серед білого дня, майже на очах у сторонніх людей, виніс весь шрифт, захований у оббиту залізом скриню, і, притрусивши сіном, вивіз, не гаючись, чим далі від місця, де було приміщення підпільників. Але вивезти шрифт було ділом недостатнім. Треба було заховати його на майбутнє. Отже вітчим з матір'ю відвезли його додому і там вночі за участю Явдохи закопали на нашому городі. Явдоха тієї ж ночі засадила те місце якоюсь зеленою городиною.
Так ось за які справи Йосип Пілецький відсидів десять років у кам'яному мішку — одиночці, у київській цитаделі.
Щождо іншого члена нашої родини, Северина Сіраковського, який жив і вчився у Варшаві, то його теж було заарештовано. Одним із засобів приборкання революційної молоді була рекрутчина. Отже довелось і Северинові Сіраковському зазнати солдатської муштри в далекій Орській фортеці. Там єдиною розрадою в його тяжкому становищі було знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком.
Про все це я довідалася вже далеко пізніше, а про події 1863 року найбільше розповіла мені моя учителька Броніслава Сидорович. 3 нею я познайомилась у домі однієї з материних родичок, до якої потрапила за няньку.
Броніслава Сидорович, польська революцюнерка, жила тоді в цій родині, готуючи дітей до гімназії. Заприятелювавши з нею, я дізналася, що вона теж була причетна до справи підготовки повстання на Україні і дуже добре знала історію ув’язнення мого вітчима. Може тому вона з особливою увагою поставилась і до мене.
Минув деякий час, поки Броніслава Сидорович стала мені другом і вчителькою. Одного вечора я розповіла ій про причину, що примусила мене піти з дому у няньки. Річ у тім, що мій вітчим Йосип Пілецький, відбувши своє ув'язнення, нарешті, повернувся додому. Ми всі, що знали його веселим, життєрадісним приятелем-батьком, майже не впізнали його. Він став зовсім іншою людиною. Перебування в одиночній тісній камері та ще на протязі такого довгого часу (аж десять років) вплинуло на його психіку. На роботі, на людях ніхто, правда, цього не помічав. Але у себе в сім'ї він був справді психічно хворою людиною. Найменша дрібниця могла викликати у нього вибухи лютого гніву. Особливо страждала від цього моя сестра Юлька і я, бо ми не були його рідними дітьми. Наша присутність дедалі більше дратувала вітчима, і він кінчив тим, що в припадку люті вигнав нас двох з дому. 3 нами пішла й мати, але вона, влаштувавши нас у однієї поміщиці, яка мала майстерню билизни, повернулась додому, бо там же лишилося ще двійко дітей, сестра Яринка та брат Янко. Оце й був початок моєі служби у чужих людей. 3 того часу, хоч я й поверталася зрідка додому, але щоразу мусила тікати після чергових вибухів гніву у вітчима. Броніслава Сидорович, дізнавшись про це все, стала для мене не тільки вчителькою, але й дуже близькою людиною. Псля моєї відвертої, щирої розповіді, вона звернулась до нашої господині і попросила в неї дозволу вчити й мене різних шкільних наук. Працювати нам було дозволено тільки вечорами, коли підопічні мені діти лягали спати, і Броніслава Сидорович була теж тоді вільна.
— Ну, Зосю, — сказала вона мені одного щасливого ранку. — Кінчай всю свою роботу вдень, бо цього вечора ти почнеш вчитися у мене. Ти вже не маленька і не весь же вік бути тобі нянькою, — продовжувала вона переконливо.— Звичайно, становище няньки не має в собі нічого ганебного. Це — праця, а праця завжди почесна. Але краще для тебе завчасно подумати про обрання іншої, більш цікавої професії. Я хочу зробити з тебе учительку. Ти ж знаєш, що багато поміщиків не мають змоги віддавати своїх дітей у науку до міста. А тому вчителювання допоможе тобі заробляти собі на прожиття. Цікавіше, ніж прибирання кімнат і виконування різних загадів людей, іноді повних примх та вигадок.
Я слухала оті слова і з радості мало не заплакала. Мені так хотілося вчитись! Панна Броніслава дуже цікаво викладала різні шкільні премудрості дітям моєї господині, і я, іноді чуючи оті лекції, заздрила її учням і мимоволі бідкалась над своею долею простої, неосвіченої няньки.
Зайве казати, що працювала я над книжками з нечуваною для панни Сидорович енергією й завзяттям. Ретельність моя до навчання та моє гаряче бажання знати все більше й більше захопили і мою вчительку.
Такої талановитої учениці в мене ще ніколи не було, — хвалила вона мене.
Вона хвалила, а я ще більше старалася. Таким чином я зробила великі успіхи у навчанні, навіть у вивченні мов німецької та французької За два роки я могла вже читати із словником твори французьких та німецьких письменників, а також набула за допомогою Броніслави Сидорович усіх тих знань, які потрібні для підготовки дітей до гімназії.
Панна Броніслава була широко освіченою людиною. Завдяки їй я познайомилась уперше з творами російських класиків, поетів та прозаїків. Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Толстой, Тургенев, Островський стали моїми улюбленими письменниками поряд з Тарасом Шевченком, Міцкєвичем, Сіракомлі.
Над "Російськими жінками" Некрасова і моя учителька і я не могли не плакати. У зв'язку з цим віршем Броніслава Сидорович розповіла мені про знедолений польський край, що перебував у неволі під чоботом російського
царя. І тоді-то я й довідалась від неї про історію повстань у Польщі, починаючи з великого народного повстання 1830 року.
Про себе панна Броніслава говорила мені дуже мало, але з її обізнаності з польськими справами я розуміла, що вона не тільки поділяла думки революцюнерів, а й брала участь у їхній роботі. Вона дуже добре знала деякі відозви Герцена й російських революцюнерів-демократів до простого народу і деякі з них цитувала напам'ять. У мене склалося тоді тверде переконання, що вона близько стояла в свій час до агітаційної групи, а може до трійки бойових польських загонів. Недурно ж з Варшави вона переїхала працювати вчителькою в поміщицькі родини у віддалених від столичних міст кутках на Україні.
Від Броніслави Сидорович я вивчила більш ніж сотню революційних пісень. Вона співала їх завжди з великим почуттям і завзяттям.
Згадкою про дорогу мою учительку я закінчую оцей розділ. Коли б не и наука та не добра її воля, бути б мені, певно, на все мое життя нянькою, служницею панів.
Завдячуючи панні Сидорович я знала багато чого з історії Польщі, Росіі, України та інших країн. Я знала географію та ряд предметів, що викладались тоді в російських учбових закладах. Знания німецької і французької мов допомогло мені далеко пізніше перекласти з оригіналу "Ганнеле" Гауптмана та "Весілля Фігаро" Бомарше. Світогляд мій теж значно поширився. Знання шкільної програми і читання під розумним керівництвом досвідченого педагога збагатили мої поняття й знания навколишнього
мені світу.
Як же мені не пам'ятати й не дякувати вчительку мою і всіх інших вчителів — вихователів мого раннього дитинства та юнацтва. Пам'ятаю і гаряче дякую!
У НАЙМАХ
(Продовження на наступній сторінці)