Крім ролей героїчних та коханців, Садовський виконував багато таких, в яких відображав типові персонажі середнього віку, як виборний з "Наталки Полтавки", Цокуль з "Наймички", Віталій з "Чумаків", Самрось з "Дві сім'ї", Панас із "Бурлаки", Шило з водевіля "Як ковбаса та чарка...", старий Лейба з "Жидівки-вихрестки", Захарко Уобода із "Зайдиголови", Мартин Боруля з однойменної п'єси, Голова з "Утопленої", не кажучи вже про городничого ("Ревізор"), командора ("Камінний господар") та інші. Звичайно, що, подаючи тут назви тих образів, які Садовському доводилось відтворювати протягом довгих років своєї діяльності, я багатьох зовсім не назвала. Та це й не входить у план моєї роботи. Подаю лише деякі з них, щоб для тієї людини, до рук котрої потраплять оці мої згадки, було цілком ясно, які ролі міг виконувати Садовський і які широкі акторські можливості й здібності він мав. Які з цих ролей він любив найбільше? Усі ті, психологія яких була найбільш подібна до його власної. Як, наприклад, роль бурлаки Панаса. Тут Садовський міг діяти й говорити так, як би говорив і .діяв він сам, опинившись на місці Панаса, обстоюючи законні права людини.
У суто побутових п'єсах я завжди захоплювалась артистом у ролі виборного, його виконання було сповнено глибокого народного гумору, і взагалі весь цей образ виглядав у Миколи Карповича напрочуд типовим і характерним. Малював він його, даючи певні, узяті із самісінького життя селян деталі, які доповнювали малюнок і робили його натуральним, правдивим. Так, коли виборний — Садовський виходить з Наталчиної хати разом з возним, обидва перев'язані — возний хусткою, як належить нареченому, а виборний рушником, як сват, останній, побачивши на своєму шляху Миколу, що стоїть перед ним, забувши зняти шапку, якимсь надзвичайно вправним і характерним легким рухом руки скидав її, кажучи: "А ти не бачиш, що ми заручені? Поздоров же жениха" (ці слова, певно, не зовсім точні, але за змістом вони правильні).
Говорити про Садовського як про актора можна довго. Він своїм талантом створив цілу галерею різних типів і кожен з них являв собою дорогоцінний зразок роботи великого майстра, велетня лицедійства. Проте зазначу тут, що такі ролі як Голохвостий, Шельменко-денщик та Москаль-чарівник чомусь були в нього далеко слабкішими від його драматичних шедеврів. У драмі, в трагедії Садовський був неперевершений.
Публіка знала і страшенно любила Миколу Карповича. Його частенько запрошували на концерти, на яких він виступав як декламатор. Декламатор з нього був чудовий, завдячуючи чіткій дикції та вияву почуттів. Здавалось, що він не вірші читає, а малює словами образи й картини, цікаві й зрозумілі для слухачів, повні чогось такого, що не могло не хвилювати, не зворушувати. Треба зазначити тут особливу манеру Миколи Карповича читати віршований текст чи то в окремих віршах, чи у п'єсах, написаних гармонійною, віршованою мовою. Рими для нього не існувало. Зупинки він робив там, де кінчалася думка автора, хоч би це було не в кінці речення, а в іншому місці. І такий спосіб декламації справляв враження, що Садовський не декламує, а розповідає слухачам про цікаві події.
Найчастіше він виступав на концертах з читанням віршів Т. Г. Шевченка і особливо гарно й виразно читав "Чернець".
Згадуючи тут про театр Садовського київського періоду, я мушу сказати, що з початком війни 1914 року вся творча робота в ньому майже припинилась. П'єса С. Черкасенка "Про що тирса шелестіла" була, здається, останньою новинкою. Творчий застій стався внаслідок того, що велику кількість акторів було мобілізовано до війська, а декого з них, що були окрасою трупи, вже не було в театрі. М. К. Заньковецька та І. О. Мар'яненко залишили театр ще до війни у зв'язку з непорозуміннями, які виникли в них з Миколою Карповичем. Не стало в театрі і таких видатних співачок як О. Д. Петляш-Барілотті та М. І. Литвиненко-Вольгемут. Я теж мусила залишити трупу й виїхати на хутір "Надію", де проживала тоді моя мати після смерті мого брата Янка Пілецького.
З початком війни Садовський почав потроху хворіти і покладався в багатьох театральних справах на своїх адміністраторів. Видно було, що ентузіазм Миколи Карповича трохи примерк. Та й творити нове в ті часи було занадто важко. Адже ж при малій кількості акторів доводилось не творити, а лише латати те, що було вже зроблено, щоб мати змогу працювати й заробляти собі й трупі на прожиття Театр Садовського працював тоді, як той птах з підбитими крилами. Проте він усе ж таки працював, і Микола Кар-пович навіть прислав мені на хутір телеграму з викликом на роботу.
Війна з Німеччиною та буряні події Жовтневої революції поклали край мистецьким шуканням Миколи Карповича. Не було ніякої змоги думати про розквіт театру, коли в той час вирішувалась доля народів, що проживали на широких просторах колишньої Царської Росії. З хутора до трупи Садовського я вже більше не повернулась і знала про неї лише те, що Микола Карпович продовжував давати вистави в Києві, а в 1919 році виїхав разом з невеличким гуртом своїх акторів у напрямку Вінниці. Значно пізніше я довідалась про наслідки тієї їхньої подорожі. Казали, що поїзд, в якому вони їхали, весь час спинявся і стояв подовгу. Скрізь чутно було стрілянину: по всій країні точилися бої. Іноді на довготривалих зупинках актори примудрялись давати спектакль, завжди один і той самий — "Мартина Борулю". Отак доїхали вони до Кам'янець-Подільська, де й вивантажили все своє театральне майно. Але несподіване лихо спіткало їх у тому місті. Садовський заслаб на висипний тиф і настільки тяжко, що надії на його одужання не було. Втративши таким чином свого керманича, актори, неначебто найкращі його друзі, які в Києві завжди оточували його тісним кільцем своєї дружби і любові, раптом почали розбігатися, хто куди. Першою з них, як кажуть, залишила Садовського його вірна учениця й героїня трупи Малиш-Федорець, на щиру приязнь якої Садовський мав повне право найбільше розраховувати. Не знаю вже, яка добра рука врятувала Миколу Карповича. Він видужав. Деякий час проживав у Львові, а пізніше переїхав до Чехословаччини, де жив і навчався в університеті його син Микола.
У 1923 році прийшов перший лист від Садовського до мене, в якому він сповіщав, що ще живий і працює, уряджаючи спектаклі з чеською молоддю. Я йому відповіла, і з того часу між ним та мною розпочалось регулярне листування. Почуваючи себе дуже самотнім на чужій стороні, Микола Карпович у своїх листах до мене ділився зі мною всім тим, що гнітило тоді його скорботну душу. Часто писав про те, як важко йому було бачити себе в становищі емігранта, не почуваючи притому ніякої вини перед Радянським урядом. Мріяв про своє повернення на Україну і висловлював палке бажання приїхати до Києва й утворити дійсно новий український народний театр. Ось що він писав з цього приводу в 1925 році: "Горні Мокропси, № 63... Ще раз дякую і за пам'ять і за звістки. Нарешті, хоть пізно, ...довідались наочно, що мій курс, курс дійсно реального театру, який я весь час вів і який дав свої наслідки, був, є і буде єдиним правдивим курсом задля виховання народу... В кожній справі народній треба глибоко знать народну психологію і з нею лічитися. Підходить до нього треба обережно з повним знанням чого йому треба".
В другому листі, теж від 25 року, але без дати, Садовський ось що пише в справі утворення театру: "Дуже приємно вразила мене звістка, що нарешті хоч Панас почав діло воскресіння свого рідного театру, який так потрібний тепер там, після всяких курбалесій Березіля. Гадаю, що не покладе кінець тим безглуздим шуканням вчорашнього дня і театр знов вийде на належний йому шлях, шлях реального народного життя і потреб. При цій тільки умові може знайдуться і письменники, які, стежачи за життям народним, дадуть в майбутнім нові драматичні твори".
Думка про український театр на Україні весь час турбувала Миколу Карповича і до неї він весь час вертався в своїх до мене листах. Ось що він, наприклад, писав у 25 році від 18. VII з Чехословаччини: "...З вирізки, яку ви мені прислали, я бачу, що вже і там у вас почали викурювать чад той, що начадив геніальний Курбас, і прийшли до переконання, що не можна траву тягти за чуба, щоб вона швидше росла, бо цим тільки можна підірвать її коріння і вона всохне, а рости швидше, ніж то полатається її' буде. Дуже цьому радий,— що почали вертаться до ґрунтового, народного театру, в якому наш бідний темний народ так нуждається. Одно боляче моєму серцеві, що я далеко і не можу своєю працею послужить йому ще остатками днів моїх. Але що робить, така моя доля. Все ж на душі трохи легше, що курс мій, яким я вів свій рідний театр і якому я віддав все моє життя, був вірний... Сорок літ боротьби, за часів царату, даремно не пропали, театр має свій напрямок... Думають утворити українську оперу — ідея золота, але навряд чи знайдеться там хтось, щоб поставив її в українському колориті. Задля цього треба знать те, чого там майже ніхто не знає. Треба дать їй стиль український, а то вийде малоросійщина. Ну, то помагай боже. Нарешті надумались. Давно пора! Пишуть: що достали манускрипт Лисенка Енеїда, та забувають, що музика його, а лібретто моє і його там ніде нема, бо воно зі мною. Лібретто унік. Один тільки екземпляр був..."
(Продовження на наступній сторінці)