У рецензії на постановку п'єси "Зачароване коло", надрукованій у журналі "Сяйво" за 1913 рік, рецензент, що підписувався псевдонімом Mortalis, висловлював свій жаль на режисера, що доручив роль органіста Колеснику. В цій рецензії була також критика гри Малиш-Федорець, яка виконувала роль Марини, та артиста М. Вільшанського — воєводи. Рецензент дивувався, що цю важливу роль було доручено Вільшанському, а не самому Садовському, або "на крайність Мар'яненкові". Про Вільшанського рецензент додав ще й таке, з чим я цілком погоджувалась, бо як перекладач п'єси я з якоюсь збільшеною вимогливістю ставилась до цієї постановки: "Хоч фігура Вільшанського дуже грандіозна, але утворений ним тип блідий і залишає по собі бажати чогось далеко кращого". Рецензент звернув увагу на те, чому саме ця роль не вдалася Вільшанському. На його думку, у актора були "густі придихання та вигуки, мало що не в кожній фразі, одноманітна міміка та розмахування руками", що аж ніяк не виявляло психології імпозантної постаті воєводи. Найкращу характеристику акторського виконання дає рецензент Хуторній, яка грала роль Басі: "Дуже тонко та ніжно грає свою невеличку роль Басі д. Хуторна". Я дуже зраділа за Лізу Хуторну, прочитавши оту, хоч і коротеньку, але правдиву оцінку її гри на сцені.
Цікаво грали артисти у п'єсі "Казка старого млина" Черкасенка. Головною темою цієї п'єси був руйнуючий вплив влади капіталу на патріархальне життя і незайману природу взагалі. Гадаю, що "Казка старого млина", як і більшість нових для українських акторів п'єс, була до деякої міри корисною у виховному значенні для всього творчого колективу театру. Вже сама підготовча робота над цими п'єсами була відмінна від тієї, яка провадилась раніше у більшості українських труп. Артисти трупи Садовського мали повну змогу обміркувати свої ролі і характери своїх персонажів. Даючи волю акторам шукати і творити самостійно, Садовський мав на увазі ансамбль, а не гру окремих більш талановитих акторів у ролях героїв.
Я добре пам'ятаю, як готували п'єсу "Камінний господар" та інші. То була творча робота всього колективу. Садовський не тільки відкривав широкі двері своєї творчої лабораторії для свіжого вітру чужої творчої думки, а й дозволяв іншим, на його думку, досвідченим майстрам сцени ставити в театрі деякі спектаклі за їхнім задумом і розумінням. Так було з п'єсою "Остання ніч" Старицького, яку Садовський дозволив поставити дочці письменника Марії Михайлівні Старицькій (вона відала класом художнього читання в театральній школі Миколи Лисенка). Музику до цієї п'єси скомпонував Микола Віталійович і сам диригував оркестром під час вистави. Марія Михайлівна брала участь у виставі, виконуючи роль матері-вітчизни. Садовський дав повну волю Старицькій утворити спектакль, обмежившись лише дорадчим голосом.
Оце саме й було зовсім новим у поводженні Садовського, котрий раніше, навіть працюючи разом з братами, намагався завжди накинути всім свою волю, свою точку зору на хід театральної справи. А тут заради успіху й слави свого театру він охоче поступався своїми правами режисера трупи. Мене дуже здивувала ця нова риса в його характері, яка свідчила про палке бажання Садовського зробити український театр зразком для наслідування іншим театрам. Ніколи мені раніше не доводилось бачити у Садовського такого палкого захоплення театральним ділом. Особливо за перших часів моєї праці в його трупі. Радісно було слухати його плани на майбутнє, якими він ділився зі мною та з М. К. Заньковецькою. Марія Костянтинівна теж любила наші з ним коротенькі творчі наради і багато дечого пробачала йому за його відданість великій справі українського театру. Театр у той час був для нього головною метою в житті. Незважаючи на великі витрати, яких потребувала постановка п'єс, він, трохи таки скупенький, правду кажучи, не жалів ніяких коштів, аби обставити всі свої спектаклі якнайкраще з художнього боку. Оголосив конкурс на проект завіси і звелів оформити в українському стилі все театральне приміщення, увівши також спеціальну, пристойну уніформу для обслуговуючого персоналу. Найкращий ескіз завіси подав на конкурс художник театру Бурячок. Він сам і виконав це завдання Садовського. Отже, театр мав цілком стильний вигляд. Це теж було великою новиною в житті мандрівних українських труп. Маючи змогу проживати й грати протягом довгого часу на одному місці, Садовський подбав про те, щоб український театр мав не тільки своє творче обличчя, а й зовнішність.
Намічені плани і завдання Садовський проводив у життя зі звичайною для нього впертістю. Наприклад, — постановивши широко ознайомити публіку з п'єсою "Загибель "Надії" Геєрманса, в якій показано справжнє хижацьке обличчя багатіїв, власників великих і малих підприємств та їхнє ставлення до бідних людей, Микола Карпович уперто ставив її в театрі, хоч п'єса та не давала ніяких зборів. Вона йшла іноді при майже порожньому театрі. На цій п'єсі він мав дуже великі грошові збитки, а проте, розуміючи її викривальне значення, продовжував ставити. Правда, він покривав ці втрати іншими виставами, які мали надзвичайний успіх у публіки, як, наприклад, "Чародейка" Шпажинського (у переробці Садовського) та "Пан Штукаревич" Зінькевича. Ніякої цінності з ідейного боку ці дві п'єси не мали, але були веселі й яскраві своєю постановкою й виконанням хороших артистів. Публіка ходила на ці вистави валом, особливо на "Чародейку", можливо тому, що на афіші стояло попередження від адміністрації: "Публіку просять не хвилюватись, в 3-й дії на сцені пожежа та обвал хати". Адже ж публіка любить сценічні ефекти, а ефект від пожежі був надзвичайний. Здавалось, що на сцені розгулялась справжня пожежа.
Найбільшою новиною в театрі Садовського, крім п'єс російської класики ("Ревізор", "Тепленьке місце", "Нікандр Безщасний", переробка "Горькой судьбины" Писемського), були справжні опери світового репертуару в перекладі Садовського на українську мову ("Галька" Монюшка, "Продана наречена" Сметани, "Сільська честь" Москаньї). Ішла також "Бранка Роксолана" галицького композитора Січинського, "Енеїда" М. В. Лисенка та давні українські опери: "Утоплена", "Різдвяна ніч" Лисенка, "Пан-сотник" Козакевича, "Катерина" Аркаса, "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм". Постановка усіх цих творів вимагала прекрасних голосів, хору та оркестру. Щоправда, безголосих у Садовського майже не було. Навіть усі його хористи і хористки були з сильними голосами і правильним слухом. Крім виступів у хорі їм доручалося виконання епізодичних ролей, що всім дуже подобалось. Хор у Садовського, хоч і складався з 30 співаків, виконував усі пісні винятково гарно. Хормейстером був відомий на той час Кошиц. Капельмейстером, як я вже зазначала вище, чех Елінек, великий знавець музичної справи. Танцювальною групою в трупі відав молодий, дуже здібний хлопець з Галичини. На жаль, пам'ять не зберегла його прізвища. А слід би пам'ятати, бо він, хоч і молодий, а був дуже талановитою людиною і знався не тільки на хореографії, а й на співах та на музиці. У ті часи, коли в театрі готувались опери до постановки, цей молодий митець був Садовському у великій пригоді. Згадуючи про творчий склад, в якому мені довелося працювати в театрі Садовського, я мушу при цій нагоді підкреслити уміння Миколи Карповича обсадити свій театр талановитими людьми та ще такими, що з захопленням ставились до театрального мистецтва. Тому, може, Садовському й пощастило утворити міцний ансамбль, з яким йому було не дуже вже й важко проводити в життя свої творчі плани.
Опера "Енеїда" заслуговує на те, щоб спинитись на ній, дещо сказати про неї.
Я вже зазначила вище, що Садовський написав лібретто цієї опери за "Енеїдою" Котляревського. Те лібретто малює пригоди Енея після його поразки в час Троянської війни з греками. Протягом десяти років точилася оборонна війна проти напасників греків, які, нарешті, подолали троянців і оволоділи їхнім містом Троєю. Еней, троянський князь, головний захисник Трої, мусив тікати в світи разом з частиною свого війська. Пригоди Енея оспівав у своїй класичній поемі "Енеїда" славнозвісний поет Віргілій. Іван Котляревський українізував твір Віргілія і зробив зі своєї "Енеїди" комедійну сатиру на олімпійських "небожителів" — Зевса, батька богів, Юнону, його жінку, та інших, в яких вірили давні греки й римляни.
М. Садовський, прочитавши "Енеїду" Котляревського, побачив у його поемі підходящий матеріал для української опери, оскільки головний герой поеми Еней та його товариші виведені були Котляревським запорожцями. Недурно ж автор поеми починає свою характеристику героя такими словами: "Еней був парубок моторний..."
(Продовження на наступній сторінці)