Амурат—баші, що командував цим військом, був спокійний. Він пересвідчився, що люди, на яких покладався Кантемір, слова свого дотримують. По—перше, на березі вночі не було варти, яка могла би підняти тривогу. По—друге, і вдень ніхто сюди не з’явився. А раніше проїздило по кілька козаків, пильнувало. Про це знав сам Кантемір. Отже, все йде, як задумано. Тепер треба думати про третє. А третє — таке: щойно зайде сонце й почне темніти, загін рушить уперед, на Кафу. Отже, загін Амурата—баші йде прямо на гетьманський курінь! Ну, й там треба зробити все, щоб Дорошенко не вийшов живим із тієї веремії, яка розкрутиться! Тут же повинні розчинитися ворота — і ще п’ять тисяч яничарів та сипахів накинуться на гетьманський полк! Ворога буде перемелено! Гетьманську голову буде виставлено над брамою Кафи! Всі мурзи, які підтримували Шагіна, перебіжать на бік Кантеміра! А новий гетьман, якого козаки навіть не встигнуть обрати, гетьман, який сам себе оголосить доводцею козацького війська, зніме облогу з Кафи, забере рештки свого війська і піде на Україну… Так гарно все розписано в Кантеміра, так воно й буде, якщо Кантемірова агентура в козацькому війську не підведе!
Десь під вечір Амурат—баші виліз на високу гору, що підіймалася над морем і над степом, і, приклавши до ока зірну трубу, намагався роздивитися, що воно відбувається біля Кафи. Нічого не відбувалося. Козаки явно дочогось готувалися, і він, Амурат—баші, повинен їх випередити.
Злазити з гори було значно важче, ніж вилазити на неї. Кілька разів його ноги ослизалися на камінні, і Амурат—баші ледь не загримів униз. Коли думав про це — то йому аж у п’ятах кололо. Це ж треба — отаке! Пройти стільки походів, здобути стільки перемог — і зараз, перед однією з найважливіших перемог його життя, зірватися з каменя і розбитися! Що ж тоді робило б його військо? Чи пішло б воно з таким завзяттям на ворога, як ходило, коли вів його Амурат—баші?!
Після вечірнього езану, сотворивши намаз, п’ятитисячне військо Амурата—баші рушило вперед, на Кафу.
Попереду риссю йшла кіннота — важко озброєні сипахи повинні були за годину добутися до козацьких лав.
За сипахами швидким кроком ішла піхота. Час від часу вони змінювали—свій крок з ходи на біг. Вони досягнуть мети трохи пізніше. Якраз тоді, коли між козаками й сипахами розгориться бій і ніхто не знатиме, на чий бік хилиться перевага, за діло візьмуться яничари — і хай тоді дрижить ворог!..
Сонце зайшло, надходив вечір, але ще було видно.
Армія Амурата—баші йшла мовчки, мов кожен з воїнів набрав у рот води. Тому вона здавалася чимось потойбічним, чимось наче побаченим уві сні чи маренні…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, у якому Яремко Ціпурина стрічається із своїм давнім знайомим
Яремко побачив, що невідомий чоловік у козацькому вбранні вискочив з намету полковника Мізерниці і підбіг до свого коня. Підбіг, озирнувся — шлик чомусь упав на обличчя, — скочив у сідло… І тут Яремко згадав: він бачив цього чоловіка десь іще, бачив його не в козацькій, а в татарській чи турецькій формі! І обличчя було прикрито — там краєм чалми, тут шликом! Це ж треба умудритися так одягти на голову шапку, щоб шлик падав на лице, а не на тильний бік голови!.. Та найголовніше: цей чоловік сідав на коня не так, як татари, і не так, як козаки. Він скочив у сідло — це так, але було щось невловиме в цьому скокові, що свідчило: цей чоловік не є надто досвідченим вершником і вчився верхової їзди не в наших краях!..
Але хто ж це, хто? Чому він разом із Кантеміром заходив до шатра полковника Мізерниці на Дністрі, чому він зараз, у Криму, знову заходить до козацького полковника, мов свій чоловік? Чому він тоді намагався приховати обличчя од чужих очей і робить те ж саме зараз?
Невідомий чоловік у козацькому вбранні промчав між скель та кущів. Ніхто не зупиняв, козаки вже до нього звикли. Так, так, звикли — Яремко згадав, як кілька разів цей чоловік приїздив у їхній табір і вільно проходив до полковника Мізерниці… Хто ж він є?..
Яремко стрибнув у сідло і помчав навздогін.
— Яремко, куди? — вигукнув Ляскало.
— Еге ж, куди? — озвався Цабекало.
— За мною! — не так вигукнув, як показав рукою Яремко.
І вже далі помчав, не озираючись…
Той, що вискочив з намету Мізерниці, мчав швидко. Ось він, не озираючись, вискочив на гору — доброго коня, одначе, має, але це не той кінь, що був у нього на Дністрі! — і помчав далі по гребеню…
Яремко вирішив не відставати — тут же пустив свого коня тим же шляхом.
Мчав, а за собою чув цокіт копит. Озирнувся — побачив Ляскала. Ну, раз Ляскало тут, то й Цабекало десь неподалік!..
Але що він зібрався чинити? Чому він погнався за цим чоловіком?
Ну, припустімо, наздожене він його, а далі що? Ну, запитає, хто він такий, а той йому скаже, що захоче, — та й усе?!
Кінь, відчувши, що господар у чомусь сумнівається, трохи притишив свій біг…
Е ні, коню, давай скоріше! Головне — наздогнати цього підозрілого чоловіка, а там розберемося!
Позаду гриміли копита Ляскала.
Незнайомий вершник мчав убік від козацького табору, але ж так само віддалявся він і від табору військ Кантеміра. Війська Шагіна — зовсім з іншого боку…
Ні, що б там не було, але він, Яремко, мусить таки наздогнати цього вершника!
І саме тієї миті, коли він, Яремко, про це подумав, незнайомий вершник озирнувся!
Він побачив, що за ним женуться!
Не зупиняючи коня, він став на ходу повертати його праворуч, і кінь, що не гірше за господаря знав свою звичну дорогу, почав збиватися зі скоку, немов говорячи господареві: куди ти мене повертаєш, дурню? Таж дорога наша осьде, а не онде!
Ляскало, а вслід за ним і Цабекало, що з’явився на гребені гори, разом з Яремком пішли віялом — напереріз невідомому вершникові! Тепер їхні коні не мчали — летіли! І Яремко думав тільки про одне: якби тільки кінь не втрапив ногою в якусь яму чи бабакову нору! Бо тоді на ходу виламає собі ногу ще й вершником гепне об землю, що той і кісточок не збере!
Той чоловік у козацькому одягу, що вийшов з намету Павла Мізерниці і зараз утікав від Яремка та його друзів, нарешті, справився зі своїм конем, примусивши мчати його у напрямку до Кантемірового табору. Але вже Ляскало йшов напереріз по довшій дузі, а Цабекало по коротшій. І Яремко гнався просто слід у слід. Гнався — і бачив, що його кінь скаче частіше, ніж кінь невідомого вершника, отже, незабаром він його наздожене!
Тепер Яремко вже не думав, що він питатиме в цього вершника. Йому треба наздогнати його, збити з коня, схопити і обшукати. А далі — допитати. Бо він явно мчав до когось із важливою вістю, одержаною в наметі полковника Мізерниці.
Краєм ока побачив, що з правого боку наближається, скажено скачучи, Ляскало. Десь ізник Цабекало, та раптом він вискочив із—за недалекого горбка — попереду вершника.
Так! їх троє, він один! І їм треба взяти його живим! Та й самим не нарватися на його шаблю чи пістоль.
Яремко пригнувся над гривою коня, він уже мчав майже поряд з незнайомцем, коли той, не озираючись, вихопив шаблю і махнув нею над Яремком. Яремко відскочив трохи вбік — і тут почувся постріл. Стріляв Ляскало. Шабля вилетіла з правої руки вершника, а сама рука смикнулася неприродно й повисла, мов нагайка… Добре стрельнув Цабекало — ледь у Яремка не влучив! Куля прострелила вершникові руку і просвистіла над головою Яремка. Добрий пістоль!
Яремко спрямував свого коня просто на невідомого вершника, який тим часом вхопив лівою рукою пістоль і націлився в Ляскала. Цабекало махнув своєю довгою пугою — і вона, ляснувши звуком, подібним до пострілу, вибила пістоль із руки вершника. А Яремко тим часом стрибонув зі свого коня на коня ворожого і міцно обхопив пораненого вершника обома руками.
Той намагався вирватися, боротися, але нічого подіяти не міг. Ляскало й Цабекало, зіскочивши зі своїх коней, тут же стягли Яремка й незнайомого вершника на землю.
Яремко почав шастати по його кишенях, але поки що нічого не знайшов. Тоді підвів голову й уважно поглянув в обличчя пійманого.
Їхні погляди схрестилися. І Яремко засміявся від удачі:
— Добридень, пане Коломайку! Ти вже не глухонімий чи ще й досі дурня з себе корчиш?
Коломайко мовчав.
Не мовчи! Твій сеньйор Гаспареоне давно нам розказав, що ти не глухонімий, — тут же збрехав Яремко. — Так що він тебе пускав до нас на явну смерть, а ти про це й не знав!
Коломайко скривився — видно, заболіла рука, прострелена Ляскалом. Справді, з неї юшила кров, треба було перев’язати.
— Товариство, перев’яжіть його, а я тим часом іще дещо запитаю!
— А може, він і справді глухонімий? — запитав Ляскало, вовтузячись біля руки вершника, поверженого на землю.
— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По—друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!
— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коло—майка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?
(Продовження на наступній сторінці)