Промчали повз хату Шлапаків. У Тягнибороди витягнулося обличчя: побачив у дворі мале дитинча, хлопченя літ п’яти, що ганялося за кошеням. Угадав: то Галоччин син. Кінь скакнув, перейшов на галоп — і Тягниборода ледь не злетів… Але втримався, втримався… І чомусь у душі гірко, гостро пробриніли слова з пісні:
Любив я тебе дівчиною,
Любив тебе й молодицею,
А іще сім літ чекатиму,
Поки станеш удовицею…
Сім літ пройшло—проминуло на галерах, і пам’ятав Тягниборода свою Галочку, яка й не підозрювала, що Василь так серйозно її кохає, юно—юною дівчиною.
— Тпру, Янголе! — пришпорив Василь свого коня (так він його прозвав уже в перший день дороги) — і мишастий жеребчик став, як уритий… Василь під’їхав до рідної хати.
Скочив з коня, повів його у двір, махаючи рукою хлопцям, щоб вони йшли слідом. Двір заріс бур’яном.
Тягниборода постукав у двері й завмер, чекаючи на відповідь.
Не діждався, постукав ізнову…
У хаті щось заворушилося, закашлялося, потім хтось кволий озвався:
— Та заходьте, відчинено!
— Мамо! — гукнув Василь.
— Хто це? — запитав жіночий голос.
— Це я, Василь, мамо! — закричав Тягниборода, нахилившись над якоюсь подобою жінки у дранті, що лежала на полу. — Погляньте на мене, мамо!
— Який Василь?.. Це смерть моя прийшла? — підняла голову — Василь побачив, що нені полуда застелила очі. — Мій Василь загинув на війні з турками. Чи на полі бою, чи в морі — не знаю. Немає мого Василика, нема… Давно вже й за його упокой одправили з отцем Тарасі—єм… Нема мого Василика, а мене стару, сліпу, недужну, смерть не бере, Бог забув…
— Мамочко! — прошепотів Василь. — Та це ж я, твій синочок найменший…
— Нема старших, нема, всі шестеро загинули… І менший, сьомий, Василик, теж…
— Не загинув я, мамо! — Він узяв її руку і почав водити по своєму лицю. — Ось мої брови; пам’ятаєте, мамо, як казали ви: брови рівненькі в мого синочка…
— А чому ж зараз ця брівка в тебе не рівненька?
— Слід од шаблі, мамо!
Він тримав її руку і провів по носі:
— Пам’ятаєте, мамо, як співали ви, що у вашого сина носик гарненький?
— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! А чому ж ти зараз горбоносим став?
— А це знов—таки од шаблі — тільки вже від іншої. Але нічого, мамо, й з таким носом жити можна.
— Тим—то я твого голосу не впізнала… Так ти живий, синку?
— Хвала Богові нашому найсвятішому… А оце — мої товариші!
— Ой, чим же вас, діти мої, приймати?.. Та й темна ж я стала!
— А нічого, мамо… Кажіть мені, де що лежить, а я в печі затоплю, та води принесу, та хату зараз підмету, та всю роботу, яку треба, пороблю. Я ж помічник ваш, мамо; сім літ удома не було, а оце прибув з далекого краю…
Посадив Василь своїх товаришів на лаву, а сам заходився домашніми справами займатися. І ось уже в печі вогонь запалав, і ось уже в баняку закипіло.
— Нічого, мамо, — казав він, клопочучись по рідній хаті, — ось я як візьмуся дома хазяйнувати, то вам добре житиметься зі мною, а як невісточку іще приведу, то…
— Ой, синку, де ж ти ту невісточку знайдеш, як наших дівчат усе в неволю забирають, усе в ясир… І Галю твою теж були забрали…
Подовшало й без того довге обличчя Тягнибороди:
— А дитя ж у дворі з котом гралося — чиє?
— Яничарове… Зганьбив яничар твою Галю, синку!.. В монастир пішла…
— В який монастир, мамо? Я хочу бачити її!..
— А навіщо?.. Богова тепер твоя Галя!.. Не треба серця їй ранити, дитино моя! Ти ж жалісливий у мене!..
— Мамочко, не пораню я їй серця так страшно! Хай знає, що я живим лишився, сім літ промучився на галерах, а таки живий… Може, Бога попросить за мій талан…
Сяк—так підобідавши, вирішили хлопці їхати далі. Вивів пана Владислава і Оксена Василь, похнюпився, сказав:
— Бачите, хлопці, як воно в мене!.. Треба біля матері побути! Треба хазяйство на ноги ставити…
— Одне слово, — додав Оксен, — гречкосієм ставати…
— А куди подінешся, товаришу, куди? Пан Владек Гостинський обняв Василя:
— Бувай щасливий, друже—товаришу! Як знайду я свою Анельку, то до тебе примчу, покажу її… І буде тоді шафірове небо, шафірове море…
Поцілувалися, поплескали один одного по спинах, змахнули у траву по неслухняній пекучій сльозині… Оксен Цьопа сказав:
— Бувай, земляче! Згадаєш про Січ — паняй просто туди, а там Оксен Цьопа скаже кому хоч, який з тебе вояка!.. А в Мотилеві питай про мене у шинкаря Лейби — він усе знає: де хто і з ким і чи надовго…
Поцілувалися. Потім Оксен і Владислав скочили на своїх коней — і покотилася—зазміїлася куриста дорога під копитами…
По горах — глід низькорослий, за каміння вапнякове почіплявся. Вродило його цього року — червоного, рясного, великого. Мов краплі крові…
Пан Владислав Гостинський дивився на кущі глоду, що стирчали з лівого та правого боку, — і виділася йому чомусь Ісусова дорога на Голгофу, і здавалося йому, що то Христа провели по тих колючих кущах.
І думалося: які перші слова скаже йому панна Анелька?!
А стріли пана Владислава одні руїни хутора біля Юрковець та могили його батьків на кладовищі. От і все…
— А сусіди ваші — Ожеховські, так вони подалися в інше своє село, біля Умані за кілька миль, — сказали в Юрківцях. — Так—так, пан Ожеховський, його пані й донька Анеля. Панна Анеля всім у селі казала, щоб, як прийде з неволі пан Гостинський — ви тобто, — то щоб сказали вам, куди вони подалися, бо цей їхній майонтек пан Сулятицький протизаконно і протипорядно — це так вона мовила! — забрав собі!..
Поплакав пан Владислав на могилах батьків та й поїхав разом з Оксеном Цьопою на Могилів.
Оксен їхав і філозофував:
— Як би там не було, земляче—товаришу, а все ж є в тебе десь панна Анелька. Чув же — люди казали! Уже надія!.. Стрінеш Анельку, та й будете щасливі собі удвох!
— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — лазур в серцях і над гловами!.. — озвався пан Владислав. — Я скажу їй: добридень, кохана Анелько, я осьде, ходімо до ксьондза, і нєх буде у нас щенсцє на сто лят!
— То справді буде чарівно, то справді буде чудово!.. — аж замріявся Оксен Цьопа і раптом наважився сказати полякові, заради чого їде він до Могилева. — Є в мене в Могилеві Парасочка! Торік восени весілля мали згуляти, та…
— А що таке? — не зрозумів пан Владислав.
— Та скликав же нас Дорошенко на битву при Рокитному та Білій Церкві. Треба було рятувати Україну від собак Кантемірових!.. Бився я там, як чесно сказати, геройськи! Тільки шкода, що стрілою пробило. Цілу зиму в Каневі пролежав. А з весни пішли з Недайборщем… І оце вже як потопили останню турецьку галеру, приснився мені сон: немовби моя Парася в весільному вбранні та отак тягне—тягне рученьки до мене! Кажу Недайборщеві: отамане, чи не захворіла моя дівчина кохана, пусти мене на неї поглянути. Каже Недайборщ: не козакові про дівок думати, геть відкинь, козаче, помисли про дівочу вроду, ласку й красу, за віру християнську воюй, віддаючи їй усю душу й серце — до дна! Гарно сказав Недайборщ! А я йому ще ліпше: пане—отамане, а що ж буде з Україною, як козаки геть усі сили свої тільки Богові оддадуть та війні з невірними? А хто ж її заселить народом? Пам’ятаєш, отамане, кажу, як п’ять літ тому було: од Києва до Умані жодної тобі людини не стрінеш? Чи ж гоже отак?.. Пусти мене — хоч оком погляну одним на Парасю свою, а там — я знову буду твій, отамане!.. Пустив!..
Вони знову їхали горою — Оксенові весь час хотілося їхати якомога вище. Якби гори наддністрянські були вище хмар, то й тоді б Оксен Цьопа їхав по їхніх верхах.
— А що? — філозофував він. — Скажеш, що гори ці не вельми високі, — а от буває так: туман піде долиною над Дністром, а на горі — сонце! їдеш отак конем через хмару, сіро все довкола, нічого не видно, і от раптом вискакуєш на гору, а там — сонце, синє небо і світу всього нескінченність!
— То — чаруюнцо, то — цудовно… — знову завів своєї пан Гостинський…
— А моя Парася живе не над Дністром, ні; Дністер часто розливається… Парася живе під горою! Бач, тут, на горі, ще сонце, а під горою, в Могилеві й на Дністрі, вже вечір настає… Онде їхню вулицю видко!.. Ну, коню, давай!
У надвечірній тиші було щось загадкове, миротворче, спокійне. Місто лежало внизу, мов завмерло. Та ось ізда—леку, мов комариний зизк, донеслася музика. Десь унизу грали—вигравали, а сюди, на гору, долинав тільки тихий звук, подібний до дзижчання комара… — Ось тут будемо спускатися, — промовив Оксен, зіскакуючи з коня.
Вузькою доріжкою вони обережно пішли вниз.
— Так там же далі — є битий шлях, — згадалося Владкові Гостинському.
(Продовження на наступній сторінці)