— Є багато хороших звичаїв на світі. — Він знову так затягся своєю люлькою, що не тільки козакам задряпало в горлянках, а й морю захотілося чхнути. — Шкода, хлопці, що не всі ми звичаї шануємо… От коли я плавав з ганзейськими купцями — було таке в моєму житті, не буду тут розводитися, бо надто багато часу займе ця розповідь, — так от, коли я з ними плавав, то дуже мені подобалася одна річ, яку варто було би перейняти й нам. Вони хоч і німці, але люди теж. І не дурні… Так от. Перед плаванням кожен капітан такі слова казав своїм хлопцям на кораблі: "Товариство моє любе! Оскільки всі ми стаємо у морі віч—на—віч із хвилями та господом Богом, то кожен з нас мусить рівнятися на свого товариша; і оскільки нам загрожують шторми, морські розбійники та всілякі інші халеп’я, то ми повинні поважати твердий порядок на судні, аби щасливо довести справу до кінця і благополучно повернутися на землю". А коли кораблі приходили в рідну пристань, тоді, по закінченні плавання, капітани виводили команду на берег і казали: "На кораблі всіляке могло бути — навіть найгірше, — але зараз ми повинні все це пробачити одне одному і стерти з пам’яті. Клянімося ж на солі й хлібі, що ніхто нікого не буде поминати лихом. А якщо хтось усе—таки вважає, що його ображено, то що ж! — нехай вимагає суду! Але щоб суд відбувся до заходу сонця. Як тільки сонце зайде — тоді геть усе треба з пам’яті стерти — навіки!"
Недайборщ так затягся смердючим димом свого тютюну, що й сам не витримав — розкашлявся, та так, що аж хвилі заходили під галерою.
— Отак і ми, товариство! — прокашлявшись, мовив він. — Поклянімося ж на солі й хлібі, що забудемо всі образи чи недоречні слова і вчинки, а запам’ятаємо тільки одне: яку силу відчували ми, коли доля нас звела воєдино, в один кулак!..
Недайборщ поглянув на захід. Сонце вже зайшло, тільки вгору з—за обрію йшли від нього, невидимого, рожеві, червоні, жовтогарячі промені.
— Зайшло сонце, — промовив він, — Забудьмо все недобре, що сталося сьогодні. Забудьмо навіки… У тому, що загинули веслярі на адміральській галері, є моя вина, але не було злого умислу… І мені буде мука на все життя… Але це вина мене одного… Забудьте про це й не беріть у свої душі… А вам я все пробачив — одразу ж…
Було тихо… Козаки мовчали.
Тепер, коли було виконане таке тяжке завдання по знищенню турецької ескадри і коли треба було повертатися до рідних берегів, козакам не хотілося ні говорити, ні веселитися, ні печалитися. Надто втомилися вони…
Яремко стояв біля борту галери й дивився в море, куди щойно збирався стрибнути. Хтось торкнув його за плече. Недайборщ. Не курив люльки, не говорив, не лаявся. Стояв і мовчав.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, який оповість про таємні надії Бібігуль та про інші речі
І все—таки, чому старий Омелько її не зміг виручити? Адже вона умудрилася виглянути у вікно і гукнути: "Рятуйте!", перш ніж двоє мовчазних лобурів пана Сондецького накинулися на неї, повалили на подушки і заткнули рота! Вона навіть устигла уздріти, що старий Омелько здивовано витріщився на неї і, очевидно, пізнав! Що ж завадило йому кинутися в погоню — тим більше на базарі, де карета не могла мчати швидко?
Уже котрий день коронний стражник не випускає її з Канева. Він щодня приходить до неї. Раз на день. Під вечір. Веде розмови про кохання. Після отих розмов він виходить. Тоді з’являється Фатьма. Питає: "Що пані потрібно?" Бібігуль, як правило, не відповідає. їй противний і цей замок, і ця пишна кімната, і пан Сондецький, і його Фатьма…
Як же це вона так по—дурному попалася в лапи коронного стражника? Якби прийшов хтось із отих отців—єзу—їтів, то вона, Бібігуль, одразу б здогадалася, що справа недобра й нечиста. А тут же прийшов кульгавий чоловічок — ліва нога на дерев’яшці — зі спішним листом аж із Києва, від митрополита, чи що, і цьому чоловікові треба було негайно їхати сьогодні назад, — а коли ж ти того батька з базару дочекаєшся?! Ще хотіла сама Хведора провести його на базар, та кульгавий сказав: "А у вас що — нікого молодшого немає?" І тоді Бібігуль сама озвалася: "Та побудьте, мамо, вдома, чого там?! Я хутенько — туди й назад!" І пішла! Дорогою вони з чоловіком ні про що, власне, й не говорили. Заговорили, коли на півдорозі їх наздогнала панська карета — такої Бібігуль раніше й не бачила в Переяславі. Власне, подібні бачила, але саме такої не бачила. "От таланить людям, — сказав кульгавий чоловічок, — на яких повозах їздять! А мені сьогодні аж до Києва треба дядьковим возом добиратися!" І тут кучер, що сидів попереду, запитав: "А як до базару доїхати?" — "Та прямо й прямо, а потім — ліворуч!" — сказала Бібігуль. "Сідай, молода, покатаю!" — "Сама дійду!" — "Та сідайте обоє, подивись, як чоловікові тяжко на дерев’яшці вашим піском іти!" Кульгавий і справді став і, важко дихаючи, почав витирати піт з лоба. Карета під’їхала — Бібігуль заглянула в неї: там нікого не було! І вона вирішила сісти, тим більше, що не сама ж, а з кульгавим, а до кульгавого вона вже звикла… В кареті було красиво, мов у ляльковому палаці. Бібігуль виглядала у віконечко, усміхалася сама до себе: ач, яка я! у кареті катаюся!.. Карета завернула на базар, Бібігуль хотіла вже вийти, щоб повести кульгавого до батька, та раптом з обох боків відкрилися дверцята — вона побачила обличчя двох отців—єзуїтів, що бачила їх позавчора. Вони миттєво оглянули її, мов обмацали очима, кивнули кульгавому, сказали: "Вона!" — і зникли, а натомість у карету вскочило двоє бурмил, які, витягши пістолі і націлившись на Бібігуль, просичали: "Панно Ганно, тихо, а то…" І тут Бібігуль усе зрозуміла. Вона відкинула їхні пістолі й кинулася до віконця. Воно було не засклене, Бібігуль побачила старого Омелька біля зброї і щосили гукнула: "Рятуйте!" І Омелько її почув, вона піймала його здивований погляд, але більшого вона не встигла побачити, бо двоє бурмил схопили її за руки й ноги, повалили на подушки і заткнули рота. Карета заскакала на місці, кидаючись у різні боки, ззаду розлігся якийсь крик, але ніхто в карету не увірвався, ніхто не примчав її виручати — і це й досі для Бібігуль є якоюсь загадкою! Адже Яремків батько Омелько стояв майже поряд!.. Невже і його вхопили? А може, убили? Правда, пострілів не було чути за отим багатоголосим ревищем, що вибухнуло раптом за каретою…
Як же це вона не побереглася, не подумала, що утрапила в пастку пана Сондецького?
Треба обов’язково передати вістку на волю про те, що вона в руках коронного стражника і що він хоче схилити її до заміжжя з ним.
Але як її, цюю звістку, передати?
Може, через Фатьму? Може, заговорити з нею по—турецьки, розбудити в її душі давні почуття любові до рідного краю та земляків? Адже сумно й сиротливо їй тут, на Україні!.. Боже мій, як важко було їй, Бібігуль, перехрещеній у Ганю, в перші роки життя на Україні! Якби не Яремко та якби не його тато—мама, то Бібігуль умерла б чи захворіла від нудьги й туги за рідним краєм! А тут ще дітлашня все бігала за нею і дражнилася: "Туркеня! Туркеня!" Добре, що переїхали в Переяслав — тут ніхто її не дражнить, тільки іноді дивуються: як це в білявих батьків та така чорняво—кароока донька?!
Якщо вона признається Фатьмі, яка по кілька разів на день приходить до неї — та ба! щохвилини може зайти, варто лиш їй задзвонити у цей срібний дзвіночок! — у своєму походженні… Може, розчулиться літня туркеня? Але навіщо б таку тримав у своєму замкові пан Сондецький? Як би він міг довірити людині, здатній на невірність, свою найголовнішу таємницю?..
Ні, треба подумати!.. А взагалі — варто було б якось ізблизитися зі старою Фатьмою. Треба, щоб вона ближче познайомилася з Бібігуль. А раптом щось та й вийде?!
Чекай, Бібігуль! Якщо вийде, то тоді — смерть Фатьмі! Пан Сондецький ніколи не пробачить їй, якщо вона не впильнує Гані—переяславки, він укине її в темний льох під замком і заморить голодом і холодом у темниці!
Уже надходив вечір. Навесні й улітку вечори надходять не так рано, як узимку. Навесні й улітку не встигнеш і наспіватися в садку, а вже ось—ось ранок. А взимку! Ходиш із Яремком понад Трубаилом, стоїш під засніженими деревами, слухаєш музику зір і дівочі співи — і так любо на душі… Щоправда, пройшли отак вони взимку лише двічі… А влітку й зовсім не ходили — Бібігуль була з дівчатами, а Яремко з парубками… Ну, ще залазили у клуню, обіймалися й цілувалися… Тільки ж мало, мало!..
Почулися кроки в сусідній кімнаті. Пан Сондецький півголосом запитав щось у Фатьми. Та односкладово відповіла. Потім пан Єжи постукав у відчинені двері і скрадливо запитав:
— Чи можна до нашої переяславської царівни? Бібігуль промовчала. Вона стала біля заґратованого вікна, що дивилося на Дніпро.
Тоді пан стражник зайшов сам. Зайшов і тут же заявив:
Пшепрашам, панєнко Ганю, але я зайшов запитати: чи не нудно вам отут, у цій кімнаті, сидіти цілий день’ Бібігуль відірвала погляд від Дніпра, повернулася побілілим лицем до коронного стражника і запитала:
— А то пан Сондецький має бажання випустити мене на волю?
— Господи! Ганю! Та ж ми умовилися: я ніякий не пан Сондецький, ніякий не коронний стражник — я ваш, я твій найближчий друг Єжи, або ж по вашому Юрій!
(Продовження на наступній сторінці)