А в куточку біля цього торговця ще один єврей примостився — голки, нитки, гачки, спиці різні продає. А біля нього присів навпочіпки чоловік недобачливий—підсліпу—ватий — голки вибирає. Десь булку білу купив, надкусив її кілька раз, а оце побачив голки та й вирішив купити одну чи дві. Взяв у руку дві штуки одразу, роздивляється і так і сяк. Тільки єврей кудись убік гляне (бо ж біля нього ще покупець моститься), а підсліпуватий — раз! — та й устромив одну голку собі в булку і другу вже роздивляється. А потім знову вибере мент — і знову голку з булку, — і третю чи четверту вже роздивляється… А потім і каже: е, хазяїне, не подобаються мені твої голки, хотів купити одну чи й дві, а зараз, бачу, нема що купити в тебе. Та й пішов собі далі, а булка в руці, а в булці голки — не забути б, скільки устиг устромити, а то ще їстиме булку та ще й голку невийняту проковтне — тоді біда!.. Іде отой недобачливий—підсліпуватий повз намет, де товпиться багато вбраний люд, — і хоч сам цей чоловік голота голотою (онде навіть голки краде!), а в намет до шапошників та кушнірів заглянути хоче теж. Бо ж там на розмаїтих рогатинах та рогатинках — усілякі шуби та кожухи, різні шапки красуються. Зайдеш туди — мов сам поважним мужем станеш. Боброві шапки красуються — для гетьманів та полковників, для коронних стражників та магнатів. Ух, хоч раз би оцьому підсліпуватому та отаку шапку надягти — їй—бо, розуму б побільшало у стократ, і він би вже не голки, а щось більше й поважніше крав. Та навіть лисячу або вовчу шапку одягти такому чоловікові на голову — і то добре! Одразу б став схожим на управителя майонтку графа Кривоблоцького чи на його економа! Що то таке шапка! Ідеш, а тобі всі стрічні догідливо: паночку, паночку!..
А що то за звіриний крик? А то цигани біля шинку з ведмедем бавляться! А ведмідь отой на цепу, та ходить на задніх лапах, щось витанцьовує під чарівну сопілку та під бубон. Народ оточив цигана й ведмедя, юрмиться тісно й весело, ніяких тобі церемоній. А поміж людом циганчата сюди—туди в’юняться, кишені дядьківські та мазухи тітківські потроху й непомітненько випотро—шують, а дядькам та тіткам смішно—смішно, аж лоскотно десь усередині! Аж тут раптом якась молодиця, застукавши в найпотаємнішому своєму місці чужу чорняву руку, як заверещить: "Грабують!" — та хап навздогін тую руку, а то вже не рука, а щось інше, і не циганчати, а келаря сусіднього собору, — а циганча вже продерлося крізь частокіл людських ніг та випірнуло перед отим підсліпуватим—недобачливим крадієм голок, а той хотів ухопити малого за кучерявого чуба, а булка з рук випала та й покотилася по землі — якраз до ведмедя! А той ту булку хап у лапи — та в пащеку свою червону та смердючо—гарячу — там і захрумтіла вона разом з краденими голками на зубах ведмежих!
— Ґвалту! — хотів було гукнути бідний крадій голок, та що вже кричати — то себе видаси! А як цигани узнають, що то ти їхньому ведмедю такі ласощі підсунув, то приб’ють тебе на людях — і ніхто не заступиться; кожен—бо бачив, що саме ти підкинув булку з голками бідній тварі!
Ведмідь ковтнув булку, облизався, трохи нерозуміючими очима подивився на підсліпуватого—недобачливого, а той, мов циганча, вужем—вужем поліз між люди, все далі й далі від цього місця, аби ніхто його не запримітив!..
А ведмідь, не слухаючи вже музики, став на чотири лапи і почав якось запитливо дивитися на людей, мов допитуючись у них, хто це з них дав йому оту булку із чимось таким колючим, від чого йому дере в горлянці і заболіло в животі…
— Давай—давай! — вигукував циган, намагаючись підняти свого артиста на дві ноги, — але той підійматися не хотів і все прислухався до того, що відбувається в його нутрі…
Ну, поки ще там дійде до трагедій з ведмедем, — а друга трагедія відбувається біля шинку: б’ються переяславські парубки з підварськими. Підварки — поряд, за Трубежем. І вічно ото б’ються між собою підвар—ські з переяславськими. Взимку — аа лмзду, а влітку — на базарі. Та так же нещадно, та так же затято!.. Кілька стражників налетіло — і пішли гуляти нагайки на спинах і тих, і тих! А хто не встиг утекти чи, не дай Боже, ще й огризатися взявся проти стражників, то тих тут же хапонули — і потягли в хурдигу: хай заспокояться в льоху, а завтра розберуться з ними та злуплять по добрячому штрафові, щоб не порушували ладу в славному місті на базарі!..
Заспокоїли переяславських та підварських бійців — кров на піску тільки червоніла, бо бились же, щоб обов’язково юшка потекла з носа, з рота, а то й з ушей, — аж тут викотилося кілька чоловіків з шинку, а за ними — шинкарі червонопикі: а куди тікаєте, не заплативши?! Гей, де там коронні стражники?! Ну, тут уже у п’яниць і якісь гроші знайшлися, а хтось тут же шапку взявся закладати за випите, а другий сів чоботи ще непогані знімати…
Старий Омелько Ціпурина виніс на базар продавати викувану ним зброю: шаблі, ножі, мечі, ятагани. Все це було мов не наше, а турецьке, перське, а то й іще з дальших країв. Переяславські ковалі та зброярі могли викувати будь—яку зброю, на будь—який манір і на будь—який смак. І часто зброя їхня була кращою за ту, що козаки діставали в боях з турками, — знали—бо переяславці таємницю міцної криці, що не поступалася перед крицею дамаською. Дамаські майстри витоплювали метал на спеціальному вугіллі із спеціального дерева, зрубаного півтора року тому і висушеного у печері. А Омелько Ціпурина брав для цього добрі коров’ячі кізяки, висушені під спеціальним навісом, грушеве дерево, яке росте за Хоцьками, і трахтемирівську шовковицю. І метал виходив не гірший, ніж той, що йшов на дамаські шаблі. Ну й, крім того, металеві дротини перепліталися в тому порядку, в якому хлопці—пастухи переплітають ремінці, роблячи пугу, яка стріляє дужче, ніж фальконет (якось татари були налетіли на хутір, а там — старий дід з мушкетом та півдесятка хлопців—пастушків з пугами; так дід стріляв, а хлопці шарахали в кущах пугами та пилюкою кидалися; татари подумали: як у цих, що на хуторі, аж п’ять фальконетів та один мушкет, то тікаймо, поки час маємо!). Еге ж, а туди ж іще кінський хвіст вплітається! А потім усе це кується! Спочатку холодним кується, поволеньки, гарненько, ласкавенько, щоб метал до металу, оплетений кінською волосінню, прилипав, приростав, зростався! — а вже потім, коли все прилипло, проросло й зрослося, — отоді вже його в вогонь і в воду. І в вогонь, звісно ж, не простий, і в воду, звісно ж, не таку собі, як ото на підкови! Тут теж секретів та секретів!.. Омелько знав їх багато ще тоді, коли жив у Лозовиках, тільки там не давав йому граф Лозовицький розвернутися, — а оце коли приїхав до 1 Іереяслава, то тут знайшов спільників, таких же винахідливих, як він сам, — та й почали цілою артіллю, цілим цехом, як ото і в німців, і у шведів, і в ангелян, — робити дивовижну зброю — своїм на радість, ворогам на заздрість!..
Виніс Омелько свою зброю — шаблі, мечі, ножі та ятагани. Небагато й виніс, бо багато не донесеш. Стоїть, чекає на покупців. Біля нього товариші його стоять — теж продавати зброю прийшли. А покупця шукати не треба — сам на таку зброю знайдеться! Ще й товариша приведе!.. Стоїть старий Омелько, на людей роздивляється. Онде сусідка пройшла — уже накупилася, йде, ні на кого не дивиться. Хотів гукнути їй Омелько через голови: "Сусідко Векло, а будьте здорові!" — та хіба за цим гамором Векла почує сусідове слово?.. А оно йде, шкутильгає на одній нозі Савка Цюцюра із Студеників, стрів Василя Коника із В’юнищ і, певно ж, випили в корчмі, бо ноги заплітаються. О! Побачив тут Цюцюра Омелька, махнув йому рукою, мов родичеві: я, мовляв, Цюцюра, а ти, мовляв, Ціпурина, майже одне й те ж, тільки по—різному називається…
Аж тут раптом карета панська появилася. І коні гарні, басують. Не переяславська карета, а бозна—звідки. І сидить ізверху чоловік із червоною пикою, "роз—з–зій—дись!" — кричить, а ззаду стоять два чоловічки в чорному — один на вужа схожий, а другий на жабу—ропуху, один вигинається на ходу, а другий підскакує!.. "Рятуйте!" — почувся крик із віконця карети — і наче майнуло дуже схоже на Ганнусине молоде обличчя. Майнуло — і зникло! Брівки на лобі в один шнурочок зрощені, очі — сірі, великі, обличчя бліде! Ганя!!!
Кинувся тут старий Омелько із власною шаблюкою в руці за каретою — і наздогнав би, і довідався б, кого це повезли, схожого на його прийомну доню! — та тут таке ж саме "Рятуйте!" почулося іззаду! Раз і другий крикнуло щось: "Рятуйте!", а потім весь базар заревів, та всі ці крики перекрив рев розлюченого ведмедя… Старий Омелько оглянувся — і захолов: ведмідь піймав якогось чоловіка і ламав йому кості, здирав з його голови шкіру, і був тим чоловіком отой литвин, який грав—вигравав на сопілочці!.. Циган намагався одірвати ведмедя від того, що лишилося від молодого литвина, та ведмідь раптом махнув лапою — і кігтем своїм розпоров цигана від грудей до нижче пупа… Схопив циган свої кишки, іцо тут же почали вивалюватися, і.туляючи їх до окривав—леного живота, почав падати на тих, хто вирував іззаду…
0 господи, а в руці у Омелька тільки шабля! Сюди б — рогатину та мушкета! От біда!.. Але ж шабля — то зброя! А вона у Омелька ліпша за дамаську — ріже, як бритва!
(Продовження на наступній сторінці)