Наказ від Недайборща пішов на захід і на схід. Ще через півгодини три чверті чайок різко змінили свій курс — вони пішли навздогін турецькому флотові. Одні — навздогін, Другі — напереріз, треті — наввипередки.
Одна чверть козацької флотилії залишиться тут, на попередньому місці. Але не надовго — на дві доби. Це — про всяк випадок. Аби не пропустити підмоги. А також для того, щоб не прорвався назад жоден утікач, якщо турецький флот буде розгромлено…
На сході і небо стало синьо—темним. І на тлі цього неба десь аж біля обрію літали білі птиці. Вони ширяли вільно—вільно, мов плавали в безмежжі вечора.
Яремко намагався згадати, як вони звуться, ці красиві птиці, а в серці стукало дівоче ім’я: Бібігуль, Бібігуль, Бібігуль…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, у якому допитливий чительник має нагоду познайомитися з городом Уманню, зі славними панами Калиновськими, з ніжною панною Анелькою та хоробрими козаками
По обіді двадцятисотенний загін козаків Андрія Закривидороги їхав вулицями славного города Умані!
Кінь—бахмат Урхан нового полковника війська запорізького весело пряв ушима і позирав у всі боки. Козаки їхали організованим строєм, наче то були не галайбухи—нетяги, а добре навчені й дисципліновані жовніри самого регіментара Брацлавського полку коронного хорунжого Стефана Хмелецького. Пилюка курілася за козацтвом, сонце весело гріло, вершники здавалися орлами!
Вони їхали мовчки, не співали, бо не хотіли тривожити уманських міщан і дратувати магнатів панів Калиновських, чий замок виднівся над містом.
Андрій Закривидорога не хотів, щоб пани мали привід для причіпки: козаки, мовляв, шуміли, бешкетували на землях Калиновських.
Бомага на право постою у володіннях Калиновських, підписана брацлавським регіментаром коронним хорунжим Стефаном Хмелецьким, лежала у кишені полковника Андрія Закривидороги.
На обличчях уманських міщан не було ні радості, ні привітного усміху — всі вони були понасуплювані, як сичі. Євреї та вірмени позачиняли свої крамниці, мадяри позамикали свої корчми. Навіть пообідати козакам не було де!
Андрій Закривидорога, обернувшись, гукнув:
— Спокій, товариство!
І товариство дотримувало спокою.
Хоч на душі в Андрія було важко. Як же це так?! Адже вони, козаки, не на веселу прогулянку їдуть! Адже їдуть вони захищати цей край, де поосідали всі ці магнати, корчмарі, крамарі, захищати його від турків! І оце — така зустріч!
Красиві костьоли, церкви, палаци, кам’яниці, крамниці, постоялі двори відверталися од козаків. Велетенська цитадель дивилася з—за ровів на козаків, мов би промовляючи: "А що ви мені зробите? Та сюди хоч самого Чінгісхана приведи — і то встоять ці мури!"
Перед магістратом Закривидорога спішився, наказавши козакам не злазити з коней. Ніхто його не стрів. Чудесно! Все відбувалося так, як знав наперед Михайло Дорошенко. Володарі цього краю не хотіли знати ніяких козаків, та й королівську владу ігнорували теж…
Козаки стояли на своїх місцях, коли Закривидорога вийшов з магістрату:
— Товариство! Магістрат не дозволяє нам ставати на постій у городі Умані. Наказ коронного хорунжого Хмелецького для них є ніц не вартим папірцем. Запам’ятаймо це, товариство!.. А тепер — їдемо до палацу Калиновських!
Дві тисячі вершників у суворому мовчанні, яке не обіцяло нічого доброго, промчало вулицями Умані…
Палац Калиновського був дивом зодчества. Між замком і містом — ріка, через ріку — міст, за рікою — рів, наповнений водою, за ровом — дерев’яний мур, у бійницях дрімали гармати.
Андрій Закривидорога зупинив свого Урхана і, притримуючи шапку—бирку, подивився на верхні поверхи палацу Калиновських. Йому навіть здалося, іцо в одному з вікон він побачив бундючну пику з вусами та борідкою. "Ех, пустити б йому в пику татарську стрілу!" — майнула думка, але тут же Андрій відігнав її від себе. Буде ще час поквитатися і з Калиновськими, і з Потоцькими, і з Конецпольськими! Та й зі своїми, православними, магнатами теж — Острозькими та іншими!..
За муром з’явилися голови вояків Калиновського, вийшов пишно вбраний поляк при зброї.
— Єстем комісарем Треп’ядьковським! Що треба?
— Я полковник війська запорізького Закривидорога! Ось мої клейноди!
— Що треба?
— Маю доручення коронного хорунжого до самого Калиновського!
— Пан Марцін Калиновський нікого не приймає!
— І це — все, що ви можете сказати, комісаре Треп’ядьковський?
— Це — все!.. А більше можуть сказати оці гармати й фальконети!..
— Гаразд! З вашими гарматами й фальконетами поговоримо пізніше. Нехай комісар Треп’ядьковський передасть мою обіцянку Калиновському!..
Кінь—бахмат Урхан здибився, повернув крупом до пана Треп’ядьковського. Андрій Закривидорога осадив коня і спокійно наказав своїм воякам виїздити на брацлав—ський шлях. Власне, цей спокій надто дорого йому давався, кортіло сказати Треп’ядьковському найобразливіші слова, але з його вуст не вирвалося жодного слова. Нічого! Він, Закривидорога, знаменито розправиться з Калиновським та Треп’ядьковським. У нього для цього є причина. А зараз треба негайно написати цидулу до гетьмана про те, як козаків прийняла Умань та її магнат Калиновський. Хай знає круль Сигізмунд, хай знає сейм, — і хай вони всі не дивуються, якщо полковник Закривидорога покарає самозакоханого поляка, котрий корчить із себе іспанського гранда.
Через півгодини, коли козаки опинилися в чистому полі, полковник зупинив свого Урхана і гукнув:
— Цабекала і Ляскала — до мене! Продиктував писареві цидулу до гетьмана. Зміст був короткий, але для Михайла Дорошенка зрозумілий:
"11 маія року Божого 7135. Умань і Калиновський не взяли нас на постій. Маю право на сатисфакцію. Полковник його королівської милості війська запорізького Закривидорога".
Козаки Цабекало і Ляскало були нерозлучні друзі та найкращі гінці. Здавалося, самі не вельми показні, здавалося, й коні в них не найкращі, — але будь—яку найважливішу й найтерміновішу цидулу доручалося передати їм. Мехтодь Цабекало мав вуса й оселедець, мов у козака Мамая, обличчям був кругловидий, циганкуватий, любив грати на нерозлучній бандурі. Яким Ляскало був світловолосий, оселедець — ріденький та й вуса нікудишні, зате ж співав, брехав і задурював голови молодичкам та дівкам знаменито! І там, де нерозлий—друзі з’являлися, завше було весело.
— Отако, хлопці, — мовив Закривидорога. — Оцю вістку донесете до гетьмана, а потім — назад. Якщо нас не наздоженете біля Бугу — то йдіть прямісінько до регіментара Хмелецького і з його регіментом провадьте всі дії. Рано чи пізно він пішле вас до мене зі своїми цидулами.
— Рушати зараз?
— А коли ж іще?
— Та… може б, повечеряли та переспали, а уранці ви — на Брацлав, а ми — на Канів?
— Можна було б і так, але ліпше зараз! Ми ночуватимемо в такому місці, куди вас пускати не можна!
— Ото ж бо й є, — скрушно, в один голос, погодилися Ляскало й Цабекало…
— Ну, з богом, орли!
— І вам — щасти!
Помчали козаки, тільки під копитами їхніх коней залопотіло, застріляло, задимилося…
Загін заночував цілим табором у вельми веселому місці — веселому, звісно, для Ляскала й Цабекала. Цим місцем виявився жіночий православний монастир, де ігуменею була рідна сестра Мокрини Закривидорожихи Параскева.
Коли двадцять сотень козаків з’явилося біля брами монастиря, всі черниці облишили свої пізні справи й вибігли у двір. Мати Параскева, взявши ліхтар, підійшла до брами — і побачила свого небожа Андрія.
— Відчиняйте, сестри, браму якнайширше, — сказала вона, усміхаючись, — Славні оборонці віри нашої й люду православного прибули! Просимо до нашої господи, добрі люди!
Козаки спішилися і повільно заходили в браму. Власне, всі вони вперше опинилися в жіночому монастирі, куди чоловікам вхід було заказано. Але ж це були запорожці, захисники православної віри…
Тут же знайшовся нічліг, знайшовся фураж, знайшлася така—сяка вечеря, знайшлася нагода для доброї, розумної, ласкавої бесіди.
Мати Параскева не мала ні чоловіка, ні дітей. У юні літа покохала вона батька Андрієвого — Михайла Закривидорогу, і йшлося вже до весілля, та перейшла Парасці дорогу менша сестричка Мокрина. Страшенно покохав її Михайло Закривидорога, украв уночі, кинув на бистрого коня — і махнув з нею аж у Канів. А там домовився з попом, обвінчалися без батьківського благословення та й зажили удвох. Недовго вони й жили разом. Ще до народження Андрія пішов батько в похід на турків — та так і не повернувся. Вся чайка батькова десь загинула, пропала…
Лишилася Мокрина вдовою, а Параска постриглася в черниці, сестрою Параскевою стала, а згодом до ігумені дійшла своїм праведним життям, ученістю, мудрістю і справедливістю своєю… Помирилися сестри, не раз Параскева приїздила до Мокрини, не раз і Мокрина з малим Андрійком у монастир заїздила. Ось так і жили, ось так і зналися…
(Продовження на наступній сторінці)