Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.
Із зусиллям відкрив рота й прохрипів:
— Я — козак... козак... козак...
У відповідь пролунав зойк жаху...
Потім Яремкові снилося: він у лісі з хлопцями сидить на дереві, а внизу те дерево рубають графські робітники, — і от тріщить-тріщить, падає високий дуб, — і він, Яремко, падає, падає, падає...
"Мамо! Мамо!" — кричав він щосили, і тоді чиясь рука клала йому на розпашілого лоба щось холодно-мокре, і тоді трохи легшало.
Він хотів ту руку помацати, та не міг і пальцем ворухнути, він хотів відкрити очі, та повіки були такі важезні, що його кидало у гарячий піт при спробі їх розплющити, а голова йшла обертом — і він провалювався в безвість...
Іноді, мов уві сні, долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Чув навіть дихання цієї дівчини і дотик її пальчиків, але ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить з чоловіком. Відчував, як вузенька ніжна долонька підводила йому голову. Потім відчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напоєм, він одкривав рота й пив, що йому давали, і йому легшало... І він спав, спав, спав...
І от настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся й розплющив очі. Довго думав і не міг додуматися, де це він. Бачив над собою грубообтесані дошки, крізь шпаровиння виглядає якась трава, ганчір'я якесь...
"Де ж це я?" — він пильно-пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, від чого йому все стане ясне й зрозуміле...
І раптом збоку пролунав сміх — той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся...
Він повернув голову і, дивуючись своєму голосові, запитав:
— Хто тут є?
Сміх тут же урвався. Потім щось швиденько задріботіло по землі — і над Яремком схилилося чорнобриве дівчаче обличчячко. Звісилось кілька тонюніх кісок.
— Мерхаба! — сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумію.
Обличчя дівчинки спохмурніло.
— Іллях? — раптом спитала вона. Знову закрутив головою.
— Урус?
"Урус, урус... Десь він уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповідав, що турки й татари звуть українців та московитів урусами..."
Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:
— Урус... Козак.
Дівчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.
...Але де ж це він? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонті загинув. А при Синопі загинув Джузеппе... Загинув, відштовхуючи Олександра від кулі мерзотника Гаспероні. Чи знають козаки, що Гаспероні хотів убити Олександра? Треба сказати... Але де козаки?
Дівчина наполовину відкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.
— Де я? — запитав він.
Дівчина знову закрила обличчя.
Але де ж це він?..
Він напружено пригадує. Був бій у морі, палали турецькі кораблі. Сеньйор Гаспероні стріляв в Олександра. Потім... Потім він, Яремко, летить у море... Холодна вода... Солона... Потім — обвуглена щогла... Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від вугля. Хтось підплив на човні, відв'язав його... Що далі? Куди вони приїхали? Що це за дівчина?
Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Він у турків! І ця дівчина — туркеня. І отой чоловік, що він чув його голос — турок теж.
Дівчинка знову дивилася на Яремка.
— Ти — туркеня? Ви — турки? — прошепотів. Дівчинка дивилася запитливо, не кліпаючи очима. Показав на себе:
— Урус. Козак. Урус. Козак. Потім тицьнув пальцем на дівчинку:
— А ти?
— Бібігуль, — блиснувши оком, відповіла дівчинка. Бібігуль... Що ж це за люди такі — бібігулі? Повернув голову в той бік, звідки завжди чув голос чоловіка і, показавши туди рукою, запитав:
— Бібігуль?
Дівчинка закрутила головою: ні.
— Мен... мен... Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела рукою в той бік, що й Яремко:
— Ота... ота... Абдулла...
Ясно. Абдулла — то турецьке ім'я. А дівчину звуть, мабуть, Бібігуль... Смішне ім'я. Перепитав:
— Бібігуль?
Вона радісно засміялась і закивала головою: так, мовляв, так...
Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від його постелі... Яремко побачив — зайшов чоловік. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима...
Дівчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька раз повторювала слова "урус", "гяур", а чоловік кивав головою і всміхався. І Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. "Мабуть, по хрестику здогадався", — подумав Яремко. Він забув, що сам сказав у морі, що він козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Він, мабуть, загубився в морі...
"Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати... Може, вони ще в Синопі?"
Він запитав:
— Козаки в Синопі?
Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:
— Йок!
— А де ж вони?
Турок нічого не зрозумів.
Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе він?
Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумітися з ним.
Яремко підвівся з постелі. Тіло було важким і неслухняним. Спробував піти назустріч туркові, та завертілося все перед очима. Якби не туркова рука — упав би...
Турок вивів його надвір.
Яремко жадібно вдихав морське повітря. Було зовсім тепло. Сонце підбилося під обід. Турок притримував хлопця за плечі.
— Де Синоп? — запитав Яремко. Турок показав на схід.
— А козаки? Чайки?
Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков...
— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!
— Йок! — заперечно закрутив головою турок.
— Та ні, на Стамбул, я точно знаю, — мовив Яремко, показавши рукою на захід. І знову турок закрутив головою. А далі:
— Кефе! Ячаков! Гезльов!
Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Три дні побенкетувавши в Синопі, — Олександр на цей раз дозволив таку розкіш, — козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невільників їхали на батьківщину.
Радісна пісня лунала над Чорним морем...
Вирішено було так: після взяття Кафи частина донців та запорожців проведе ці галери й шаранти майже до Азова, а іам, висадившись на пустельному березі, доведе невільників до Новочеркаська. Звідти легше буде добиратися і на Московщину, і на Україну, і в Богданію. А потім запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і всі разом ідуть на Стамбул...
— От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати і свою галеру, — сказав Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути біля Кафи.
— Та заберу вже, — пахнув люлькою Карпо. — Жаль — Клюсика немас...
— Треба було за злотом не гнатися...
— Не собі ж старався. Для братства. Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото потрібне... Тобі, отамане, воно, мабуть, не пече... Ти візьмеш трон султанський — ото й уся твоя турбота... А не візьмеш — знову в Європу подасися... А нам тут жити. І нашим нащадкам жити тут. Отак...
— Ти знаєш — не дуже воно мені байдуже, — сказав Олександр, подумавши. — Як ішов сюди, думав про козаків як про військову силу, потрібну для одного походу... А зараз думаю не так...
Помовчали.
— Як там Джузеппе, бідолаха? — зітхнув Карпо. — Ох же ж і шпурнув він тебе у море!
— Славний чоловік, — сказав Олександр. — Ходімо до нього.
Вони підійшли до постелі, на якій лежав Джузеппе. Він був ще дуже слабий, але говорити міг. Біля нього день і ніч сиділи Петро і Йован. Коли поранений побачив біля себе Олександра і Недайборща, він аж заусміхався.
— Сеньйоре отамане! — прохрипів Джузеппе. — Я прошу в товариства горілки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морі пити — гріх...
— Бо таки гріх, — сказав Карпо Недайборщ. — Хто п'є в морі, той не православний чоловік, а гірший за католика...
— От-от, — зрадів Джузеппе, — я ж якраз і є католик... Дай горілочки, а то ж уся душа зсохлася... Всі лікарі Європи радять. У нас у Трієсті так був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь йолоп проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого... А тут якраз я нагодився... Збрехав, що я лікар. Почав лікувати герцога горілкою...
— Ясно, — сказав Олександр, — герцог ожив і живе й досі.
— От бачиш, сам отаман Чорногорець підтверджує мої слова... Дай горілки, а то умру, а у вас тут і пастора немає.
— Дам, дам, — пообіцяв Недайборщ...
— Я ще з сеньйора отамана дертиму горілку барилами... А як стане султаном, то...
— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це говорити...
— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею...
(Продовження на наступній сторінці)