Краще взавтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці перевірять на чайці та й побачать, що той чоловік тут робив...
Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по піску, легенько прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а мовби змія проповзла...
Тихо-тихо...
Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер надимає білі вітрила чайок. І він, Яремко Ціпурина, стоїть біля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бігають, кричать: хала-бала, хала-бала...
— Якиме! — почувся чоловічий голос неподалеку. — Якиме, де ти подівся?
Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.
— Якиме, де ти там? Ніхто не відгукується.
— Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.
— Якиме! Ти спиш, чи що? — вже нервує той, хто кликав. Ніякої відповіді. Почувся інший голос:
— Мабуть, пішов спати чи лигати горілку.
— От завтра скажу кошовому... Служба є служба... Поставили, то стережи, а не пий...
— Та годі вже, — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі, ніхто їх не вкрав...
Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потім рушили берегом.
Яремко вкутався в ганчір'я — доки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похід. Бачив себе знову на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце...
Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що а ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.
— Тодосю, подай-но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик!
Одразу все стало на свої місця. Як це він примудрився заснути?
— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.
— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!
Яремко лежав і відчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водяні бризки, що шерхалися об смолисті дошки: шерх! шерх!
Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вітерець!
Цікаво, чи довго він проспав у цій схованці? Може, вже обід, а чи й вечір? Тоді скоро — море.
Може, вилізти на світ та розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі по чайці?
Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то він, певно, сам загляне до схованки.
Хлюп, хлюп... Шерх, шерх...
Яремко потихеньку перевернувся на другий бік і заснув знову.
* * *
— А ти що тут робиш? — почулося раптом над самісіньким вухом.
Яремко прожогом розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла.
— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. Він хотів відсунутися далі в куток, але сильна кощава рука міцно тримала, та й сунутись далі було вже нікуди.
— Ану, вилазь зараз же! — гримнув чоловік.
— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?
— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!
— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє — правда ж, сеньйоре Гаспероні?
Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.
Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.
Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ... Рудий, ви-цвілий... А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.
— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?
— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.
— Так що ж робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!
— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.
— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?
Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.
— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.
— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс , чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?
Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.
— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?
— Ще звечора...
В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.
— Мабуть, цілу ніч не спав?
Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати... Тю на нього... Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що... Якось так дивиться... Зирне — і тут же очі вбік...
— Тільки-но прийшов — одразу заснув.
Іскринки блиснули й згасли...
Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця-краю їм не видно.
Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:
— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили...
Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.
— Не змерз... Тепло було... — І тут же, без будь-якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.
— Що? — аж кинувся Клюсик.
— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.
— Давай.
Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
— Клюсику, ти вночі тут був?
— Де "тут"?
— Ну, на чайці.
— Ні, а що?
— Ну, так слухай.
І Яремко розповів про все, як лунали легкі кроки, і як воду хтось брав і ту воду кудись лив у чайці...
— А ти... того... Море майорум... не бре-бре?
— Кажу, що сам чув.
— А може, приснилося?
— Ні. Я ж чув потім, як вартового Якима кликали вартові. А він, виявляється, десь пиячив, чи що...
Клюсикове обличчя спохмурніло.
— У тім-то й штука, що Яким ніде не пиячив, — сказав він. — Його просто не було... Ми й у похід вийшли без нього... — Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкріб кучму. Знову подивився на Яремка.
— Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?
— Так.
— Гм... А перед тим, як хтось заліз у чайку, ти нічогісінько не чув?
— Нічого.
— Нічого-нічого? Може, десь хтось крикнув чи захрипів, чи водою хлюпнуло?..
— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Тільки то, мабуть, якась велика риба... А перед тим... перед тим щось ніби хрюкнуло...
Обличчя Клюсика стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і, заїкаючись, аж просичав:
— Якась іродова душа була на чайці... Боюся думати.. але, мабуть, бідного Якима на світі нема. Яремкові стало моторошно.
— Клюсику, ну що ти таке кажеш? — вигукнув він.
— Ша! — блиснув Клюсик своїм оком на Яремка.
— Мовчатиму!
Вітер був попутний, добрий, свіжий, аж баранці зривалися із хвиль. Він пах весною, неораною землею і торішнім згарищем.
Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.
Козацькі чайки прямували на південь...
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
з якого допитливий читач може довідатися про дальші
плани сеньйора Гаспероні, графа Олександра
й донського отамана Єфтимія Петруніна
Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.
(Продовження на наступній сторінці)