Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от-от залунає ослячий крик, який зблаговістить на обід... Пан хтів підвестися, та відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону впав знову на постіль.
— Матка бозка, цо то є?..
Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцімто вона не пам'ятає, що вона вчора витворяла... Ця свиня...
"Ця свиня"... Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він є свиня? Ах, то, здається, був сон... Хоч навряд чи добре почути навіть уві сні, що ти — свиня... Ну й снилося ж... Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. І буцім той пан сказав, що... Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів. І саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакції...
Ой, горе ти моє, іцо тільки не присниться після перепою...
— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий. Козачок не з'являвся.
— Грицю! — вероскнув пан Славек. Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.
— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув, що то не Гриць.
Повернув голову до дверей і побачив якусь мерзотну пику.
— Єзус Марія, хто тут є? — запитав він і аж тепер постеріг, що він спить не з себе удома, а чортзна-де.
— Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут — я чув; — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така ласка! — та й заночувати зводили. А Гриць — то, напевне, якийсь панів служник?
— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але через хвилю впав назад.
— Ой-ой-ой!
— Ясновельможний пане, — заспішив Лейба, — якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горілки — одразу полегшає...
— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу! — заволав пан Олавек, йому від самого нагаду про горілку стало мерзотно.
— Ось послухайте-ио моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку — і ви знову будете хоч до походу... Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби Лейба, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, я сам вам подам до рота.
Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити...
Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці...
Але нічого... Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.
— А де мої товариші? — спитав Лейбу.
О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.
Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:
— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.
Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук... Добра все-таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.
— Лейбо!
— Слухаю ясновельможного пана...
— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.
— Слухаю...
Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?
Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.
— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.
— А може, вже вечір? — поцікавився пан Адамек.
— Ха-ха-ха, може, й вечір, — ви ж так понапивалися, що цілий день ладні проспати.
— Так-так, — роздумливо мовив пан Адамек. — А нам же ще далека дорога до Києва.
— Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, мені мандрувати до Києва довше, ніж Фернандішеві Магальяесові об'їхати навколо землі... Ну, підводьтеся-но! Борше!
Пан Адамек підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:
— Перепилися ми вчора! Ух, і перепилися!
— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.
— Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горілку, — озвався пан Влодзімеж. Пан Адамек криво всміхнувся:
— Досить того, що пан Славек вчора хтів порубати одного вельми зацного пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.
— Як то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?
Тепер настала черга тріумфувати панові Адамку. Він розреготався до непристойності:
— Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, і в тому, що сниться!
— Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! — зриваючи голос, почервонівши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регіт усієї компанії.
— Прошу пробачення, пане Славеку, — трохи зблідши, сказав Адамек. — Я не думав, що це може вас так боляче поранити.
Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і йому схотілося випити ще чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!
Він влетів у свою кімнату, схопив шаблюку, пістоля й твердими кроками вийшов до приміщення, в якому Лейба напував та годував своїх гостей.
За столами не було нікого. Тільки біля перегородки стояв якийсь чоловік і про щось тихо розмовляв з корчмарем.
Пан Сулятицький хотів звернутися до Лейби із запитанням, де є отой хам, — ні, він скаже не "отой хам", а "ота хамська свиня". Та побачив, що Лейбин співрозмовник не простий собі мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони неголосно то по-турецьки, то по-польськи, а коли й по-єврейському, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка, ні на єврея... Чи, може, італієць?
Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.
— То, кажете, не було? — перепитував у Лейби незнайомий чоловік.
— Слухайте, а який мені зиск з брехні? — відмовлявся корчмар. — Може, хто й був, я просто не пам'ятаю...
— Ви згадайте, я вам добре віддячу, — наполягав по-турецьки незнайомий чоловік. — Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький і товстий, подібний до вас, — італієць...
— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць. Бідний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не має часу, звідки йому знати, хто до нього подібний, а хто ні...
"Я стрілятиму йому в серце, — палаючи гнівом, думав пан Сулятицький. — Можна і в черево, від цього довго й тяжко помирають, але я великодушний... Про що там вони так довго базікають?.. Диво-дивнеє, але я теж ніби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тільки ніс ще довший..."
— Ще супутник — українець. Дебелий такий, як тур...
Ну?
— Ай, ну що ви мене розпитуєте про таке? — нервував Лейба. — Я й про вас через півгодини забуду. "І дебелого ніби бачив. Тільки де?"
— А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але добре слово сказати може... Чорноокий...
Гордий... Образ не спускає...
Лейба й очі заплющив, і руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо від передчуття...
— Я добре заплачу, — тихо говорить незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.
— Не говоріть про гроші, — із стогоном відмахується Лейба, — навіщо ранити серце й душу бідному корчмареві?
"Чекайте, чекайте, — напружує пам'ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, чорноокий..."
І раптом здригається: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднішого болота. Й оцей турок називає цю свинюку благородним паном, графом...
— Пане Славеку, — озивається з-за перегородки Лейба.
Можна було б зразу відгукнутися, але ні, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічогісінько не бачить і не чує. Він ходить туди-сюди, сюди-туди, щохвилини хапаючись за шаблюку...
(Продовження на наступній сторінці)