Троє кошенят ганяли по підлозі клубок вовни, гладкий ледачий кіт дрімав, скрутився бубликом у неї на колінах. Руде волосся було забране у вузол аптечною гумкою. Уся вона ясніла такою любов’ю і ніжністю, що Хома вщипнув себе. Чому він? За що? Тисячолітній порядок, вікова доцільність людського життя зустріли його — і від цього мирного домашнього вогнища, котре вижило на вітрах століть, дихнула така теплінь, що Хомі захотілось завити, заплазувати, мов побитому бездомному собаці, котрого нарешті хтось приголубив.
— Ти, мабуть, голодний, — сказала вона, підводячись. — Сідай до столу, я зараз усе принесу.
І Хома покірно сів. Так соромно і так солодко йому було вперше в житті. За своєю нікчемною дисертацією він зовсім забув про неї, про ближнього свого, а вона, виявляється, пам’ятала. Та плювать він хотів на свою науку, свою вченість, від якої нікому в світі, жодній людині ні холодно ні жарко.
Водянистий усім своїм єством збагнув, що жити так, як досі, лише для себе, не зможе. Він сконає, мов пес, без цієї лагідної незнайомки, без людини, яка потрібна йому і якій потрібен він, загубиться жалюгідним листочком в осатанілій холоднечі порожніх самотніх зимових вечорів. Скам’яніє, мов ідол у степу. Будь-що-буде, а вона залишиться тут назавжди. З ним.
А відтак Хома вже сьорбав за обидва свої кумедні вуха смачний борщ, котрий невідь з чого зварила вона, і розповідав, як це буває у всіх, кого обійшли у службі, на кого несправедливо напосілося начальство, про інтриги свого бездарного недруга Груєнка, котрий навіть на задніх лапках як слід ходити не вміє. Куди йому до Хоми! Про свої плани розіслати членам ученої ради цидулки, де вказати, звідкіля Груєнко здер кожен абзац, бо сам знав, звідки.
А вона слухала, підкладала йому квасольки й лагідно вмовляла бути вищим цього, не рівнятись на недобре, бо він і сам розумний-прерозумний, порядний, чесний, талановитий. Він сам напише геніальну працю й не буде принижуватись до дрібної мстивості.
Хома слухав і сам почав розуміти, що йому набридло ходити перед усіма зігнутим, наче мавпа, і починав розправлятись, відчуваючи себе людиною. Порядною, прямоходячою людиною, котра не буде займатись збиранням зогнилих плодів, а сама, своїми руками зробить, виростить усе, що їй треба.
Він з непереборною огидою, як про щось уже пережоване, перетравлене, думав про свою дисертацію, зовсім чужу і незнайому, бо там не було жодної його власної думки. Ніби був він не мислячою людиною, а механічною, котрою соромно бути в кінці другого тисячоліття нової ери.
І коли вона попрохала винести сміття з відра, він не вагаючись прихопив товсту масляну чернетку без жодної сміливої думки, біля сміттезбірника чиркнув сірником і з насолодою підпалив її, грів над нею руки, мудро всміхаючись самому собі. А коли повернувся додому, то й зовсім уже забув про рукопис, ніби його в природі не існувало, бо незнайомка спала в кріслі, залишивши диван йому, великому трудівникові. Він підійшов до неї, нахилився до чесного веснянкуватого личка, з яким і собі хотілося стати кращим, ворухнув пересохлими губами, але не насмілився торкнутись. Це його чиста совість спокійно спала в жорсткому кріслі.
Уночі в Хомин сон влетів, пругко махаючи янгольськими крилами, білий лелека, зробив коло, ухопив за сорочку й поніс над іржавими, плямистими полями, чавунними, безлистими лісами в далеку, ранню весну його дитинства. Малий Хома впав посеред вулиці, озирнувся, втер носа, витяг з кишені полив’яного соловейка, налив солодкої води з криниці та як засюрчить. З усього кутка збіглися хлопці, повстромляли пальці в роти й заздрили на те, що Хома свище. А витьохкував він найголосніше, найкраще в світі, нічого не чуючи від задоволення. Дивіться, дивіться, це я, малий Хома — артист, яких світ не бачив, це мені, мені мати виміняла за яйце на базарі таку чудасію, бо падав я на курний майдан, пацав ногами, верещав, мов пилка на тартаку: "Купи та купи". Отак і стирчав тоді Хома серед вулиці, мов пуп всесвіту. То був найщасливіший день у його житті.
А коли підріс він, мати покликала з вулиці, змила дощовою водою вигорілого чуба, одягла чисту сорочку й повела край села в чисте, рахманне поле, що саме робило перший весняний подих, вигиналось горбом за обрій. Поцілувала й сказала: "Пора". Весело, не озирнувшись, побіг Хома вдалину, в люди. Аж бачить: ворушаться зелені голки з-під босих ніг, далі пішло те зело в буйний ріст, по кісточки, по коліна. От біжить вже Хома у новому костюмі-трійці, спішить, ось-ось овида рукою сягне. Біжить, сизі стебла толочить, собі стежку прокладає. Чує: позаду хтось важко дихає. То час за ним женеться. Коліщаткам й гвинтиками потенькує. Постарів Хома в дорозі. Пора йому від інфаркту підтюпцем утікати. Та до обрію палицею кинути. Уже довкола всі снопи крутять, життя жнуть, дітей під копицями бавлять, а він біжить. Уже й спорожніло поле, стерня босі ноги коле, вітер бороду куйовдить, гайвороння в полі крутить, у дротах свище, а він біжить. То вгору біг, тепер з горба. Аж чує: земля під ногами почала крутитись, побігла, як колесо, а він все на місці. "Не можу, більш не можу", — страшно закричав Хома, упав на стерню і задриґав ногами. Аж чує: хтось гладить його по лисій голові ласкавою рукою і вмовляє: "Не плач, не плач, синку. Життя прожити — не поле перейти". Глянув — а то мати край села його виглядає, всміхається молодо і ясно, ніби все розуміє, все прощає. Став він навколішки і пив, пив, аж захлинався, ту солодку джерельну воду прощення, допоки не полинув у прозорий цілющий сон.
Уранці Хома прокинувся новою людиною.
На підвіконні гарцювали голуби, дзьобаючи розпарений м’якуш. Коти млосно вигинались під вранішню зарядку по радіо, ставили ноги ширше шиї, ніби й собі займались водяними процедурами. Крісло було порожнє. На журнальному столику стояла надпита кварта з водою.
Молода його дружина вже поралась на кухні. Настав другий день їхнього медового місяця. Незнайомку він чогось вирішив називати Любою. Любашею.
З прочинених дверей долинали гіркуваті пахощі кави, дрібно клацав ніж, брязкотіла кришка на каструльці. Чулись звичні сімейні ранкові клопоти. Вона готує сніданок, він збирається на роботу. У всьому місті, в кожній квартирі ранок починається саме так. А Хома, оговтуючись після всіх потрясінь, мудро вирішив не дивуватись із звичайного. Все, як належить, все, як має бути. Молода дружина показує свій хист, готуючи сніданок, а він підтримує спортивну форму, готуючись на роботу. Хома одяг свою "олімпійку", зробив руками ножиці і вперше за кілька років взявся до зарядки.
Що ж, життя треба було починати з нуля. Але це не лякало, а, навпаки, примушувало бурхати кров у жилах, напружувати біцепси. Закінчувати життя нулем було страшніше.
Розпашілий, енергійний Хома ступив на кухню. Біля старенької плитки, оперезана ситцевим фартушком, поралась незнайомка, завчено, навпомацки знаходячи в потрібному місці сіль, лавровий лист, перець. Так само завчено на тисячах кухонь у цю хвилину чаклували тисячі жінок. Руде непокірне пасмо падало їй на лоб, і вона дмухала на нього, бо руки були в борошні по самісінькі лікті. Заклопотано, не обертаючись, вона підставила Хомі свіжу щічку, котра пахла ранішнім городнім огірком. И він несміло, долаючи ніяковість, торкнувся її губами. "Доброго ранку, Любо".
Мабуть, так було треба. І ця його буденність, звичка до всього звикати, вживатись з ким завгодно стала його найвірнішим психологічним вчинком. Адже сором прийшов до Єви, коли вона побачила себе в очах інших. Важливо було не робити страшних очей. Незнайомка, здається, інстинктивно, підсвідомо входила у найзвичайнішу для жінки роль, роль тисячолітню, вроджену, рефлекторну, зовсім не залежну від особистості, імені, прізвища, біографії, — роль домогосподарки. І це входження, вростання в життя було шляхом до одруження.
На пательні, золотисто рум’яніючи, смажились кільця цибулі. Незнайомка ложкою виловлювала з окропу вареники, стежачи, щоб вони не переварились:
— З картоплею, твої улюблені, мерщій сідай.
І Хома покірно сів. Звідки вона знає? Перед ним постала ясна згадка: піч, червонясті півні, котрі бились там, гублячи пір’я, матір, яка ставить перед ним паруючий полумисок, припрошуючи до цієї єдиної розкоші повоєнних нестатків:
— Їж, Хомцю, їж, з картопелькою, ти ж бо такі любиш.
І Хома наминав ці пухкі подушечки, вмочаючи в іскристу смаженю, підставляв під краплі долоню, хрумтів цибулькою, забувши про все на світі. Останні навіжені, безконечні два дні скручували світ, усі його часи у небачений сніп, де поруч були і минуле, й теперішнє, й майбутнє. І Хома ніс цей сніп, боячись про щось подумати, зупинитись, озирнутись, бо тоді все пропаде.
Він розкошував, запиваючи вареники кавою, прицмокував од знемоги, розказував про свої плани, як оце візьметься й напише таку дисертацію, таку дисертацію, якої ще світ не бачив. А вона сиділа навпроти, лагідно кивала в лад, підкладала йому останнього вареника, аби мученик науки не зомлів, боронь, від учених студій.
Ніби полуда враз спала з Хоминих очей, як при спалаху блискавки, він побачив моментальну фотографію своєї нової дисертації — її струнку концепцію, що кроною впиралась у піднебесся, розлогі гілки живих думок, котрі розростались у різних напрямах, кожен жилавий листочок, не схожий на інші, могутнє коріння, що сягало підземних глибин людського духу.
(Продовження на наступній сторінці)