Він, сам того не помічаючи, зріс у своїх очах, випростався, перебрав ґречні манери. Він усім люб’язно поступався чергою, але тепер його неодмінно пропускали вперед. У нього раптом виявилося багато безкорисливих друзів, котрі по-приятельськи запрошували його на іменини, вечірки, цікавлячись, що це він пише. Одного дня Хома поліз за словом в кишеню, а виявилось, що там лежить власна оригінальна думка. Її помітили, і хутко вся кафедра передавала цю новину з вуст у вуста. Дійшло й до керівництва.
Аркушики на календарі невблаганно жовкли і опадали. За машинкою засиджувались тепер далеко за північ. Водянистий, говорячи, засинав, і слова, мов сонні солдати, розбрідалися полем. Тоді вона клала його важку руку собі на плече й ледь одводила в постіль. Губи його ворушилися. Інколи він з подивом починав бачити, що біля нього зовсім нова незнайомка, але зосередитись на тому було ніколи.
На початку березня в нуль годин сімнадцять хвилин останній аркуш виповз із машинки. Хома взяв його, прозирнув на світло і побачив електричне сонце. З цього приводу було влаштоване маленьке свято. Водянистий засмажив на сковороді яєчню з десятка яєць, а вона принесла слідом пляшку болгарського з холодильника. Вони розлили той крижаний напій перемоги по склянках, цокнулись і випили на брудершафт. Під цей дзвін десь у високості і з’єднались їхні душі. Водянистий, тремтячи від збудження, ще не вірячи в перемогу, цілував їй руки, кожен бідний пальчик окремо, а вона ласкаво гамувала його, щоб не розбудити сусідів, і вся світилася від радощів за нього. А Хома говорив, що всім, всім, всім зобов’язаний лише їй, що це вона відкрила йому очі. Що на свої кандидатські купить їй корзину найдорожчих у світі гвоздик на міському ринку, а вона прохала не робити дурниць, бо на весну в Хоми немає пальта, та й на захист треба дещо залишити. Жовте сонечко під абажуром зігрівало їх маленький затишний світ майже до ранку.
А уранці вона примусила його наваксувати черевики, вдягти новий костюм й побажала: "Ні пуху". Хома вирвався і на ходу крикнув: "К чорту".
Його керівник, доцент Половинчик, сидів на кафедрі в дублянці, потираючи потилицю і сякаючись у метровий носовик:
— Збожеволіти можна, ані щілини, а дме.
Водянистий поклав перед ним теку з дисертацією. Той злякано відсахнувся:
— Не підходьте близько, ви з морозу. — І кисло додав: — Чую, свіжі віяння. Хочете здивувати світ? Хома незворушно кивнув.
— Ой, не можу, ой, зараз чхну, ой, у носі закрутило, — замахав руками керівник, відганяючи Водянистого. — Обережно, я заразний.
— Розумію, — сказав Хома.
— Ну, може, тоді ви скажете, звідкіль дме? — закрутив тонким носом керівник. — Нічого не розумію. ВАК зовсім знахабнів. Таланти їм подавай. Сірятини, бачте, не треба. Ой, ой, не можу… І звідки дме?
Водянистий послинив пальця, поставив сторч і тихо сказав:
— Згори.
— Ну от, так я і думав. — Керівник втягнув голову в плечі. — Ніде не сховаєшся.
— Щоб дійти до джерел, треба йти проти течії, — раптом сказав Хома, погано розуміючи сам себе, з розбійницькою відвагою, вперше в житті зважуючись на якийсь виклик долі.
Він віддавав дисертацію в чужі руки, мовби власну, виношену під серцем дитину. Натомість лишалась порожнеча. У глибині свого єства він вірив у нечуваний, небувалий успіх, тріумф. Але й смерть його праці віднині означала його власну смерть. Він ставав або генієм, або рядовим автоматичним пером у легіоні автоматичних пер.
Не хотілось навіть думати про це.
І Хома став чекати вироку. У спорожнілу душу почали внаджуватися потерчата сумнівів. Вони шкрябались у двері, світлячками бігали попід вікнами. А що коли він повний нездара? А що коли то хвора маячня? А що коли в нього тицятимуть пальцем — зовсім того. І той шалений виснажливий місяць став здаватись Хомі раєм. Тоді внутрішній тиск урівноважував зовнішній. А тепер його облягала багатотонна тривога, розламуючи череп, заглядаючи в очі зловісними підводними виплодами.
Тим часом довгі вечірні сутінки вже поволі наливались весняною синькою. Та синька густими калюжами застигла в дворі, звисала з дахів пудовими бурульками. Підопічні Хомині коти занервували в квартирі, дерлися на портьєри, вимагаючи свободи. Водянистий випускав цей живий клубок на вулицю, з жахом думаючи, що сусіди знову будуть лаятись. І справді, коти до півночі гримкотіли по дахові, вивертали з корінням грибки в пісочнику, перекидали лави в дворі, дзеленькотіли пляшками, горланили ненаських котячих пісень під гітару. "Хулігани", — обурено верещала, висунувшись у кватирку, Роза СеменІвна. Хома, звичайно, гіперболізував. А може, то й справді були п’ятнадцятирічні хулігани й хуліганки, котрі збирались щовечора на дитячому майданчику, вчились палити і цілуватись, ненавидіти і любити.
Цими тривожними вечорами Хома зачинявся од світу на три замки, вмикав настільну лампу і, перекриваючи внутрішні сумніви, уголос читав незнайомці своїх улюблених древніх авторів. Вона зачаровано дивилась на нього прозорими очима, де зимовий лід уже підтавав, ось-ось обіцяючи виплеснути весняні води. Від цього погляду Хома нітився й почувався ніби в чужій піжамі. Він знав: коли та крига скресне, вона побачить усю голу правду про нього.
Хома знову повертався до товстої мудрої книги, читав про дивні речі— назавжди втрачену єдність людини і природи, віру древніх у духів хліба, дерева, тварини. Ті духи спали з людьми й народжували спільних дітей, прокидались і вмирали разом з природою. Хома пояснював, що усе те— ненаукові дрібниці поетичні метафори не варті уваги, але вона слухала, не зводячи з нього розширених зіниць.
— Дивно, — казала вона, беручи до рук ту книгу. — У давні часи люди вірили, що в кожного дерева є своя душа, а тепер ні. Чому?
— Не вірять, бо все знають… — почав був Хома.
— А якщо чогось не знають, то в те не вірять?
— Це занадто, — сказав Хома.
— А може, та віра й рятувала природу. Адже один сусід не міг так просто взяти сокиру і піти рубати іншого сусіда, бо йому холодно. А ти чув, як скрикує, падаючи, смерека, з яким зойком розчахується навпіл під своїми рясними плодами груша? Як ухкають трухлявими голосами сови в дуплах? Як тужить за цвітом калина? Чи знаєш ти, як холодно стояти босоніж на морозі?
В очах незнайомки знову заснували чорні тіні, підкрадаючись з-за фотопавільйону, щоб знову приморозити її до землі. Він рішуче ступив до неї, сховав її бідну голівку на своїх дужих грудях і почав гладити руде волосся, повторюючи:
— Заспокойся, не треба.
— Більше не буду, — схлипувала вона. — Воно само…
— Розумієш, — авторитетно почав Хома, — по-моєму, книга — то і є душа дерева, де все записано.
— Справді, — гортала вона фоліант. — Ось і сторінки шелестять, мов опале листя. А між палітурок живуть голоси. Вони вилітають звідтіля увечері, коли приходиш ти. У книзі з’єднано душі людини й дерева.
— У тебе жар, — стурбувався Хома. Хворій уяві незнайомки, вочевидь, не можна було давати такої потрави. Адже вона все приміряла до себе, переселялась у все, що бачила. — У тебе нездоровий блиск в очах. Ти перевтомилась. І навіщо сльози?
— Це хороший блиск, це я відтаю, — сказала вона і потерлась об Хомину шорстку щоку. — Ти такий розумний-прерозумний, високий, красивий. І я люблю тебе. Поцілуй мене міцно-міцно.
— Ти що? — Хома Водянистий, не в спромозі втямити ці миттєві перепади жіночого настрою, злякано відступив. — Тепер, у цей відповідальний період?
— Воно не вибирає, коли приходити…
— Ні, ні, тільки не зараз. — Хома тужливо, тверезіючи, думав, що вона ось-ось має прокинутись, розклепити очі — і тоді в безжальному денному світлі видужалого розуму побачить цю плюшеву кімнату, затхлу кухоньку з тарганами, облуплений ящик з піском і його, Хому, вайлувату істоту із слідами заїдів у куточках вуст. Кохання ж сліпе. Незнайомка жила з ним у цьому маревному світі, маючи його за когось іншого, вигаданого, якого не бачила так, як не помічають окулярів на носі. Звикають, як до щербатого скла. Вона пройшла з ним один квартал життя — найщасливіший, і хоч як Хома хотів її одужання, він тепер панічно боявся його. Хай усе йде, як і йшло.
— Давай пити чай, — сказав він, ставлячи книгу на полицю.
Вони пили чай з ванільними сухарями, про щось говорили, відчуваючи в повітрі високовольтну напругу, опікаючись пальцями при доторках, стискуючи фарфорові ізолятори. То холодна, то гаряча кров поперемінно струмувала в Хомі.
Він бачив, як відчиняється брама велетенського тропічного саду, відкривається попереду грудкувата дорога, котру наскрізь продувають злі вітри, а вони, босі, нещасні, бредуть по ній у пітьму. Але брели вони разом, притиснувшись одне до одного, підтримуючи на обмерзлих грудках, віддаючи тепло, і вона вдячно, сяючими очима дивиться на нього.
Хома міцно, до різі стис повіки і хрипко сказав:
— Уже пізно…
А коли знову зеленавою водою залляв кімнату місяць, коли телеантени на даху почали ловити сигнали із всесвіту, кімната ожила. Квітковий вітер зашелестів паперами. Хома закрутився в своєму кріслі, цнотливо примружуючи очі, бо від вікна до нього йшла прозора місячна незнайомка, дихаючи гіркуватою свіжістю весняного лісу, талою водою, першими пролісками. Хома відчайдушно заплющував очі, думав про своє лицарство, довготерпеливість і стриманість, які вона згодом обов’язково оцінить.
(Продовження на наступній сторінці)