– Апсни – країна горя. Вона бере свої жертви. Золото в нас під ногами, але взяти його не сміємо. Доля всміхається з гомінких гір і тікає в морські простори. Апсни. Була Росія – казав: "ти руский". Була Грузія – казав: "ти грузин". Апсни… Апсни! Він має свій виноград, своє вино. Він має перший тютюн! Він має багато. Але Апсни – жорстокий і нещасний… Як зветься твій край?
– Україна зветься.
Вечір сутенів. Сонце сіло в море.
– Ти згасаєш, друже…
Марія хапливо вибігла з хати…
На кімнату дубова шафа з виточеними ґронами й листям напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Вікно чотирикутником, прорубаним у простір, стирає хворобливі присмерки. Вечір.
У вікно постукали. У двері ввійшли й передали чотирикутник з паперу.
З Васильком на руках розірвала й очи вдивлялись у чорні, неминучі й незмінні рядки.
– "Діодор Васільєвіч Романюк в Гагрскую санаторію нє поступал".
– Мамо! Дай, – схопив обома ручками папірець і тяг до рота.
Напосіло невиразне на кімнату, липуче й тяглисте, як бабине літо…
Лівадія, 1926 р.