— А знаєте, я вас вперше не пізнала, — щебетнула, збиваючи подушку. — А тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на коні їхали, — засміялася Орися, і її очі бризнули самою веселістю, щоки так зайнялися збентеженою дівочою кров'ю, що Дорош теж посміхнувся і подумав: "Їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве".
— Оддихайте. Може, й мого хтось отак припантрує... — і, затулившись рукавом, пішла з хліва.
Молодиця намочила в ночвах білизну бійців, заходилася прати. Білизна була чорна, пахла землею, димами, і в Орисі стискалось серце, коли вона принюхувалась до неї. Увесь день їй пахло гарячою Тимковою спиною, його махорковими губами, чорним баранячим чубом, яблуневою постіллю, і вона покинула прання, прокралася в комору і довго стояла в куточку, притисши до розпашілого обличчя Тимків картуз, що пах полиневими степовими ночами, гарячим диханням коханого. Сонячний пил просівався крізь комірне віконце, і вона, притисши картуз до серця, стояла в тому пилу золота, як богородиця, і молилася:
— Боже, якщо ти єсть, захисти і заступи його, не дай кровинці капнути на землю, а краще виціди мою по крапці, бо я хочу, щоб він жив. Боже, прошу тебе...
Вона впала головою на скриню і заплакала. Потім обережно повісила картуз, витерла фартухом сльози і вийшла з ванькирчика тиха і заспокоєна, як після сповіді.
"Оце гарно, треба роботу робити, а я рюмсаю", — незлостиво докоряла сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу' для прання.
Орися знала, що поранений боєць лежить на лаві, і їй захотілося глянути на нього, але вона не наважувалася, бо їй здавалося, що в нього жахливо понівечене лице і заюшене кров'ю око не до діла підморгує. Але почуття, що поблизу є людина, яка страждає, перемогло страх, і вона глянула. Ноги її прикипіли до долівки: він дивився на неї добрими чистими очима і прохав у неї пробачення, що своєю присутністю спричиняє клопіт. Орися почервоніла, опустила очі і не знала, що робити: підходити ближче чи робити своє діло. Вона стояла з опущеними очима, але відчувала себе спокійніше, і коли звела очі, то зрозуміла чому: він уже не дивився на неї своїми очима, а лежав, заплющивши їх. Видно, втома розслабила його, і він уже спав. Це був дуже молодий боєць, з надзвичайно ніжним, як у дітей, рисунком рота і білим пушком над верхньою губою. На ньому була несвіжа сорочка, розхристана на грудях, і Орися чула, як він дихає і як у нього в грудях щось шваркотить і присвистує. Вона не могла втямити, що то, і, нахилившись ближче, засичала, як від пекучого болю: між бинтами ворушилась сіра маса. Орися закрила руками обличчя і наосліп вискочила з хати.
— Що з тобою? — запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.
— Ой мамо, коли б ви бачили, — застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.
Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.
— Бій ти. Чумак, чи як тебе! Іди, товариша купати будемо.
— Що, вже готовий? — прибіг задиханий Чумаченко.
— За язик укусись! — грізно глянула на нього Уляна.
— Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, очі б не просихали.
— Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син — лаяти буде.
— Не бійтеся, все буде в порядку.
Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.
— Ти руський? — питав він.
— Руський, — тоненьким веселим голосом відповідав поранений.
— Ну, а я з тебе... — тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. — А я з тебе татарина зроблю.
"Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить", — картала його Орися.
— Може, тобі "баки" біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?
— Не треба, ох, — стогнав Огоньков.
— Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.
Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни:
— Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь? Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.
— Баришня, — сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. — Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело...
І пішов у хату.
— Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає.
— Невже? — зрадів Огоньков.
— Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови гав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити... Одним словом, не зівай.
Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:
— Ви Дорош?
— Я.
— Я прийшов од Григора Тетері. . Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.
— Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.
Дорош закульгав із хліва. Незнайомець-притримав його за рукав:
— Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.
Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
Чумаченка залишив доглядати пораненого.
— Підемо одного дезертира брати.
Подвір'ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім, маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.
— Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, — квапився Охрім. — А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?
— Ви так наче деінде збираєтесь? — прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.
— Треба взяти Карпа Джмелика. Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку :
— Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.
Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.
Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було Залужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство.
Білим крейдяним течивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику З-під землі. Гармонь.
А чого соловейко та й смутьон, не весьол?
А й повесил гааа-га-ла-овку-у,
Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть...
Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна бублешниця.
"Так ось де твоє вовче пирствіе", — набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м'язи.
— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?
Хлопці лягли на землю тінями, в ноги — важкий теплий підвальний дух.
Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:
Ах, золотая клєтка да ізсушіла меня...
Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра:
— Хто?
— Микита Чугай. На чарку прийшов.
— А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?
— Воля твоя — ти хазяїн.
Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.
— Заходь, — глухо обізвалися знизу.
Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.
— Закрий двері.
Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.
— Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.
(Продовження на наступній сторінці)