— Так. Збирайте своїх людей. Чугай сидів, не рухаючись, і, видно, не збирався виконувати наказ новоявленого командира.
— Воно б можна й зібрати, це діло не довге, та... Та тільки ми не знаємо, хто ви такі. Так що пред'явіть документ.
— Дивно. Адже я називав вам своє звання і прізвище. Нарешті — я в формі. — Чохов розстебнув плащ-палатку. — Хіба вам цього не досить?
— Зайва балачка. Документи... Чохов поліз у бокову кишеню, передав Микиті червоноармійську книжечку.
— Охрім, — покликав Чугай когось із темряви. Шустрий боєць прибіг швидко і нечутно.
— Слухаю.
— Присвіти.
Охрім вийняв із кишені ліхтарик-динамку, завищав ним над вухом Чугая. Той добросовісно перевірив документ. Відкликав Охріма.
— Як ти думаєш, шпигун він чи ні?
— А документи як?
— Та наче в порядку.
— Тоді не должно б, а там хто ж його знає...
— Отож і я кажу, коли б не промахнутися. Вони ще трохи подумали, помовчали, нарешті Микита віддав наказ:
— Збирай людей. Яка буде... Через кілька хвилин двадцять постатей ліпилося в тісному окопчику, розмовляючи півголосом:
— Охріме, виверни кишеню, може, в рубчику хоч одна табачина заночувала?
— Хлопці, хто мою лопатку взяв? — метушився хтось у темряві.
— Куди нас ведуть?
— Галушки їсти. Он уже одна летить... Вдарило зовсім близько. Пісок, осідаючи, сипався на людей.
— Всі зібрані?
— Тут.
— Кроком руш!
Чохов вискочив з окопу першим. Схил був крутий, і люди не йшли, а сунулися з нього.
— Всі тут?
— Немає двох.
— Ховають убитих.
Через чверть години. підійшли ті, що ховали убитих.
— Всі?
— Нема Охріма Горобця. Тілечки був тут і як крізь землю провалився.
В цей час згори клубочком скотився чоловік.
— Котелок забув, — сповістив він і заходився прибичовувати його до ременя.
Нарешті рушили по дну улоговини, намагаючись робити якнайменше шуму. Краплі стікали із верб, м'яко стукали по піску. Попереду вдарив снаряд:
один, другий, третій, і загула, загриміла висота, вкрилася суцільними спалахами: німці били і били цілими чергами, настирливо, люто, шалено. Хотіли змішати живих із землею, але висота жила, обзивалася; "трр-а-та-та-та, др-р-р-р", — чулося звідти і не переставало ні на хвилину, а все лютішало, скаженіло. Але ось гримнув страшний вибух, і зробилося так тихо, що було чути, як дихають в улоговині принишклі люди.
— В мінний склад попало, — сказав хтось жалібно.
— Чумаченко!
— Єсть.
— Розвідайте, що на висоті.
Чумаченко побіг яром. Він добре знав місцевість, ї за кілька хвилин опинився біля розчахнутої верби, звідки треба було повертати ліворуч і дертися на висоту. Не зупиняючись ні на хвилину, грузнучи по коліна в піску, дерся все вище та вище. Піт котився по шиї і чолі, гімнастьорка змокріла, ноги зробилися важкими і неслухняними.
"Що це? Що це? — питав він себе, озираючись довкола і не пізнаючи того місця, на якому він перебував. — Де я, де я?"
Він упав на коліна і почав мацати грунт руками, не довіряючи власним очам. Він повзав то вперед, то назад, але не впізнавав того місця, де билися його товариші, і були такі хвилини, що він сумнівався, чи справді потрапив на те місце, куди треба. Його немов обмарило, немов нечиста сила водила по цьому пустирі, де не було ні окопів, ні людей, навіть ознак їхнього перебування. "Що ж це таке? Що ж це?" — питав він, повзаючи рачки, мацаючи руками по землі. І враз побачив, що перед ним чорніє щось. "Тин. Це тин, яким обставляли окопи", — подумав він, і швидко поліз до нього, і тільки хотів мацнути, як відсахнувся назад: з піску стриміла людська рука і ворушила пальцями. Чумаченко кинувся розгрібати пісок, швидко, невпинно, по-собачому, заламуючи до крові нігті, але не відчуваючи болю. Рив, рив, думаючи лише про те, щоб швидко відрити. Ззаду його товкла піхотинська лопатка, але він забув про неї і рив руками, обкидав мокру спину піском, що тріщав на зубах, роз'їдав очі. Так він вирив трьох, але вони були мертві, і від них уже несло могильним холодом. Тоді йому здалося, що ці люди померли тому, що він помалу рив, і він пришвидшив роботу, розгортав пісок з таким осатанінням, що коли б можна, то жер би його, як найлютішого ворога. Так відрив ще двох. Але вони також були мертві. Він заскрипів зубами від люті на самого себе і раптом почув, як хтось стогне. Він кинувся на той стогін, який, йому здалося, чується ліворуч, але коли він туди побіг, то стогнало уже десь попереду. Чумаченко побіг далі і на схилі висоти, що виходила фронтом до передніх позицій німців, побачив засипану до пояса людину, що одгрібала себе руками. Нещасному, що так вигрібався, не вистачало повітря, і його голова хилилася набік. Чумаченко почав швидко відривати потерпілого і раптом в світлі ракети, що злетіла звідкілясь ізнизу, побачив вибалушені на нього очі і впізнав лейтенанта Дороша. Тоді Чумаченко схопив його попід руки і рвонув до себе. Лейтенант застогнав і ткнувся сержантові в груди головою із слабістю людини, що втрачає свідомість. Чумаченко звалив його на себе і поніс униз, у тому напрямку, де на нього чекав Чохов з бійцями. Від швидкої ходи випирало дух, піт заливав очі, в горлі щеміло. Але боєць сливе біг, якомога ширше розставляючи ноги, щоб не впасти, водночас відчуваючи, як німіє спина, пригинає до землі ноша.
Нарешті прибіг на умовлене місце, загукав:
— Чохов! Чохов!
Ніхто не відзивався.
Чумаченко побіг далі яром, закричав уголос:
— Братці, братці!..
Улоговина мовчала. Тоді він поклав лейтенанта на землю і довго сидів перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотіло в його грудях, давило горло і не могло прорватися назовні. Потім він зітхнув тяжко і шумно, як смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою під коліна, другою за шию і вже хотів звалити собі на спину, як почув, що на руку йому хлюпнуло щось тепле і липуче. Він зрозумів, що то кров, і став шукати, куди поранений лейтенант. Він був поранений у ногу. Чумаченко багнетом розрізав халяву. В ніс ударив солодкуватий дух крові і солдатських онуч. Чумаченко порвав свою сорочку і, як умів, забинтував рану, стягуючи її міцніше, щоб затамувати кров.
Коли перев'язка була закінчена, він звалив лейтенанта на спину і поніс піщаною рівниною. І раптом почув шелест і, глянувши спідлоба, побачив своїх. Вони стояли купкою біля верб, і Чохов біг йому назустріч.
Чумаченко поклав Дороша на пісок і захитався, як тварина, яку вдарили обухом по потилиці. Два рази по його спині пройшли дрижаки, і два рази він хлипнув. Тоді зірвав із верби гіллячку, пожував, виплюнув:
— Я думав — покинули мене...
— Ти збився з дороги. Ми тебе шукаємо по всій улоговині.
Ракета із шипінням летіла в яр. На обличчях бійців миготіло зелене світло.
— Німці вже на висоті...
Вони взяли Дороша, звалили Чугаєві на спину і пішли в ніч.
Швидко наближався літній світанок. Над болотами курився туман. Із туману чулося гавкання собак і крик півнів. Бійці ішли мовчки. Зелена багва вигиналася під ногами, як спина хижого звіра, з-під неї чавкотіла іржава вода, а з купин злітали бекаси. Одного разу з шумом знялася чапля, дзьоб, як штик. Вона кружляла над бійцями, здивовано щулячи намистинки очей.
Бійці добралися до острова, порослого вільшаником, і поклали Дороша на плащ-палатку. Він вийняв пістолет і наставив на них:
— Не підходь!
Він нікого не пізнавав. Зате бійці пізнали його. Чугай. і Охрім стояли над ним, поскидавши пілотки, як над мертвим.
— Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного села. З Троянівки.
Дорош вибалушив очі, закрутив головою:
— Де мої бійці? Чому мовчить висота? Чохов ліг на траву; не відповідаючи, Чумаченко розвішував на пеньку онучі.
— Вони в нас до війни в колгоспі парторгом робили, — вітійствував Охрім. Частуючи Погасяна недопалком, розповідав: — Боже, що за людина! Микито, чого ж ти мовчиш? — скіпався він до понурого Чугая. — Розкажи їм, що за людина Дорош? Ми з ним і в фінську воювали, в нас— і награди однакові. В нього орден, а в мене іменний годинник. Боже мій, де прийшлося зустрітися! Чого ж ти мовчиш, Микито?
— Мы свой командир лучше знаєм, — огризнувся Погасян. — Ты слов не давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай.
Перев'язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кістка ціла, уламок тільки м'ясо розпоров. Охрім приклав якогось зілля, запевнивши, що "кров глушить і м'ясо затяга". Чугай відкликав Охріма, дав нюхнути зашерхлий кулачище:
— Якщо від твого зілля зараження піде, я тебе в болото навіки заплішу.
Аж розгнівався Охрім Горобець, аж ластовиння проступило на безвусому обличчі. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнівався за неправду.
— Як же так? — доводив він. — Хіба ж у мене не було такого випадку, що кінь обрізався на косу і таку рану зробив, що хоч кулак закладай? Таж вилікував.
— А людська шкіра — не коняча.
Дорошеві і справді стало легше. Він попросив води, признався до земляків:
— Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото.
Він усміхнувся, але усмішка не змила духовного страждання з його позеленілого обличчя.
— Нічого, не таке переживали.
(Продовження на наступній сторінці)