— Ах ти ж, мій мучителю солодкий! Потім провела руками по щоках, стурбовано запитала :
— Я червона?
— Умгу!
— Що ж мені робити? Мені ж треба зараз їхати.
— Наставляй жменю, я трохи тебе освіжу. Вона наставила рожеві жменьки, і Денис налив туди холодної чистої джерельної води.
Озирнувшись навколо себе, Юля взяла велосипед і вивела на стежку.
— Приходь сьогодні вечором. Я буду тебе ждати біля верб у нашому городі.
— Добре, — кивнув головою Денис і проводжав Юлю очима до тих пір, поки вона не зникла за деревами. Потім підійшов до криниці і довго пив з неї, як віл з калюжі, втерся рукавом і загадково усміхнувся, видимо, згадавши щось. В руках його опинилася пуста пляшка, він покрутив її, здивовано розглядаючи як річ зовсім тепер зайву, і, розмахнувшись, трахнув об пеньок. Вона з брязкотом і дзвоном розлетілася на друзки і засяяла потовченим склом проти сонця.
"Це — на щастя. А Сергій невеликий пан, прийде й сам нап'ється".
І Денис змореним кроком почвалав лісом. Легенький вітер сушив на йому мокру сорочку і старанно остуджував розгарячіле тіло.
Коли вони поверталися із Сергієм з роботи, Дениса настигла ще одна несподівана вдача: він продав бубну на хуторах. Радий і задоволений своїм щастям, він ліг у гарбу і проспав аж до Троянівки. В Чубинім яру, коли добре сіпонуло гарбу, Денис прокинувся, і, зівнувши, спитав:
— Як ти думаєш, Сергію, учена баба вийшла б за мене заміж чи ні?
— Що це тобі приснилося на дубових колодах?
— Ні, ти скажи: вийшла б чи ні?
— Хіба божевільна, а нормальна — ні.
— Хе-хе, — засміявся Денис і більше не став розмовляти. Деякий час він лежав мовчки, ніби дрімаючи, потім підвів голову і з жалем зітхнув:
— Ех, була б оце бубна... Всю дорогу гопака вибухкував би.
— Ради чого?
— Знать, та не всім, — хитро підморгнув Денис, але у відверту розмову із Сергієм не вступав.
XXIII
Сонце пекло так, що трава була тепла і люди бродили в ній, мов у купелі. За Ташанню на луках— дзенькіт кіс, веселі голоси людей. Під вербами у холодочку — бочонок з водою, прикритий сіном, щоб вода не зігрівалася, ще далі — димить кухня: вариться обід косарям.
Тимко косив артільне сіно разом із Марком, Денисом і Павлом Гречаним. Від снідання косили без перепочинку, і вже перед самим обідом Павло застромив косу, вийнявши кисет, крикнув Тимкові:
— Іди закурюй, сусідо!
— Хай йому грець з тим куривом! Давайте краще перекусимо, доки обідати покличуть.
Тимко вхопив Маркову торбу з харчами і приніс її дядькові. Побачивши таке діло, Марко та Денис теж покинули роботу і підійшли до гурту. Денис, нікого ні про що не питаючи, потяг до себе торбу.
— З довгими руками під церкву, — вдарив його по пальцях Марко.
Четвертину сала розрізали на чотирьох, Павлові дали більший шматок.
Тихий вітер гладив трави, сушив мокрі сорочки на косарях. Тіні від дерев коротшали, все рідше пролітали зморені спекою чайки. На Ташані кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливої щуки.
— На дощ жирує, — визначив Денис і, закривши очі, розлігся на покосі.
— Як був я в заброді, так ми раз неводом кит-рибу спіймали, — жуючи сало, сказав Павло.
— Та й який же він?
— Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли.
— Може, то не кит? — допитувався Марко. — Бо то така риба, дядьку, що її кораблями витягують, а не самотужки.
—А я тобі кажу — піймали...
— А де ж .той забрід?
Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невідому країну.
— В Чорноморії, — нарешті пригадав він.
— От там, мабуть, рибалки сильні були, що отаких риб самотужки витягали.
— Та вже й не такі, як ви...
— А ви, дядьку, теж сильні? Цікаво, скільки ви на собі грузу понесете?
Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих ніг, ніби прикидаючи; яку вагу вони зможуть витримати, сказав, зітхнувши:
— Соломи понесу двадцять пудів, а заліза тільки шість.
Хлопці, вхопившись за животи, попадали в траву, навіть Денис загигикав, лежачи на спині, так, що аж голова його тряслася, один Павло сидів, втупивши очі кудись за Ташань, байдужий до глузливого сміху.
Доки хлопці підобідували, сонце підбилося ще вище, Тимко приніс добре відклепані дідом Інокентієм коси, роздав косарям, заходився мантачити свою.
— Гляди, Тимку, не дай дулю, — застерігав Павло, натякаючи на те, що при необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці.
— Ні, дядьку, я обережно.
Тимко знав, що дядькова коса не клепалася відколи й куплена і що він міг косити нею тільки тому, що в нього було сили, як у бика: вигостривши її тепер, як бритву, Тимко передав Павлові і з цікавістю спостерігав, що воно з того вийде.
Павло сяк-так, для годиться, помантачив косу, поплював у руки, широко розставив ноги і, відвівши далеко назад косу, щоб, значить, був більший розгін, махнув нею по траві і впав на землю.
— Що ти їй зробив? — дивувався він, підвівшись під загальний регіт хлопців.
— Нагострив, дядьку...
— От молодчина! Оце коса так коса! — повеселішав Павло, уже не так з розгону заганяючи її в траву.
— Боже мій, скільки дурної сили в чоловіка! — похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись і собі за косу і займаючи свою ручку.
Уже аж на другому кінці гонів він підняв' голову, щоб витерти піт, і серце його тривожно стиснулося: прямо через покоси, притисши долоні до грудей, спотикаючись ногами —і плутаючи ними в траві, бігла Орися. Лице її було блідим і зляканим. Він кинув косу, збиваючись із кроку, пішов назустріч.
Вона підбігла до нього з тремтячими губами і повними .сліз очима і, незважаючи на те, що навколо були люди, впала йому на груди, здригаючись від ридань.
— Ну, що там?! Ну? — торсав її за плечі Тимко, але її руки так міцно затисли його шию, що він задихався. Потім розімкнув її пальці, одірвав від себе, сполохано глянув у дороге, залите сльозами і збуджуюче в ньому гострий жаль обличчя.
— Ну?!! Ну, говори, що тралилося?!
Вона схопила його за руку і, тільки тепер зрозумівши, що навколо люди і що деякі косарі вже перестали косити і з гарячою цікавістю дивилися на них, потягла за кущі верболозу.
— Ой Тимоньку, голубчику, ріднесенький мій, дорогесенький! Розлучають нас, — заплакала вона ще дужче і закрила долонями обличчя.
— Хто розлучає? Говори толком.
Але вона говорити не могла, плечі її ще більше затремтіли, і на тоненькій шийці дрібно посмикувалася кругленька, в пухнастих білих локонах біля висків голівка.
— Ой, — видихнула Орися, одірвавши долоні від обличчя, і жалісно хлипнула скривленими губками. — Тато вчора прибігли із сінокосу, сердиті, люті, із вашими полаялися, чи що. Нас із мамою вигнали з хати, побили весь посуд, всі горшки. А сьогодні склали на підводу мої речі, все до шматинки, до останньої сорочечки, і повезли аж у Гадяцький район до маминих родичів. Там, кажуть, будеш жити, і щоб я тебе з Вихорами не бачив, доки світу й сонця... Я втекла до Галі Басаврючки, в чім стою, і проплакала всю ніч. Що ж мені роби-и-ти-и?! — заголосила вона, чіпляючись Тимкові за плечі.
Тимко довго стояв мовчки, задумавшись. Брови його тихо ворушились, на вилицях під шкірою тяжко, як жорна в млині, ходили жовна.
— Перебудь до вечора в Галі Басаврючки. А потім щось придумаємо. А зараз іди. Люди он і так уже тріщаться.
Вона, нічого більше не розпитуючи, заспокоєна одним його словом, схлипнула, витерла, як дитина, кулачком очі, пішла геть. Але потім вернулася, підбігла до нього і, радісно покліпуючи мокрими віями, вся посвітлівши обличчям, несміло потяглася до нього, як прибита грозою билиночка до сонця:
— Поцілуй мене, Тимку. Я тоді про все горе забуду.
Він обачно озирнувся навколо, ніжно взяв у долоні голівку і поцілував її по-батьківськи, в лоб, погладив по волоссячку. Вона вдячно глянула на нього прояснілими, як небо після дощу, очима і, якось жалісно усміхнувшись, пішла лукою. Тимко взявся за косу і вже хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він побачив її, щупленьку, босоногу, одиноку і нещасну на цьому світі, беззахисну й довірливу, як голубка, в своїй любові, то перший раз у житті відчув, як з хвилюючим болем застукотіло його серце і щось ласкаве, тепле, як ті світлі сльози, що він їх змив поцілунком з личка коханої, покотилося йому в душу, і кров забухала швидше, груди задихали вільніше, і, розтираючи рукою м'який гарячий клубок, що підступав до горла, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для кого жити на світі.
(Продовження на наступній сторінці)