"Ти чого крутишся, стара дуля, і спати нам не даєш?!" Крім остраху перед нею, Йонька ще відчував і якусь сліпу покору. Про себе він вважав, що Федотова жінка, по всьому видно, з багатої родини. Йонька вже не раз прикинув оком, скільки в неї платтів дорогих та черевиків, хіба ж за Федотові гроші стільки справиш? А до багатих людей у Йоньки вроджена пошана і повага, тому він і почував себе якось ніяково перед невісткою. Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд. Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова. Якось, правда, за обідом він натякнув невістці, що добре було б, якби свати приїхали на гостювання. Уляна тоді смикнула його за рукав, щоб не плів казна-що, а Юля примружила очі і з якимось острахом сказала:
— Що ви, папінька? Що ви?
— А чого ж! Слава богу, у нас в цьому році і хліб є, і сало, і молоко. Вишні он скоро приспіють. Насушили б собі фрукти на кисіль та й не купували на базарах.
— Ха-ха! Які ви смішні, папінька! — своїм грудним привабливим сміхом засміялася Юля, смачно уплітаючи кисіль із домашнього сушняку і викладаючи на газетку кісточки. Тимко, глядячи на неї, не втримався:
— Видно, що якби ви зварили в себе дома кисіль із магазинного сушняку, то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно гроші коштує, а в нас даром.
Всі примовкли за столом, почуваючи себе дуже незручно, одна Юля примружила каре оченя і сказала в захопленні:
— У вашому селі чудове повітря, і тому на мене напав їстівник, — і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.
"Відьма, — подумав тоді про неї. — Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе..."
Пригадуючи все це, Йонька топтався біля дверей і не знав, що робити. Нарешті зважився і відкрив двері. На нього війнуло хатнім присмерком (віконниці були зачинені) і в'ялим болотним душком лепехи, якою була встелена долівка.
— Федоте! Вставай. Підемо сіно косити на Пісочкове.
На ліжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в одній білизні зіскочив із ліжка і за військовою звичкою став швидко зодягатися.
— Куди це так рано? — кволим і розніженим зі сну голосом запитала Юля.
— Іду косити з братами.
— О! Це дуже цікаво! Я також піду. Подай мені халат, чопці і флакон з одеколоном.
Федот все це беззаперечно виконав. Юля ліниво розвела руками і ногами, роблячи щось на зразок зарядки, і в халаті, чопцях, простоволоса пішла вмиватися.
Після сніданку стали збиратися на косовицю. Йонька ще завзятіше шкварчав люлькою і порядкував, що куди класти. Біля порога стояв візок, і туди вмощувалося все необхідне: оберемочок сухих дров, відерний казаночок, пшоно в торбинці, цибуля на приправу, сіль, паляниця, загорнута в лопушину. Навіть дві вербові сошки поклав Йонька, щоб не тинятися по лугах" та не вишукувати тої мізерії, а загнав у землю — і вари куліш.
— Тимку, принеси свіжої води з яру. Тимко звалив на плечі кутий залізним обруччям бочонок, пішов до потоку.
— Оце вже, тату, даремно, — сперечався із Йонькою Гаврило. — Косарям привозитимуть воду колгоспні водовози.
— Еге ж. Надійся. Вони тобі привезуть такої, що й у рот не візьмеш. А то своя, свіжа буде.
Юля в червоному ситцевому халатикові стояла на поріжку і притримувала пальчиками поли, які трохи розходилися на повних колінах. На її свіжих, мов шкірка наливної вишні, губах блукала загадкова посмішка.
Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на плечах мокра від води: не щільно був заткнутий чіп, от вона й захлюсталась.
— Що, протікає? — поцікавився Гаврило. — Підмости його травою.
Уже всі зібралися і чекали старого Йоньку, якого раптом невістка схопила за руку і потягла в хату. Скоро він вийшов звідти, дикувато озираючись, з дурнуватою посмішкою на лиці.
— Здурів старий, їй-богу, здурів! — сплеснула Уляна руками, побачивши Йоньку.
Гаврило налився рожевою фарбою і затис вуста, щоб не розсміятися. Федот злісно глянув на Юлю і відвернувся. Тимко насмішкувато скалив зуби: Йонька красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом'яному брилі з матерчатою квіткою на боці. Не можна було без сміху дивитися, як він вихитується та спотикається на тих каблуках, обзираючи себе довкола, так, ніби шукаючи при собі чортячого хвоста.
— Скинь зараз же! Чуєш? Не сором нас перед усім селом! — І не сміх блищав у очах Уляни, а ображена гідність горіла в них.
— А чого скидати? Мені аби в ноги не кололо... Тоді Уляна підскочила до старого, здерла з нього черевики, жужмом шпурнула в сіни.
— А тобі гріх, дочко, із старого батька глузувати!
Вона задихнулась на півслові і, кинувши на плечі граблі, пішла з двору. За нею рушили всі. Після вчорашньої сварки Тимко не дивився на Федота, Федот на Тимка, і та сварка ще більше розвела й без того ветхий місточок між братами. Але, як це буває в хорошій сім'ї, яка хоч і пересварюється, та все ж не забуває, що вона — кровна рідня, — стан гострої неприязні існував недовго. Він відразу ж розвіявся, як тільки прийшли до Пісочкового...
Між двома глиняними скелями, що утворюють вузькі ворота, вгорі — голубе небо, внизу — чиста, як сльоза, вода: підземні джерела тихо ворушать і викидають з дна чисті, перемиті, блискучі піщинки, що спалахують під сонячним променем, як самоцвіти, — оце і є Пісочкове, потік, що впадає в Ташань, беручи свій початок в грунських ярах. Весною він бурлить і грає водою, рве дядькам ятери і перекидає верші, літом трохи заспокоюється, але ніколи не пересихає. Могутні лісові джерела щедро живлять його водою. Пісочкове відділяє троянівські луги від урочища Радьківщина, і для того щоб добратися до того урвища, треба переходити потік.
Тимко та Гаврило, як найсильніші, перетягали тачку через воду; Йонька, закачавши штани, підпихав ззаду та пильнував, щоб часом не звалилося що з харчів. У потоці було неглибоко, тому вирішено було штанів не скидати і перебродити по наймілкішому. Вхопивши тачку за ручку, Тимко та Гаврило відважно ринули в потік. Холодна, як лід, джерельна вода обпекла їм ноги і пройшла по всьому тілові неприємною сверблячкою. Ззаду, вчепившись руками за казанок, сопів Йонька.
До середини потоку все йшло добре, а вже при самім виїзді з води Тимко та Гаврило, очевидно намагаючись чимшвидше вихопити на берег візочок, сіпнули якось недружно, ліве колесо потрапило в невидиму калабаню, тачка брикнула задом, і Йоньку швиргонуло в потік. Старий щось крикнув і втелющився, де найглибше. Через мить вода вирвала к нечистій матері у нього люльку із зубів і змила з голови бриля.
— Переймай! — загорланив він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулялися. — А розпросучому синові! — бовтався він у воді, мацаючи руками по дну. — Пропала тепер уся косовиця!
Але все закінчилося добре: Тимко розшукав люльку і віддав її старому. Той зараз же запхав її в рот і, продуваючи, зашльопотів нею, як старим чоботом з водою. Після купання він був мокрий, як вівця, і трусився, клацаючи зубами по чубуку.
— Нічого. Вона висохне на сонці, — втішав сам себе Йонька, розуміючи під словом "вона" не одежу, а люльку.
Тільки вбоготворили старого, забаскаличилася Юля: "Не можу перейти через потік, голова крутиться". Довелося Федотові брати її за руку і переводити, як дитину.
— І-іх, і-іх! — пищала вона, потрапивши у воду, і так високо підіймала халат, що Тимко бачив надавлені і натерті резинками червоні смужки на ногах вище колін.
"У-у, розтелепа! — відводив він свої злодійкуваті очі. — Заголюється по саму бороду. Хоч би старих посоромилась".
Веселі пригоди біля потоку ожвавили всіх, і між братами виникли тихі, задушевні розмови.
— Пам'ятаєш, Тимку, як ми в оцьому лузі сорок драли? — запитав Федот, показуючи рукою на буйну зелень старих вільшин та осик, що густою стіною стояли понад луговою стежкою. — Може, на Лисячий горбок заглянемо?
Вони зайшли на галявину, пориту лисячими норами, які вже подекуди пообвалювалися, і Федот присів біля однієї з них, заглянув у темну дірку: звідти несло прілим листям і гіркою берестовою коренякою.
— Не водяться вже лиси. Змандрували, — сумно пояснив Тимко. — Денис якимось чортовинням повитруював.
— А знаєш, як ми на оцьому горбі у війну гралися? Я тобі дерев'яні шаблі робив, а ти промінював їх у куркуленків за сало та гречані оладки. Пам'ятаєш, був такий Омелечко Чагура? Я йому зроблю шаблю і навмисне надколю ножиком, зафарбую ожиною, щоб не було видно, він махне раз, а вона — трісь — і нема шаблі. Він знову приносить півторбини оладків, канючить, вискаливши зуби: "Федоте, зроби шаблю".
— Все пам'ятаю, — засміявся Тимко.
(Продовження на наступній сторінці)