"Хазяйство розвів, обживається, а кому воно потрібне? Навіщо? Е-хе-хе. Краще бути бідним, зате чесним".
Уляна висипала з пелени квасолю і вже хотіла йти до хати, щоб налаштувати їжу кабанцеві, та й з місця не зрушилась: рипнувши хвірткою, у двір увійшла Юля. Чорний светр запружинив тіло, спідничка куценька, волосся на голові розшматоване, черевички на високих каблучках тісно обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарніла. Над чорним гофрованим светром крейдяно-біле обличчя і великі, застиглі в печалі очі.
— Здрастуйте, мамо.
Шкарубкими пальцями Уляна вилущила дві квасолини і два слова:
— Чого прийшла?
Юля, змівши сумочкою трав'яний натрусок і відгорнувши спідничку, сіла на східці. Зачувши її голос, із хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагітності обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з неї очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисі важко було перегинатися, але вона все ж таки дістала кущик квасолі і, вже лущачи, спідлоба глянула на Юлю, і ще більше погустішав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на неї око в око. Чуттям жінки Орися збагнула, що вона заздрить її материнству. "Вона також, мабуть, нещасна і нікого не любила в світі. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пішла б на підстилку німецьким офіцерам", — подумала Орися.
Уляна перерубала їхню змову поглядів різким кивком очей:
— Питаю тебе, чого прийшла?
Юля затінилась віями, поклала сумочку на коліна:
— Поговорити мені треба, мамо... Уляна блиснула на Орисю:
— Іди до хати. Без тебе обійдеться. Орися іще раз зустрілася поглядом із Юлею, зачинила за собою сінешні двері.
— Хочу вам сказати, що я була поганою невісткою.
— Знаю. Далі що?
— Що не любила вашого сина. Він як черв'як на дорозі. Звивається, а любити не вміє. Розтоптала його — не помітила. А завтра виїжджаю. Нова дорога мені стелеться.
— Аби ти зашкопиртала на тій дорозі та й не звелася. Юля передихнула тільки раз, светр стискав пружинами.
— Може, й доведеться. Ніхто не знає сьогодні, що а йим буде завтра. Хочу на кімнатку глянути, де я була вашою невісткою.
Юля увійшла до світлиці і зупинилася біля порога. Нічого'не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала у скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армії. Юля на секунду затримала погляд і відвернулась: не любила його ні живого, ні портретного. Стіл вастелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хміль. В опішнянському куманці — м'ята і гвоздики. Ліжко. Високе, в подушках — червоних, білих, голубих, квітчастих — трохи не до стелі. Орисині руки прибирають, спушують, складають, та спати нікому — хай... Може ж, повернеться... Тоді... Зараз Орися спить на лаві. Є у неї скриня-сундучок, на споді кришки — фотографія Тимка. Ходив із хлопцями на ярмарок у Зіньків та й "знявся" заради сміху: сидить Тимко в бешметі, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясі — два кинджали, з-під кубанки чуб кільцюється. Очі здивовані, напружені, дивляться просто в об'єктив, а губи сердиті, чужі. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися відкриє скриню, подивиться та й замкне: "Сиди ж там із своїми ножами, страшнюка", — поговорить, горюючи, і, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз підглядала Орисині обцілунки і, дивлячись тепер на сундучок, думала: "Вона замкнула там Тимків дух і кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цій хаті? Що тут для мене дороге? Аж нічогісінько. Як приблуда-мандрівниця. Переночувала — та й далі. Проте була ж я тут невісткою. Замужньою жінкою. І щось тут від мене залишилось".
Юля сіла на лаву:
— Орисю, ходи сюди.
— Зараз. Тілечко пшоно водою заллю. І від того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля відчула себе зовсім чужою і непотрібною в цій хаті.
Витираючи руки об фартушок. Орися присіла поряд із Юлею.
— Ще не б'ється? — усміхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живіт.
Орися опустила вочи.
— Чого ти затуляєшся? Чудна! Мені якби такий живіт, я б його всім показувала.
— Ви й так показуєте, — знущальне зауважила Орися, і нижня губка її насмішкувато підсмикнулася.
Юля зрозуміла натяк і пояснила просто, без далеких обїздів:
— Ні. Не пускала і не допущу до себе німчуків. Вони смердять псиною.
— А кажуть, що комендант до вас кожну ніч ходить.
— Ну, досить лобом горіхи розбивати. Он мати сердиться, що я її сина не любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба.
Юля присіла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки, білизну. Орися пішла в хатинку, а Юля довго сиділа скулившись. Тоді встала, пройшлась по хаті і зупинилася біля косинця, де валялися заполоч, нитки та всяка всячина. Раптом їй кинулася в око картонна коробочка. Юля жадібно схопила її і сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нічого не бачила.
"От і добре. Тепер я знатиму, що робити".
Чемодани? Вони не цікавили її. Ногою позапихала їх під Орисине ліжко.
"Головне — в сумочці, а решта — дурниці".
— Орисю, все моє барахло — тобі. В цю хату я більше не вернуся.
— Що з вами, ятрівко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати чужого добра.
— А мені його теж нікуди везти. Ну, прощай, Орисю.
Юля нахилилася і поцілувала Орисю в голову, щоки і губи.
Ніжність обмила серце Орисі.
"Нещасна. Куди вона їде?"
Запахи парфумів дихнули на Ориею, передавили горло жалем. Орися взяла ятрівку за руку, потягнула до себе, очі засльозилися благанням:
— Куди ж ви, Юлю?
— Піду шукати втрачені стежки... Юля вийшла на піддашшя. Мати, нагнувшись, лущила квасолю, білу хустку її зачорнювало вечір'ян.
— Прощайте, мамо, і простіть... — Юлія підібгала праву ногу і вигнула каблукатий черевичок. Уляна підвелася різко, лице стужавіло:
— Не буде тобі мого прощення, пойдо німецька, не буде! Ти всі мої жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть!
Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних східцях, витягає ногу, як із смоли. Пішла двором похилена, чужа, вигнана. За ворітьми озирнулась, махнула на прощання рукою і щезла за осокорами.
Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
— За нею ревеш? — гримнула Уляна.
— Бо нещасна вона. Нещасна.
— Нещасні, дочко, сльозами давляться, а не бігають, як сучки, за германськими офіцерами! І щоб я імені її не чула в хаті!
Коли Юля добрела до казино, німецький гарнізон на машинах і фургонах витягувався із Троянівки на схід. Денщики вантажили речі коменданта, а сам комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився і наказав сідати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сіла і усміхнулась. Отто, забачивши посмішку, занепокоївся, відіславши шофера, сів за руль. Денщики розуміюче переглянулись і побажали комендантові успіху.
Отто їхав за колоною кілометрів сорок, аж до ох-тирських лісів, потім звернув ліворуч і поїхав глухою дорогою понад Ворсклою. Річка була чистою, на її дні лежало небо, і вона промивала у білих хмарах блакитні дороги. Луги відзеленилися, і рижі трави були такі високі, що в них сховалася б людина.
"К чорту війну, к чорту комендатуру, — роздумував Отто. — Я маю під боком красуню, і я хочу пересвідчитися, яких жінок мають російські офіцери. Будемо, як Шрам і Тізба. На природі. В джунглях".
Він шугнув машиною у траву і заглушив мотор. Місце, куди вони заїхали, було казковим: дикі лугові верби з дуплами і порохном, що висвічує, луговий острів, пахучий, безлюдний. Коли він глянув на машину, то побачив, що капот увесь усіяний трав'яним насінням.
"Символічно", —засміявся Отто і, розстебнувши мундир та взявшися в боки, довго петойдувався на каблуках. "Отут на лугах можна розвести ферму голландських корів. Добрий випас". Він ще раз засміявся, і риже волосся його сяйнуло самоварним блиском. Він скинув кашкет, відстебнув ремінь із пістолетом, зняв мундир і попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи.
Юля повісила сумочку на руку і білими довгими чистими пальцями взялася за покриті пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами відбилися її пальці. Він дав їй мило і наказав, щоб вона пішла до річки. Юля повернулася назад весела і чиста. Волосся на голові підв'язала хустинкою. Він, в одних трусах, лежав на пледі під вербою. Забачивши Юлю, схопився. простяг волохаті ручища. Вона засміялася, відбігла присівши в траву, майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася — він завмер. Надколінні м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очі і, простягнувши руки, весь час сміючись, намагалася вловити його, і хоч не бачила, де він є, зате чула, звідки несе солодкувато-нудотним духом, від якого в неї крутилася голова.
Він сміявся і вивертався від неї, але вона все ж таки вхопила його і жигонула тілом. Він озвірів. Юля ледве вирвалася. Вона відбігла, зняла із себе косинку і показала, що хоче зав'язати йому очі, щоб він спіймав її.
(Продовження на наступній сторінці)