Ви читаєте фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.
* Повість залишилася незакінченою *
Земля була ще холодна, вишні саме зацвітали — де-не-де квіточка
— після вітрів весняних з льодом. Артем стояв біля тину, зіпершись на нього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки, схожі на лапи великого звіра. Стояв босий, у куфайці, ватяних штанях, зав'язаних унизу біля кісточок поворозками, і в шапці: звикла голова за зиму до тепла, не знімалася шапчина (шістдесят четвертий розмір), обшита рудим дерматином. Артем не знав йому назви і казав людям при нагоді:
— Добрий товар попався, пеемаш. Кожеміт. Шістнадцяту зиму ношу, а зносу й не видно.
Під крапчастим дощем Артемова шапка гула, мов бубон; у завірюху шепелявила, бо сніг об неї ковзався, а в мороз потріскувала у швах...
Зараз шапка мовчала: тихо надворі було. Дощик, що пробіг вулицею молоденьким галопцем, зник у полях за садами, і після нього стала над селом блакитно-зелена прозорість: білий вишневий цвіт засвітився, набравши у свої чашечки роси, земля показала кожну свою травинку майбутню, що вийшла на сонце зеленими жальцями, небо — усю свою голубінь, яка тільки в нього була, а на Артемовій шапці засяяли великі краплі з вишневого гілля. Те свято прозорості тривало однісіньку лиш мить, і знову став день як день: вишні тільки цвіли, блакить померхла, земля зчорніла, і краплі на Артемовій шапці погасли — буденно стало.
Тільки в очах у Артема лишилося те летюче сяєво; дивилися вони далеко в степ, і за степ, і ще далі, і ніщо того зору не могло б зупинити
— стільки було в ньому непричетного до земних клопотів супокою. І якби, хтось ізняв з Артема на сю мить його "кожемітову" шапку та прискородив гребінкою злежану під нею сивину, та накинув йому на плечі простору божеську одіж замість куфайки, щоб сховалися під тою одіжжю руки-лапи, то був би він схожий на неголеного тижнів два Олімпійця.
"Треба дістати з погреба машину та підучитися їздити, бо за зиму вже, мабуть, забув, як і руль держать",— подумав Артем (весна щороку будила в нього цю любу думку), і зір його далекий повернувся з-за степу до двору, до "машини": велосипед в Артема був. При згадці про нього Артем одразу-таки хотів і до погреба рушати, але передумав: шкода було кидати кубельце в землі, де він стояв і яке зогрів своїми ступнями; весняна грязючка пошпигувала йому дрібними голками у п'яти, у пальці побуряковілі... "Хай кров поганяє од ревматизму,— міркував Артем,— щоб у колінах не крутило, як торік". Він чув, що люди, де грамотніші, лікуються грязями. Ще й тому не мерзли Артемові ноги, що він добре поснідав: випив літровий кухоль чаю, завареного смородиновим гіллячком, і з'їв хлібину сірого м'якого хліба з Лохвицької районної пекарні. Хотів надломити ще окраєць і від другої, та шкода було починати її, то загорнув у рушник, щоб не черствіла — хай буде на обід. У смак попоїв і тепер чув, як шлунок його благоденствує, а, на губах витає смородиновий дух від чаю.
Стежкою попід дворами — у кого штахет, у кого паркан дощаний від вулиці, а в кого ще й досі тин — їхав велосипедом Борис, або, як його звали ще, Бурис Кримпоха. Їхав повільно, не гнувся до керма, а рівно сидів у сідлі, наче мав у спині залізну вісь; шия довга, худа і червона, уся в дрібних прищах, як і обличчя. Супроти кожної хати Бурис пригальмовував, брався рукою за паркан чи штахетину і, ставши на педалях на весь зріст, заглядав у двір. Очі йому при цьому пильно мружилися, шия ставала ще довшою і червонішою від напруги — стриг чіпким поглядом усе надвірне майно: чи не лежить у когось вільшечка або купка нової цегли, або ще щось таке, чого вчора у цьому дворі не було, а сьогодні з'явилося. Звідки? Де взято? А може, в хаті сваряться. Чого? Що кажуть? А може, гудуть над чаркою. Кому могорич? За що? А може, хтось когось там лайне, хоч і не злостиво, а так, по-буденному... Все те покладе собі у вуха Бурис, усе пропечатає своїми сіроводянистими очима, і господар, який купив учора смерком у проїжджого шофера, скажімо, дві нові дошки та погано приховав, і не помітить уранці, що на кожній дошці стоїть по дві печаті Кримпошиних очей. У всьому селі, на всіх хатах і вікнах, на хлівах, погрібниках і повітках стояли печатки Кримпошиних очей, а у вухах жили розмови усіх односельці". Забачивши Кримноху, люди казали один одному: "Цс-с! Оно Кримпоха слухає!" або "Ходімо звідси, оно Кримпоха їде!"
Такий удався чоловік.
Кримпоха став і біля Артемового двору, взявся рукою за тин... але помітив за вишнею Артема і посміхнувся до нього трьома сортами своїх зубів — костяними, залізними і золотими.
— Здрастуйте, дядьку! — сказав Бурис і посміхнувся до Артема. Дивна була в нього посмішка: схожа на лисячий і вовчий оскал водночас.
Хтось навіть пустив чутку, що Бурис тими зубами радіо чує, і мужики, хто цікавіший, у розмові з Кримпохою нахилялися до нього ближче: чи не чути в його роті отого: бу-бу-бу-бу...
Артем усьорбнув повітря товстими, ожинового кольору губами й одказав:
— А здоров, синко, здоров. Нема в мене нічого нового. Нема.
— Про що ви, дядьку?
— Нема, кажу, синко, в мене нічого такого в дворі. Шпориш починає сходити, так і той, поемаш, торішній.
Бурис на те навіть очима не скліпнув.
— А я став, думаю, чого це не видно дядька Артема? Думаю, чи зайти провідати, мо', захворіли...
— Ще ні,— сказав Артем. Він знову дивився в степ і знову слухав свої ступні — пошпигує грязючка, ганяє кров.
І Кримпоха рушив далі.
А Артем закурив цигарку з махорки та самосаду, пихнув нею раз, удруге, і вишневе гілля над його шапкою зникло в густому просинюватому диму.
"Щось давно в Оксьонів не кричали "рятуйте",— подумав Артем і подивився на Оксьонівську хату через дорогу навпроти.
І тільки-но він так подумав, як Оксьонша вибігла на ґанок і закричала на весь куток:
— Ряту-уйте!!!
Це означало, що на Оксьона напала гордість, і він хоче підпалити хату або ж лізе на горище вішатися. Артем не раз уже знімав його з петлі живісінького-здоровісінького, бо Оксьон вішався під руки.
Оксьонша й зараз бігла до Артема, підсковзувалася на калюжках і губила сльози по шляху. Побачивши Артема біля тину, закричала благально:
— Ой, швидше, дядечку, йдіть, бо поліз уже!
— З сірниками чи з мотузком? — спитав Артем, тримаючи руки на тину так само, як і раніше, вони навіть не зворухнулися, а з цигарки в товстих губах тонесенькою спокійною цівкою струмував угору дим.
— З мотузком!.. Ходімте ж мерщій, Артеме Силовичу, чого ж ви стоїте! — благала Оксьонша крізь сльози і переймала їх долонею на щоках.
— Нічого, дочко, не плач! Він повисить та й зніметься,— утішив Артем, і ні посмішка, ні стурбованість не торкнулися великого супокою на його сивому, в щетині, обличчі.
— А як справді?! — Оксьонша дивилася на Артема великими густо-карими очима, схожими в сльозах на божевільні, і тремтіла вся.— Ходімте-бо, дядечку! Я вам... Я вам заплачу.
Артем зняв руки з тину, виступив з кубельця, зогрітого ступнями, і рушив за Оксьоншею через дорогу.
Неподалік, дворів за чотири, стояв Кримпоха, він мовби закам'янів з велосипедом у руках, витягся в струну і закам'янів. Од його вух, що враз виросли і подалися вперед — одне до Оксьонової, друге до Артемової хати — ішли хвилі, як від радара, і лоскотали Артемові щетину на щоках. Артем пошкріб її п'ятірнею — лоскотати перестало: то означало, що Кримпоха одвернувся, скочив на велосипед і подався через місток до центру села, де клуб, магазин, сільрада, колгоспна контора — де люди і влада.
Оксьонша бігла попереду, Артем чимчикував слідом, скорчивши пальці на ногах, щоб не підсковзнутися, і якби хтось чужий, приїжджий, побачив його сліди на вологій землі, то подумав би, що саме тут, у цьому селі, живе ота снігова людина, яку так давно шукають у Гімалаях...
Оксьонша боялася першою увійти в сіни, ждала Артема. А він непоспіхом обчовгав ноги об драний лантух на ґанку і лише тоді ступив через поріг.
Ляда на горище була відчинена, чорний морок стояв у квадратному отворі і з нього пахло підопрілими кукурудзяними качанами, мишами, перележаним сіном. Артем задер голову до тих пахощів — шапка його під підборіддям була застебнута великою англійською шпилькою — і сказав не лагідно і не сердито, а просто:
— Злазь уже, Оксьоне... Та поснідаєш, синку. Бо голодному спересердя можна й порішитися!
— Це ви, дядьку Артеме? — почулося з горища глухо, видно, з-за комина, де Оксьон любив вішатися: на першій від комина бантині.
Потім заторготіли кукурудзяні качани під Оксьоновими ногами, чутно було, як він глибоко й полегшено зітхнув, Оксьонша знову тихенько заплакала — на радощах, а Артем затягнувся цигаркою, і в сінях одразу стало повно диму.
Оксьон спустив з горища на мотузку вішальницькому повне відро обім'ятої вже кукурудзи курям і сам зліз, обережно намацуючи ногами щаблі у драбині. Він поздоровкався з Артемом за руку, але очей на нього не звів — зобижені були ті очі і вид зобижений, як у дитини, якій наскубли вуха. Гарний був на вроду Оксьон: ставний, дужий у плечах, шия молода і туга, брови круто вигнуті, вуса чепурні, вниз причесані... Оксьонша дивилася на нього побожно-закоханими очима.
— Якщо снідать, то й снідать,— сказав Оксьон, змотуючи через лікоть мотузку.— Заходьте, дядьку, в хату.
Артем ще раз почовгав ноги об сінешню долівку, вивертаючи ступню так, щоб і по боках грязючка обчистилась, підождав, доки увійдуть до хати господарі, аж тоді й сам увійшов.
— Здрастуйте ще і в хаті,— мовив він, чмокнувши товстими губами, і сів на стілець коло порога. У чужих людей Артем завжди сідав коло порога, трохи прочиняв двері, щоб не закурити всю хату з одної затяжки. Він не розпитував Оксьона, як та чого, з якої напасті, а лише розстебнув шпильку під підборіддям, зняв шапку і поклав її на коліна. Сидів сивий, як лунь, і закручував нову цигарку.
Снідати він одмовився, хоч на столі вже щось парувало і пахло смачно, і пляшечку Оксьонша уже пристаралася й поставила посеред
страв, припрошуючи Артема разом з Оксьоном "переснідати гаряченьким".
— Спасибі, я вже поснідав,— одказав Артем, прикуривши цигарку з пригорщі.— Хлібинку хліба з чаєм улолокав.
— Та хіба ж то снідання — хліб та вода! — подивувалася Оксьонша.
— Чого — вода? Я люблю, щоб чай солодкий був,— одказав Артем.— Хотів і другу хлібинку почати, та, думаю, хай на обід...— І затягався цигаркою глибоко, лоскотав теплим димом свої просторі
груди.
Оксьон снідав сам. Добре їв. А Оксьонша сиділа й не зводила з чоловіка ще вологих від збудження та сліз очей.
У вікно, що виходило на шлях, заглянуло якесь хлоп'я. Потім друге. Ротенята од цікавості роззявлені, очі великі — то від сусідів гінці: "Ану, збігай, Колько (чи Ванько), подивися: живий дядько Оксьон чи повісився. Збігай. От любий... "
Згодом повз вікна промайнуло щось високе, потупало ногами на ганку, постукало легенько у двері.
— Заходьте! — гукнув Оксьон.
І па порозі став Ілько-міліціонер, дільничний, дуже високий, дуже молодий і захеканий.
— Здрастуйте! — і, розгублено кліпаючи молоденькими густими віями, подивився на кожного, хто був у хаті.— Що тут у вас таке?
— Снідаємо...— любенько та мирно сказала Оксьонша.— Сідай і ти, Ілюшо.
— Та ні, я ненадовго,— сказав Ілюша.— Я тільки взнать, що тут у вас таке. Орю матері грядки, а мені кажуть: так і так...
— Їй лишенько! Хто ж це? — Оксьонша зробила такі здивовані очі, що дільничний аж зніяковів.
— Цього, тітко, сказати не можу. Не положено.
— Сідай же хоч чарочку випий.
Ілько черкнув оком по пляшці без усяких написів.
— Не положено мені, тітко. Пішов я. Бувайте.— Він не дуже сміло, а може, тому, що соромився старших, узявся під козирок, нагнувся в одвірках, низько, але все одно зачепив форменим кашкетом притолоку.
— Хто ж це вже і доказав? — нетямилася Оксьонша.
Артем курив і дивився у вікно на небесну далеч; губи йому ледь здригнулися, і тільки той, хто добре знав старого, зміг би помітити, що то він посміхнувся.
— Ти ж, Оксьоне, хоч розкажи дядькові Артемові, чого ти розсердився,— сказала Оксьонша.
Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:
— Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордий отой, що в скоб'яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить: привіз, каже, одно ліжко з бази, сітка панцерна, бильця з нікелю... все з нікелю, очі одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Це я, шепотить, тільки тобі кажу... Ну, я — по пляшку. Раз, думаю, людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранці раненько — він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще біля лавки не буде... Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могорич дав... Ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закоморок не пускає. А тут молоковоз під'їжджає, одкликав Петра за лавку, чую, каже:
"Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Оксьонові!" А він йому: "Цсс, їх не одне, а двоє. Буде й тобі". Ну, я — в підсобку. А цих нікельованих там десятків зо два стоїть... Кажу: "Ти ж казав, що одне, що тільки мені". Сміється, як Чорт Іванович: "А за що ж би я, каже, випив, якби дурних не було!.. "
Оксьон зобижено надув воло.
— А я чоловік гордий! — промовив він.
— То він, синко, пеемаш, неправильно зробив,— сказав Артем, накриваючи шапкою сивину.— Йому треба було сказати, щоб ти вранці прийшов, а молоковоз в обід або ввечері...
Оксьон узяв ложку і їв далі. Обижено їв. Артем підвівся і сказав:
— Тепер жить можна і не сердито: вдягтися, їсти є що... А я колись — давно, було, йду за сівалкою, чую: жлудок стає, пеемаш... Укину в рот пучку ячменю, пожую... У мене жлудок такий був, що й кирпичаччя вкинь, то переварить. О, чую отуто,— Артем торкнувся долонею нижче грудей,— закрутилися жорна... Пішов я брицця. Як треба буде ще, то кличте.
— Може, вам, дядьку, бритву дать? — сказав Оксьон і підвівся з-за столу.
— Ні, я такою не зумію. У мене своя є. Ще довоєнна, ТрудВАЧА називається. Я колись нею нарив на нозі собі розрізав та вмочив кінчик у йод, а витерти забув. Так він і одгорів. А п'ятка бере, пеемаш, як вогонь.
У сінях Оксьонша подала Артемові новеньку троячку і зашепотіла:
— Візьміть, дядечку, за те, що помогли. Візьміть.
— У мене, дочко, гроші є,— сказав Артем, навіть не глянувши на троячку.— На пошті лежить сто рублів і дома вісім, на хліб. Хвате.
— То, може, вам курочку зарізати, юшку з потрушком зварите чи борщу?
— Навіщо ж її різати? Весна надворі, вони саме нестися починають. Не клопочись.
І Артем пішов бритися п'яткою ТрудВАЧА. Біля двору на нього вже чатувала купка сусідок.
— Що там, дядечку? В Оксьонів... — А нічого,—одказав Артем.—Снідати кликали.
— А чого б міліціонер прибігав?
Артем пожував губами, подумав трохи і сказав:
— Покозиряти. Він козиряти вчицця...
Ви прочитали фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.