Присунув свічку ближче до себе й гарячково брав до рук книжку одну за одною, листував їх і читав, немов тієї ночі вивчити хотів усі та наздогнати страчені літа. Аж коли вже згасла свічка, і в хатині став сіріти досвіток, Іван голову схилив на подушку, накрив обличчя книжкою і так заснув.
X
Коли Куценко вранці встав, побачив, як сонце поміж гіллями дерев вистроювало та чепурило розливним золотом свойого світла всю природу.
Ліс, купаний росою, що жемчужилась і самоцвітилася у проміннях сонця, дихав молодою маєвою зеленню, сяяв тисячними перлоцвітами красок веселки та птахів, здоров'ям, силою, красою.
У храм святочного мовчання та поваги лісу падали небесні животворні краплі радості життя: пісні пташок, понад якими царювало щебетання соловейка.
Приготовлявся гідно ліс прийняти в запашну свою святиню гостя — мавку.
Сьогодні перший раз од гімназійного часу Куценко-лісовик почав цікавитись докладно та журитися своїм зовнішнім виглядом.
Там, де струмок утворював спокійне плесо, Іван приглянувся собі й обрив до дзеркала води своє обличчя.
Скупався й перебрався в інше убрання, що теж було старе та витерте, одначе не діряве й чисте. Старим гребнем, котрого зубці були такі рідкі, як зуби у столітньої бабусі, Іван причесав та причепурив своє темне та буйне волосся, що досі лежало йому на голові, як бурею розкиданий стіг сіна.
А що каліка-гребінь не міг собі дати ради з його розкуйовдженою чуприною, то Іван мусив намагати водою та рукою, щоб довести до ладу свою причіску.
Коли Куценко думав, що його чепурення вже закінчилося, приглянувся ще раз у дзеркалі води та усміхнувся:
— Тепер я трошки схожий на лісовика в салоні...
Опісля розпалив огонь і спік собі зайця, застріленого вчора, та з'їв частину з хлібом.
Сів під сосною, подальше від своєї хатини, в руки взяв поезії Овідія й почав учитися та повторяти напам'ять по-латині пісню про дівчину, що перемінилася у гомін.
Нараз почув хрускіт кроків по чатинні на землі.
Підняв очі і крикнув:
— Небесна сило!
Збоку від нього, у віддалі тридцяти кроків стояв управитель і вимірював до нього кріс. Куценко миттю скочив на ноги, щоб сховатися за сосну.
Але в тій хвилі гукнув стріл, і він упав на землю та лежав без руху.
Управитель поволі приблизився до нього і з словами "здихай, хаме!" — штовхнув його ногою.
Та в тій же хвилі Куценко вхопив правою рукою за дуло кріса й миттю відвернув його від себе. Гукнув новий стріл, і куля пішла в землю.
Тепер Куценко зірвався на ноги, правою рукою видер управителеві кріс із рук, а лівою вхопив управителя у свої медвежі лапи.
Управитель, заскочений блискавичною несподіваністю усієї події, позирав несамовито витріщеними очима на Куценка, котрий крикнув до нього:
— Хто хам?
— Я,— простогнав управитель.
Куценко пустив його й закомандував:
— Позір!
Управитель станув просто й лебедів:
— Пане, помилуйте мене!
Куценко скреготнув зубами:
— Оце тобі за скритовбивчий замах — на!
І правою рукою вдарив його в лице.
Управитель упав на землю.
— Не знаєш, що значить "позір"? Як ти смів на землю впасти? Позір!
На смерть заляканий управитель піднявся на ноги.
— Оце тобі за те, що з тебе панська падлина. Ось — на!
І вдарив його в ліве лице.
Управитель знов упав на землю.
Дістав ще кілька пощочин, при котрих Куценко примовляв, що дає їх за кривду селян, за те, що така личина, як управитель, запоганює повітря, запаскуджує життя, дає доказ, що людина все ще не людина, а скотина й так далі.
Вкінці Куценко посадив його і крикнув:
— Тепер спочинь і відсапни! А не смій мені рушитися, бо біда тобі буде. Жди тут!
Куценко щез у гущавині. З крісом управителя пустився до хатини, щоби взяти відтіля своє старе подерте убрання, яке з себе нині скинув.
Коли входив до своєї домівки, побачив, як управитель устав і почав утікати. Куценко крикнув за ним:
— Утікай, утікай, я тебе дожену...
Миттю поклав кріс, ухопив убрання та пустився за управителем, який від нього віддалився на яких сорок кроків:
Одначе Куценко дігнав його, спинив і запитав:
— Чи знаєш ти, хто це такий Гомер?
— Гомер?.. — стогнав управитель.— Щось про нього чув... однак його не знаю особисто...
— Це добре,— засміявся Куценко,— що ти його не знаєш особисто... бо такі шляхетські вишкребки, як ти, не надаються до товариства Гомера...
Знай, що Гомерові лицарі після геройської боротьби обмінювалися гостинцями, немов приятелі... Ми зробимо щось подібне... для закріплення майбутньої дружби між нами...
Отже: скидай убрання...
— Пане... як же ж я?.. Голий піду?.. — падькав управитель.
— Візьмеш на себе мій скромний смокінг... Бачиш?..
— Але ж, пане, це діряве...
— Так-так. Однак усі ті діри безпечніші, ніж ота одна діра, котру ти захотів зробити нині кулею в мойому тілі... Ну, скидай!
За винятком сорочки і штанців управитель мусив скинути з себе все убрання і вдягнути заяложене і діряве убрання Куценка, який убрався у його зелену спортово-ловецьку блюзу, поклав собі на голову капелюх із павиним пером і, дивлячись на управителя, сміявся:
— Але ж, пане... ви виглядаєте, неначе справжній розбишака... Не через моє убоге вбрання... ні... Воно вас ушляхетнює... Але ваша чесна фізіономія... ух! Надулася та напучнявіла, як бубон, що скликає розбишак усього світу на страшний суд над усім, що добре, чесне й гарне...
Пенкальський тремтів і стогнав, а Куценко говорив.
— Ну, за винятком обличчя ви, пане, стали Куценком... а я, Куценко, став управителем... на жаль і на радість...
Тепер я, як управитель, позволю собі стрільнути до вас... значить, до Куценка...
Куценко вийняв револьвер.
Управитель упав йому до ніг і став його благати, щоб дарував йому життя.
Куценко запитав:
— Мило чи немило тобі дістати кульку в лоб?
— Ой, немило, пане,— плакав управитель.
— Так?.. — глумився Куценко. Чому ж ти мені і всім людям робиш тільки те, що тобі самому було б немиле? Га?
— Я вже не буду, вже не буду, пане...
— Геть від мене, вишкварку мерзоти!
Зараз Куценко скинув убрання Пенкальського і спалив його.
XI
Управитель Пенкальський, пущений Куценком на волю, не міг перше всього зрозуміти, чому Куценко обійшовся з ним лагідніше, ніж він із ним. Тому він утікав дуже скоро й оглядався раз у раз, у думці, що Куценко застрілить його з віддалі.
Одначе, коли небезпека смерті минула, управитель почав журитися своїм теперішнім положенням. Йому здавалося, що його поворот додому буде для нього більшою мукою, ніж була б навіть сама смерть.
Що буде, як люди його стрінуть по дорозі?
Сміх... сором, ганьба, від котрої його прапращури обернуться у гробі.
Перша його думка була так вертати додому, щоб ніхто його не наглянув.
Для того він зійшов з дороги, що йшла лісом і пірнув у гущавину кущів і ліщини.
Задраснув собі тріскою босу ногу і пристанув над потоком. Напився води і став приглядатися собі у спокійному плесі.
Злякався й шепотів, оглядаючи себе у воді:
— Уста вигнало наперед носа... Замість лиця — якась червоно-синя, перебита та роздута, повикривлювана пика. Очей майже не видно... О, боже!.. Адже це якийсь п'янюга, жебрачисько, розбишака... Ну... а де ж подівся я, пан Пенкальський?
Його тривога змаліла на думку, що в теперішній його подобі ніхто його не впізнає...
Значить, сором і ганьба спаде не на управителя дібр графині Воронської...
Коли йшов попри поляну, нагло щось зашелестіло, а в найближчій хвилині він одскочив зі страху назад, бо якась тварина кинулася просто в напрямку до нього. Побачивши людину, скочила назад і щезла в лісі.
Пенкальський пізнав звірину і запитав себе:
— Чи заяче серце товчеться більше зі страху переді мною, чи моє зі страху перед зайцем?..
Коли управитель вийшов на край лісу, побачив перед собою досить широку леваду, за котрою золотіли лани збіжжя, а сям то там стояли коноплі й кукурудза. Аж тепер почав його їсти справжній страх, бо майже всюди працювали люди в полі.
Він щодуху перебіг леваду і вже мав ускочити в коноплі, аж тут зі всіх усюдів стали бігти до нього люди та кликати до нього:
— Іване Куценко, пождіть, Іване!
— Коноплі, рятуйте мене! — зойкнув Пенкальський і шугнув усередину, як миш у траву.
Прикучнув, зігнувся, скорчився й чекав з великою тривогою, що буде.
Люди окружили коноплі, а Панько Гавриш, не бачачи його, звернувся очима в те місце, де він сидів, і став прохати:
— Іване Куценку, не ховайтеся від нас! Ми вам хочемо подякувати за те добро, яке ви нам учора зробили на панському дворі. Якби не ви, то той лайдак, управитель Пенкальський був би всіх бідних людей голодом заморив. Ви наш великий добродій, Іване Куценку, й ми вас любимо й не перестанемо любити. А того псяюху Пенкальського — ух! Як він нам не впнеться в руки, ми його затовчемо, як собаку.
— Ой,— кликав другий голос,— як ми всі раділи, коли він так смішно баламкався у вашій руці!
— А, щоб його душа так баламкалась на чортових пекельних суховилах!
(Продовження на наступній сторінці)