Хоча Степанія була вродлива, то проте ні нагоди не мала, ані щастя, незважаючи на всі свої любовні залицяння, намагання та покуси. От і тому вона часто нарікала, що, мовляв, не тільки чоловік, а взагалі її ніхто не розуміє. Та все-таки вона не закидала ще надій на зрозуміння й на солодкий гріх, а в міжчасі вона прославилася на цілу околицю як оборонниця церковної моралі, подружньої вірності та аристократичної традиції.
Щоб надати своїм словам великої ваги і зробити тим більше вражіння на матір, Степанія прибрала штучно таємничий вираз обличчя і придушеним голосом, неначеби боялася, щоб стіни її не почули, запитала:
— Мамо, чи знаєте, що сталося?..
— Що таке?.. — збентежилася мати.
Степанія дивилася на матір довший час з співчуттям, як на єство, котрого очі й вуха надаремно в голові сидять.
— Кажи ж бо, не тривож мене... — сказала мати.
— Де ваша внучка?..
— Поїхала на празник з приводу матури Куценка. Ну, скажи, що сталося?..
Степанія повторила насмішливо слова матері та запитала:
— І ви, мамо, так супокійно про це говорите?..
— Чому ж би говорити неспокійно?.. Чого мене лякаєш? Чи здорова Галя?..
— Аж занадто здорова... — насміхалася Степанія.
Графиня успокоїлася:
— Богу дякувати. А я думала, що, може, що сталося з нею.
Степанія настоювала:
— Сталося, мамо, сталося...
Графиня крикнула з переляком:
— Кажи, що з нею?.. Бійся бога!
— Те сталося, що панна граф'янка з хлопами сидить і з ними їсть і п'є та забавляється...
— Це все, що ти мені сказати маєш?..
— Поки що усе. Невже це вам замало, мамо?
— Чого ж ти, доню, так мене, стару, тривожиш? Я не бачу в тім нічого страшного, коли моя внучка тішиться разом з селянами матурою селянського сина.
Ті слова графині вдарили на Степанію, як якась велика єресь. Вона мовчки позирала на матір і жахнулася, бо нагло через її голову майнула думка, котру вона все від себе відганяла, як ту настирливу муху: її мати теж походить з хлопського роду... Однак ця думка не спрямувала її на дорогу ліберального поміркування навіть супроти своєї матері. Навпаки, вона з ревністю й завзяттям новоспеченої апостатки й неофітки намагалась боронити ту суспільну піраміду, на вершку котрої станула вона без огляду на те, куди належала своїм походженням її мати. Ось тому вона почала:
— Мамо, невже ви думаєте, що забава Галі з мужиками, це лише така собі великопанська химера й цікавість? Хіба ви не знаєте того, над чим боліємо не тільки ми, аристократи, але навіть поважніші хлопи з того сміються?
— Над чим боліють? Із чого сміються?..
— Адже ви, мамо, повинні знати, що Галя днями й вечорами ходить з Куценком по лісах і, бозна по яких там нетрах. Чи ж лицює панні граф'янці, навіть тоді, якби той, з яким вона ходить, був не хлопським сином, але графом? Вибачте, мамо, але як ви в тім не бачите нічого злого, ну... то хіба вже світ кінчиться...
— Вибач, доню, через те світ не скінчиться. На тому світ стоїть. І я так робила, як була молода, й ти теж...
— О, я вас, мамо, дуже перепрошую. Як я колись і перейшлась по лісі, то або сама, або з таким мужчиною, що був мені рівня...
— А я,— вкинула графиня,— проходилася з мужчиною, який мені був нерівня...
— Як-то?.. — вирвалось у Степанії.
— Так,— відповіла графиня,— що мій мужчина був граф, а я... селянка...
Степанія сиділа хвильку, начеб ті слова матері ударили молотом об неї. По хвилині схаменулася й закликала:
— Коли нижчий з вищим пристає, то це здорово, і природно, і в порядку. Але це нерозум і безглуздя, коли діється навиворіт.
Графиня усміхнулася:
— Значить, доню, з мого боку все було здорово і в порядку, але з твого боку ні...
— Чому, мамо?
— Адже ти, граф'янка, вийшла замуж за неграфа...
— Тому, мамо, нема справжнього життя між ним і мною...
— Чому нема?..
— Він мене рідко коли розуміє...
— Отже, тут не титул винен, доню, тільки недостача зрозуміння. Це щось інше.
— Я певна, мамо, що Галя любиться у тім Куценку й він у ній. І я поб'юся об заклад, що вона з ним прийде до вас і представить вам його, як свойого нареченого. Го-го, я її знаю. А що ви тоді, мамо, зробите?
— Що ж мені зробити?
— Ви, мамо, мусите якнайрішучіше спротивитися такому подружжю.
— Я не потребую противитися, доню...
— Чому?.. — зачудувалася Степанія.
— Тому, бо уважаю мою внучку занадто розумною панною, щоб вона могла навіть думати про подружжя з Куценком.
— Це дуже гарно, мамо, що ви так думаєте. Нарешті ми обі одної думки. Однак сьогодні все можливе. Не те, що Галя нині на хлопському празнику, але її майже безупинне ходження з Куценком по лісі викликає підозріння, що великий розум, котрий ви, мамо, так у Галі подивляєте, не так-то дуже в неї у порядку.
— Ні, доню, це лише її зацікавлення оригінальною людиною тягне її в його товариство. Але, щоб вона в нім закохалася аж до бажання вийти за нього замуж, про те не може, по-моєму, бути й мови.
— Мамо, дай боже, щоб я була фальшивим пророком, але побачите, що мої здогади сповняться. А що тоді?
— Не можу в це повірити. А втім... якби і сталося так, як ти міркуєш, то будемо спільними силами старатися вибити їй з голови таке подружжя.
— Я дуже радо поможу вам, мамо. Поки що я мушу ось що заявити: ми, аристократи, всі без винятку запротестуємо проти можливості подружжя Галі з хлопським сином. Адже Галя може навіть принца мати за чоловіка. Правда, вона сильно підірвала свою добру славу через приставання з хлопським сином, але все ж таки не один граф чи князь уважався би найщасливішою людиною, коли б міг назвати Галю своєю дружиною. Я особисто дуже є за тим, щоб Галя вийшла замуж за графа Адольфа Козицького. Він має за собою ті прикмети, що пристійний і розумний, з нього добрий господар і має великі впливи в міродатних урядових колах.
— Галя не може його й на очі знести, доню.
— Чому?
— Він в її очах неосвічена, тупа людина, а Галя, як сама знаєш, пропадає за наукою.
— На мудрість час ніколи не запізній. Чого він не знає, того ще навчиться сам або від Галі...
— Доню, нещасне подружжя, в котрому чоловік учиться мудрості від жінки, а не навпаки.
— Якось-то, мамо, зробиться. Не забудьте, що граф Козицький рішений на все. Він сказав, що якби Галя звінчалася з тим хлопським сином, то він готов ціле село пустити з димом... Так шалено він кохає Галю. І що думаєте, мамо? Можна напевно сказати, що його любовний шал спонукає його дотримати слова, якби Галя стратила цілком розум з тим хлопським сином.
— Не бійся, доню. Моя внучка — це найрозумніша й найкраща на світі дівчина. Що тільки вона зробить, усе те буде розумне.
IX
При останніх словах графині відчинилися двері й до кімнати ввійшла мавка, а за нею Іван Куценко. Коли побачили, що бабуня не сама, тінь невдоволення майнула по її обличчі. Та в найближчій хвилині вона набрала самопевності й рішучості людини, котра думає самостійно, вміє собі миттю дати раду навіть у важкім положенні та у своїй сильній особовості знає, що і як робити. Вся рум'яна зі зворушення, осяяна світлом великого та судьбоносного рішення, мавка дзвінким, поважним, непохитним голосом, який загомонів, як невідкличний вирок посланника долі, сказала:
— Маю честь представити: пан Іван Куценко, мій наречений.
Мовби обернулися у дві камінні статуї, так мати та дочка сиділи непорушно, а їх очі поглядали остовпіло на Івана і на мавку. Тим часом мавка обернулася до Івана, усміхнулася до нього, узяла його за руку та обоє сіли на фотелях так, що мавка сиділа напроти бабці, а Іван напроти тітки. Наступила мовчанка, яка, здавалося, тягнулася у вічність. Під час тої тиші відбувалась німо тільки дивна гра на чотирьох обличчях. Мавка позирала на бабуню з виразом щораз то більшої цікавості та певності, що бабця згодиться на волю внучки. На тітку мавка поглядала так, начеби хотіла не цілком виразно їй сказати:
"Хоч-не-хоч, так мусить бути: я так хочу".
Іван дивився на графиню та на пані Гаєвичеву спочатку спокійно, та пізніше, як мовчання вже стало щораз більш несамовитим, він почав бентежитися, бо здавалося йому, що дивні обличчя і уста пані Гаєвичевої втуплюються в нього щораз більше... як якась примарна, сатанічна загадка... Він підбадьорював себе такою думкою:
"Тримайся добре, Іване... Покажи геройську душу українських предків..."
На лиці графині важко було розпізнати спочатку, які хмари думок по ньому пливуть. Та поволі було видно, як із-поза зчудовання й остовпіння щораз більше виринає велика, безкрая любов бабці до внучки та несміливий тихий закид, для чого вона рішається так нагло й несподівано, без попередньої поради з нею?..
(Продовження на наступній сторінці)