Життя дружини й сина видається мені незбагнутою загадкою... що зв'язана з якоюсь таємною подією...
Ця подія живе на дні моєї свідомості... одначе спогад про неї не в силі виринути ясно наверх...
Я дивлюся довго на них обох й питаю:
— Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?...
— Що тобі, любий?
Звідкіля таке дивне питання?..
Обоє хочуть обняти мене.
— Не цілуйте мене... мої любі... мої уста замерзли... на них сидить смерть...
Обоє плачуть.
Я беру їх за руки, і йдемо на сонце...
Наша дорога вже травою заросла...
Кругом нас пшеничні лани хвилюють...
Золоте колосся кланяється нам на привітання...
А над нами — чи це чудо?
Синє небо любо і приязно сміється...
Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла...
Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї...
І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене...
На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять...
Я лечу десь далеко...
Де вони обоє?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зникають іскри... світло блідне...
Темніє...
Кругом мене чорна ніч...
І ніч блідне...
І не бачу ні світла ні ночі...
Не бачу, не чую нічого.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
V
Сон чи ява?..
Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...
Це сон...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якийсь голос кличе..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чую рідне слово:
— Друже... химерний козарлюга... поважився... купіль... голий... зимно... пізнаєш мене?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.
Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він розказує:
— Знаєш: я впав хворий позаду.
На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.
Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.
Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.
Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.
На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.
Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.
Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.
Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Де мої товариші?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Остались на горі й сидять довкола огнища.
— Огонь горить?
— Ні, погас.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Вони мертві?
— Не думай тепер про них...
Важке мовчання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Де вони... обоє?..
— Вони живуть і ждуть тебе.
Довге мовчання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.
І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тихо щезли під ледом.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ельба, 1917
ПРИМІТКИ:
1 — Мункач — Мукачеве.