"Моя вольна Шляхеччина мусить бути страшно велика. Пся креф! А зроблю я її великою своїм болотом, своїми клеваками, своїм ножем і своїм кабанським рилом. Я оберну всіх звірів у шляхтичів, а як вони не схочуть, я їх рознесу, розторощу, роздеру! Уб’ю ножем самого царя Лева й засяду не його престолі, рох-рох!"
Цар Лев, який досі сидів поважний і нахмарений, зареготався здорово і ревнув: "Чудово!"
Зі запіненим ротом, із дико заіскреними очима підійшов кабан-лях до коня-Українця й почав кричати до нього:
"Від тебе почну свою історичну місію шляхецько-кабанського рила. Хто ти? Що ти таке?"
Кінь підняв голову і простягнув її до кабана так, що вона творила одну лінію з його шиєю, закотив верхню та спідню губу й показав кабанові два ряди гарних білих зубів. Це був знак, що з таких слів шляхтича навіть і кінь сміється. Цей вираз коневого обличчя припав дуже до вподоби звіриній громаді й вона почала голосними окликами підбадьорювати його:
"Славно! Славно! Дай кабанові порядну научку!"
Шляхтич наставив до коня-Українця гострий ніж і ще раз гримнув на нього:
"Що ти таке?"
Кінь-Українець заіржав так якось болючо весело, що по цілому пралісі гомонів довго звучний голос його чутливої мови "ір-ір-ір-ір!"
Мова коня-Українця роздратувала до краю шляхтича. Його заболочений рот покрився свіжим припливом піни й він почав кричати, як навіжений:
"Що це за хамська мова "ір-ір-ір!" Тепер довкола мене, тільки моя вольна, кабанська Шляхеччина, а ти — мій підданий! Ти не кінь-Українець, ти шляхтич! Як почую що раз твоє конячо-українське лепетання, сейчас тобі ножем черево розпорю! Отже, мусиш балакати до мене найкращою, найкультурнішою, наймилозвучнішою мовою на світі, якою говорять кабани-шляхтичі і яка зоветься чудово-мелодійним іменем "рох-рох!"
Останні слова кабана розпалили здоровенний регіт серед звіриної молоді, а поважний столітній дідусь Зубрицький не затаював своїх почувань і сказав до свого молодшого брата круторогого пана Волинського:
"Їй-Богу, цей кабан — це викопаний шляхтич!"
Кінь-Українець заіржав тепер іще раз із почуттям великого пересердя й почав говорити до шляхтича ось якими словами:
"Невже ти забув, кабане, як ти тому кілька хвилин тяжко стогнав у ярмі неволі? Невже ти справді не вмієш одрізняти волі від самоволі? Коли ти це забув, тоді ти не достойний волі, бо в тебе душа нікчемного раба й хама!"
"Славно, коню-Українче! Славно!",— кричали до нього одушевлені звірі.
Але шляхтич не дався збити з пантелику й розквічався так несамовито, начеб йому хто ніж під лопатку устромив:
"Не розумію! Не хочу розуміти! Пся креф! Не іркай мені у вуха так підло по-українськи! Або культурно по кабансько-шляхецькі мені рохкай або стули свою конячо-українську хавку, бо смерть на місці тобі зроблю! Пся креф гайдамацька! Pox-pox!"
Шляхтич приступив дуже близько до коня-Українця, оглянув його докладно та почав знову кричати:
"Чому ти більший від мене? Чекай, небоже, я вже тебе скорчу як слід. Чому в тебе хвіст кращий від мого? Я вже тобі його обітну! Чому в тебе така гарна постава? Я вже тебе огнем і мечем перекривлю! Чому ти такий чистий і білий? Щоб ти удостоївся високої шляхецької культури, я зроблю тебе таким чорним, як я сам"
Заболочений шляхтич був замалий, щоб успішно почорнити білу шерсть коня-Українця своїм давнім і свіжим блискучим багном. Тому почав чухатися своїм нечистим тілом до його струнких ніг. Кінь-Українець не міг уже терпеливо приглядатися, як цей шляхтич заболочував йому чим раз більше його тіло. Досада, лють і обридження його обхопили й він заіржав могутнім голосом:
"Смерть нікчемному шляхтичеві!"
З крайньою напругою всієї своєї молодечої сили шарпнувся кінь-Українець і нагло вирвався з невільничих обіймів слонової труби. В найближчому менті вхопив шляхтича зубами за хребет і дужим розмахом своєї гнучкої шиї кинув його високо у воздух. Шляхтич почав угорі над зачудуваним звіриним світом серед розпучливого квікання й рохкання виводити дуже дивні, смішні млинки у повітрі й нагло бабевхнув з великим розгоном у калюжу край поляни та щез у мутній воді. По хвилі показався на поверхні води й перше його слово, яке вийшло з його водою захлисненого рота, було:
"Ти не кінь... ти шляхтич!"
Звірі думали, що кабан-шляхтич лишиться вже в калюжі, яка до його вдачі та до його життя найліпше підходила. Але вони забули, що кабансько-шляхецька натура дуже завзята. Кабан виповз із калюжі та знову приблизився до коня-Українця. Був тепер такий роз’ярений, що всі слова, звернені до коня-Українця, здушилися йому в горлі, як зім’ята бульба в макітрі. Несамовито дикими очима він позирав на Українця й був у силі говорити раз-у-раз тільки одне-одніське кабанське слово: рох-рох!
Кінь-Українець не хотів уже більше занечищувати своїх уст кабансько-шляхецьким болотом. Він ужив супроти нахабного напасника на свою волю й на своє життя оружже, властивого його вдачі. Обернувся до кабана-шляхтича задом і хвиргнув його обома копитами. Кабан-шляхтич ізнову зробив кілька млинків, але вже по землі та закачався знов у калюжу. Востаннє, вже з мутної води квікнув: "Ти не кінь... ти шляхтич", опісля довший час тільки втомлено стогнав.
Висновок Лиса Микити
Коли загальна веселість серед великої звіриної громади вже ущухла, забрав голос прокуратор Лис Микита й так говорив:
"Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Честь і дяка нашим славним акторам, високоповажаним панам коневі й кабанові за те, що вони своїм знаменитим талантом і точним знанням людської культури дали нашій многонадійній звіриній молоді та й навіть нашим старим серцям хвилину такої розкішно веселої забави. Слава їм за те, що завдяки їхній мистецькій драматичній грі, опертій на живій життєвій правді, ми пізнали одну з найцікавіших картин людської душі. Панове кінь i кабан — це справжні артисти з божої ласки. Але я, що знаю теж докладно людське життя, мушу тут одмітити одну знаменну дію, а саме: це, що нам виставили наші славні актори, було взяте тільки зі смішного боку. Однак не забуваймо того, що так звана національна боротьба між людьми, це одна з найжахливіших, одна з найпотворніших картин виродження й упадку людської душі. Ми всі при виставі цієї картини людської культури сердечно сміялися й бавилися. Правда? Та інакші, о, зовсім інакші наслідки родить національна боротьба між людьми. Ви бачили, як шляхецтво стогнало-ридало в путах рабства, як воно присягалося, що на волі стане Месією любові, братерства й рівності. А дивіться! Щойно шляхтич почув своє рило на волі, а вже хапає ним за горло свого сусіда! Він хоче наперекір усім законам природи огнем і мечем, болотом і брудом, так би сказати, коня здеконювати, ошляхтичити, окабанити, скабанізувати, коротко, виконати на його трупі свою так звану культуру! Для нас, звірів, це сміх і забава, але для поневолених народів між людьми така людська культура — це жахлива руїна, це нечуване мордування, розпука, божевілля, смерть! А вже найсумніша, найстрашніша проява людської душі та людської культури, а властиво людської бездушності та безладдя, то це, що вчорашній суспільний голопупенко (як його влучно др. Ведмеденко назвав) і вчорашній національний раб забувають сьогодні, що вони були нужденними рабами та тільки одне на думці мають, до одної мети змагають: жадобою нищення своїх сусідів перевищити своїх учорашніх гнобителів. Який же з того висновок? Людина бачить оживотворення нечистоти в кабані, глупоти в ослі, кровожадності в тигрі, трупоїдності в шакалі. Але я воістину глаголю вам: немає глупішого осла, більш нечистого кабана, більше кровожадного тигра й більше трупоїдного шакала над людину! Уявіть собі, достойні панове звірі, що ми по прикладу людини відступили б на хвилину від святої засади "Всякоє диханіє да хваліт Господа" й розпочали межи собою людську національну боротьбу за мову! Уявіть собі безмірну смішність і глупоту ось якої справді людської картини: гусак жадає від царя Лева, щоб він свої почування, прикази і гнів висловлював не ревом, тільки... ґеґанням! Або свиня квічить до нашого співака з божої ласки солов’я ось як: "Не співай солов’ю, а квічи так, як я, свиня!" Ми, звірі, слава нашій матері-природі, не були ніколи такі глупі й ніколи так низько не впали, як люди. В наших З′єдинених Державах звіриного царства вічно жила й житиме оця мудра засада: славте всі створіння на тисячах язиків матір-природу! Висловлюйте без перепони свою радість життя, як і чим тільки можете і вмієте: співайте, вийте, квакайте, гавкайте, бриніть, пищіть, ревіть, ричіть, іржіть, шуміть, скреготіть, кракайте, кудкудакайте! Хай цвітуть здоров’ям ваші тисячострунні горла! Хай розвивається запашною лілією кожна звірина мова во віки вічні, амінь. Тільки те бездушне, глупе, нікчемне створіння, цей виродний син матері-природи, якому на ім’я людина, хоче стоптати ногами найсвятіший заповіт природи! Тільки людина змагає до того, щоби порвати ці тисячі струн, якими є мови в чудово гармонійній музиці всесвітнього простору та заступити їх лиш одною заржавілою струною-мовою свого брудного расового самолюбства. І зовсім природно, що ця одна струна-мова зможе видати зі себе лиш один жахливо поганий звук "рох-рох!"
Бурливий шум оплесків нагородив доктора Лиса Микиту за його виводи, котрі він висказав із найглибшим переконанням і голосом, повним святочного піднесення й польоту, то знов із ознаками їдкої іронії та презирства до людського роду.
Звірі і природа бавляться по шляхецьки
(Продовження на наступній сторінці)