Хлопчики залишались непорушними. Вони бачили, як парашутист тут же приземлився, скочив на ноги, відчепив стропи парашута і, озброївшись револьвером, обережно підійшов до розбитого літака. Він обійшов його навколо, потім підняв голову вгору. Над лісом низько-низько кружляли винищувачі. Сідати на прогалину вони не наважувались. Парашутист сховав револьвер у кобуру, підняв руки і почав сигналізувати своїм товаришам. Один літак закачав крилами, очевидно відповідаючи, що все зрозуміло, і винищувачі полетіли геть.
Хлопчики догадувались, що літаки, мабуть, обіцяли пізніше прислати допомогу офіцерові, який залишився біля розбитого розвідника.
Фернандо і Рамон, не зводячи очей, стежили за фашистом. Він виліз на крило розбитого літака і, впершись колінами в борт, потяг труп республіканця з кабіни до себе. І враз випустив його з рук і різко смикнувся назад. Пролунав постріл. Фашист захитався і впав з літака, ударившись головою об землю. Республіканець застрелив фашиста. Підвівся на ноги, глянув навколо і знов упав на сидіння. Рука випустила револьвер і безсило повисла на борту літака. Хлопчики зрозуміли, що республіканський льотчик знепритомнів.
— Біжімо,— сказав Рамон,— ми повинні йому допомогти врятуватись раніше, ніж сюди прибудуть фашисти.
Фернандо охоче пішов за Рамоном.
Хлопчики повільно наблизились до літака.
Непорушно лежав закривавлений фашист. Коли б таке трапилось тижнів два тому, обидва хлопчики побоялись би трупа, але за останні дні вони призвичаїлись до страшних речей і подій. Швиденько підбігли до республіканця. На його щоці червоніли краплини крові. Мабуть, це залишила слід куля, що дряпнула по обличчю. Мокрий скривавлений рукав свідчив про рану на руці. Фернандо зняв з льотчика прострелену шапку. Голова була ціла, без жодної дряпини. Рамон одіткнув свою пляшку з водою, змочив льотчикові голову та обличчя і приклав пляшку до губів непритомного. Льотчик розплющив очі, дивився на хлопчика і, здавалось, щось пригадував.
— Ми вас врятуємо,— сказав Рамон. По шапці й нашивках на рукавах хлопчик остаточно переконався, що цей льотчик — республіканець.
— Де я? — спитав льотчик.
— У лісі, біля Тортолес. Ви застрелили фашиста. Ми тут ховаємось і дивилися, як ви бились.
Льотчик хотів піднятись, але не міг, лише ворухнувся і застогнав.
— Мені перебили ногу,— сказав він.— Допоможіть вилізти з літака. Скільки вас?
— Нас двоє. Я — Рамон Бальєстерос, а мій товариш — Фернандо Еспеноса. Наше село розбили бомбами, і ми ховаємось у печері.
Хлопчики допомогли пораненому спуститись на землю. Стиснувши зуби, льотчик сповз з літака і простягся на траві, знов закривши на кілька секунд очі. Потім він попросив хлопчиків дістати з його сумки бинти. За вказівками льотчика вони забинтували йому ногу й руку. Потім він наказав своїм юним помічникам вивернути кишені фашиста. Республіканець глянув на знайдені в кишені документи. Папери належали Карлу Фельдгеру і свідчили, що їх власник недавно прибув до Іспанії з Мюнхена.
— Підтягніть його до літака, відкрийте кран, щоб випустити з баків бензин,— наказав капітан Індалего,— треба знищити літак і труп, щоб заплутати заколотників, коли вони шукатимуть його. Нехай вони думають, що загинув я.
Через якихось десять хвилин німець і поламаний літак були облиті бензином. Капітан забрав кашкет свого ворога, пошкандибав на одній нозі до краю прогалини. Потім сказав Рамонові підпалити бензин.
Полум'я спалахнуло враз і через кілька хвилин розгорілось справжньою пожежею.
— Безперечно, тут скоро з'являться фашисти,— промовив капітан,— ми повинні добре заховатись. Ви знаєте якесь потайне місце поблизу?
— Нашу печеру вони навряд чи знайдуть,— відповів Рамон.
— Допоможіть мені туди дійти. Але треба це зробити так, щоб не залишити ніяких слідів.
Два кілометри їм довелося йти годин зо дві. Коли наблизились до печери, капітан ледве тримався, і хлопчики майже на руках внесли його до свого сховища. Ледве встигли це зробити, як у лісі з'явився вантажний автомобіль заколотників. Фашисти шукали свого льотчика та республіканський літак. Незабаром у печеру долетіли вигуки й кілька пострілів. Заколотники викликали німецького льотчика, але той не відповідав ні на вигуки, ні на постріли. Командир загону мав повідомлення, що в лісі лежать два розбиті літаки, більший з них — республіканський і біля нього живий німецький льотчик, що врятувався на парашуті. Справді, вони знайшли дві обгорілі машини і один обвуглений труп, з республіканською шапкою поблизу нього. То міг бути лише республіканський льотчик. Живого ж німця ніде не знаходили. Можливо, він, поранений, одійшов десь убік і зомлів. Фашисти обшукали кожний кущик.
Так уявляли собі справу заховані в печері.
Протягом дня хлопчики не залишали свого притулку. Льотчик час від часу просив води. Він розпитував, чи далеко фронт, і лаявся, що нога не дозволяла йому вийти в ліс.
— Я мушу негайно, негайно перейти фронт,— повторював він кілька разів, коли був у стані напівсвідомості.
Часом голоси солдатів чулись зовсім близько від печери, і тоді обидва хлопчики завмирали, боячись ворухнутись Один раз шарудіння ніг почулося біля самого входу, але замаскований, як борсуча нора, вхід до печери не привернув уваги заколотників.
Коли почало смеркати, голоси солдатів стихли. Здалека доносилась гарматна стрілянина. Поранений лежав мовчки. Він чув, що хлопчики про щось шепотілись між собою. Потім Рамон устав і вийшов з печери. Він довго не повертався. Льотчик спитав Фернандо, куди зник Рамон.
— Він спробує перейти фронт і сповістити наших про вас,— відказав Фернандо.— Ми умовились, що я кожен день виходитиму на велику прогалину в лісі і чекатиму республіканських літаків, які прилетять за вами. Коли поблизу не буде заколотників, то я подам їм знак прапорцем, що тут можна сісти.
— Що? — здивовано спитав капітан і хотів підвестись на ноги, але застогнав і знов опустився долі.
ІІІ
Гарматні постріли доносились все ближче і ближче. Блискавиці пострілів освітлювали небо. Десь далі гримотіли вибухи снарядів.
Рамон ішов швидко, скільки це дозволяли нічні сутінки. Па півночі, на віддалі восьми — десяти кілометрів, відбувалась артилерійська дуель. Хлопчик обходив бій з лівого флангу. Він ішов без дороги, прямуючи то росяними нивами, то переходячи маленькі гаї, де він не боявся заблукати. Він знав навколишню місцевість на тридцять або сорок кілометрів, бо останні два роки часто ходив сюди з батьком на полювання і легко проходив п'ятдесят кілометрів на день. Він хотів скористатись одною з маловідомих стежок і бродом через річку Санта-Гата, щоб вийти у відроги Басконських гір.
Рамон був певний, що там зможе легко перейти лінію фронту, бо в тій місцевості не було ніяких доріг, туди не йшли ні танки, ні артилерія. В тій стороні зовсім не чути було гарматних пострілів. Навряд, щоб у тих горах зустрічалось багато вартових,, бо ні заколотники, ні урядові війська не змогли б у великій кількості пройти через ці скелі та прірви, Найнебезпечнішим місцем на своєму шляху Рамон вважав долину річки Санта-Гата, де вартові й розвідники могли сховатись подекуди в густих очеретах або в кущах над річкою. Батько колись показував Рамонові брід, якого, на його думку, більше ніхто не знав. Під час одного полювання батько випадково натрапив на той брід, визначив примітні знаки поблизу і пізніше кілька разів користався з них.
Ніч зоряна, без місяця, і хлопчик міг роздивлятись лише на близькій віддалі. Час від часу він згадував батька, з яким не раз тут ходив, а потім уявляв батька й матір, як вони лежать убиті бомбою. В такі хвилини по; щоках хлопчика текли сльози, і він, схлипуючи, витирав їх рукою. Невимовна ненависть до інтервентів сповнювала його серце.
Було десь коло півночі, коли Рамон став спускатись у долину Санта-Гата. Він ішов не стежкою, а просто по схилу горба, перебираючись з скелі на скелю. Кілька разів хлопчик боляче вдарився об каміння, але з його уст не зірвалось жодного звуку. Хвилювання десь зникло, і він відчував лише сильне напруження. Часом доводилось лягати і прислухатись, чи нема чогось підозрілого.
Навколо панувала тиша, якщо не рахувати віддалених пострілів.
Рамон спустився в долину і наближався до річки, коли збоку почувся вигук:
— Стій! Хто йде?
До стіни очеретів лишалось не більше двадцяти кроків.
— Республіка! — відповів Рамон, роблячи стрибок вперед. Раптом він упав на землю і зробив це вчасно, бо в ту ж мить пролунав постріл.
Хлопчик, не підводячись над землею, перевернувся і з шумом скотився в очерет. Почувся ще один постріл і плюскіт кулі. Рамон схопився на ноги і стояв майже по пояс у воді. Скоренько нахилився і ступив кілька кроків, щоб далі заховатися в очереті.
З другого берега заторохтів кулемет. "Ось і лінія фронту",— промайнула в голові думка. Кулеметові відповідали постріли з рушниць. Хлопчик присів у воду по саму шию. Чув, як над ним свистіли кулі, але об воду вони не булькали. Стріляли поверх його голови. Відчував себе, як кролик, якого майже наздогнали собаки. Ось-ось його викриють і розірвуть.
Минуло кілька хвилин. Перестрілка майже вщухла, Рамон почав обережно посуватись угору проти течії. Тут річка робила затоку, що на значному протязі поросла очеретом. Вище це була звичайна швидка річка, яка текла між горбами.
(Продовження на наступній сторінці)