— Шкіпер Ларсен, — твердо сказав Бентсен. — Він може нас усіх перестріляти. Будьмо обережні.
Запара переклав Вершометові слова норвежця. Вершомет оглянувся навколо і знов опустився на коліна перед тілом юнги. Гідролог перев'язував рани.
— Треба негайно на пароплав, — сказав він. — Може, там нам удасться його врятувати.
— Ходімо! — сказав Вершомет, підводячись на ноги. Приплив енергії охопив усіх. З рушниць і хутряного мішка зробили ноші. В мішок поклали нерухоме тіло і, не гаючись ні хвилини, рушили в дорогу.
Бентсен не радив іти через гори. Там їх можуть затримати скелі та кручі. Краще йти берегом, адже шкіпер Ларсен казав, що острів можна обійти за двадцять чотири години, а вони більше як половину вже пройшли. Мисливець і гідролог погодилися з штурманом.
Іти було нелегко. В темряві вони раз у раз спотикались. Двоє несли ноші, а один ішов попереду, показуючи дорогу. Обминали розколини й провалля. Переходили глибокі рівчаки, що спускалися до моря.
Ішли мовчки. Час минав надзвичайно повільно. Б стривожених головах снувалися сумні думки. Боялися заглянути в ноші... і не побачити живим того, хто в них лежав. Часом, стомлені, вони починали йти повільніше. Тоді Вершомет стиха гукав:
— Швидше! Швидше!
Минали години. Спочатку темряву розсіювало лише мерехтіння зір. Аж ось над заледенілим морем заяснів обрій, і незабаром сплив місяць. Він уставився ріжками вниз — на негоду, байдуже дивився на трьох людей, що, вибиваючись із сил, посувалися вперед. Тепер іти стало легше, — краще вирізнялася біла смуга понад скелями острова. Мовчки змінювали один одного і несли вперед дорогоцінну ношу. Запара відчував, як дзвенить в нього у скронях, але жодним рухом не виявляв своєї втоми.
Холодний світанок застав цих людей — із стисненими щелепами, сірими обличчями — в дорозі. Вони не зменшували кроку.
Удалині серед криги зачорнів пароплав.
РОЗДІЛ XI
З півдня пролетіли кайри [Невеликий чорний птах з родини чайок, живе у великій кількості на полярних островах.] й засвідчили переможнії наступ весни. В морі тріскалась крига, на острові темнів і осідав сніг. За кайрами з'явилися гаги, гагарки, казарки, снігова чайка, примітна на снігу лише темними лапками та чорним дзьобом, трипала чайка з чорними крилами і рідкий птах — рожева чайка.
Одного дня сонце зійшло над обрієм і більше не зайшло. Воно кружляло по небу і, наближаючись до півночі, все нижче схилялося до обрію. Над полюсом воно стояло найнижче, а потім після двадцять четвертої години рушало на східну сторону неба, підіймаючись угору, і через дванадцять годин займало найвищу точку. Але та найвища точка була так низько, що тінь пароплава втроє перевищувала його висоту.
З капітанського містка можна було спостерігати рух криги і великі ополонки, що з'являлися там і тут. Але в тому місці, де стояв "Лахтак", крига залишалась нерухомою. Крижане море, зміцнене стамухами [Велика крижина, що стоїть на місці.] та айсбергами, зупиненими мілиною, вперлося в берег острова і не піддавалося ні морським течіям, ні сонцю.
Проте життя на пароплаві змінилося. З наказу Кара норвежців зарахували до складу команди. Бентсен зайняв місце третього штурмана, а Запару звільнили від штурманських обов'язків. Норвежець-боцман став на допомогу Лейте, а Вершомет захопився полюванням. З повною командою Кар нетерпляче чекав, коли сонце подолає нарешті крижане поле, яке полонило пароплав, і можна буде розігрівати паровики. Торба цілі дні проводив у машинному відділі, чекаючи того урочистого моменту. Спільність інтересів і спрацьованість панували на пароплаві. Міцніли товариські взаємини між норвезькими й радянськими моряками. Взаємні симпатії особливо зросли після поранення Стьопи.
Два тижні боялися моряки за життя хлопця. Він лежав у безнадійному стані. Величезна втрата крові, важка рана поблизу серця, висока температура викликали великі побоювання. Два тижні лежав він без пам'яті. Лише на третій тиждень стало ясно, що Стьопа житиме. Через місяць він уже сидів на своїм ліжку дуже блідий, ще слабий, але говіркий, з веселими очима й величезним апетитом, який задовольняв котлетами з свіжої ведмежатини. Вершомет дбав, щоб ведмежатина регулярно надходила до камбуза, де тепер порядкував кок-норвежець.
Всі, хто був на пароплаві, щодня одвідували юнгу. Лише один Ландрупп, шкутильгаючи на милицях, тримався віддалік і ніколи не підходив до Стьопи. Браконьєр відчував, що всі стежили за ним і не довіряли йому. Правда, він не чув, як Лейте колись сказав Карові:
— Вигнати б його на острів, і хай шкандибає до свого шкіпера, — блукатимуть удвох по острову до самої смерті. А то, гляди, пароплав спалить.
Але Кар на це не погодився. — Він там помре раніше, ніж ти думаєш, — відповів штурман. — А ми відповідаємо За нього. Острів же наш, радянський, і ми тут репрезентуємо Радянську владу!
Саме після цієї розмови з'явилась якось у Кара думка підняти над островом червоний прапор і тим остаточно закріпити острів за Радянським Союзом.
Довідавшись про це, Стьопа почав просити відкласти свято встановлення прапора, поки він одужає, бо йому дуже хотілося взяти участь у цій церемонії.
Тим часом матроси зробили міцний і високий флагшток, оббитий бляхою, і пошили велике червоне полотнище, на якому Ковягін намалював серп та молот і літери "СРСР".
З дня на день Стьопа відчував, як поверталося до нього здоров'я. Минуло небагато часу, і він уже зміг виходити на палубу. Його вразили приємні фарби й тони полярної весни, ясний день, блискуча крига, свіже повітря, що значно потеплішало, порівнюючи з зимою, птахи, які пролітали з острова на море, а потім вверталися назад.
— Милуйся, друже, весною, — повчально сказав Запара, — бо скоро прийде смутне полярне літо.
— Як то смутне? — не зрозумів юнга.
Влітку над кригою майже завжди висять тумани. Цілий день сонце на небі, але його за туманом не видно. Влітку Арктика — країна туманів. Рідко-рідко розганяє вітер туман, і лише тоді блищать море, крига й острови в своїй повній красі.
Стьопа прогулювався по палубі, чекаючи Вершомета та Ельгара, що полювали десь уздовж острівного побережжя.
Для мисливців настало роздолля: в ополонках чимраз, частіше зустрічалися нерпи та моржі, по кризі й берегу острова ходили ведмеді, на скелях гніздилися тисячі птахів.
Аж ось прийшли мисливці. Сьогодні їхня здобич становила десяток качок-морянок.
— Скоро, Стьопа, на полювання підемо? — питав Ельгар.
Він уже добре ознайомився з російською мовою і тепер демонстрував свої успіхи.
— Йей фолер мей свак. Йей хобер де скаль снарт го овер [Я почуваю кволість. Я сподіваюсь — це минеться.] — відповів Стьопа, показуючи, що він теж дечого навчився від норвежця.
— Ото б заговорив ти по-норвезькому з шкіпером Ларсеном тієї ночі, — пожартував Вершомет, — він би в тебе й не стріляв. До речі, сьогодні ми бачили його сліди. Він спускався з горбів і підходив майже до прибережних скель, що біля нашого пароплава.
— Злодіїв і розбишак завжди тягне до того місця, де вони... розбійничали, — втрутився в розмову Торба.
— Хай тільки посміє підійти... — насуплюючись, погрозився Вершомет.
— Ні, побоїться! — впевнено додав він. Ларсеном на пароплаві цікавилися мало, і лише Лейте наказував вахтовим, щоб пильнували, чи не з'явиться десь поблизу пароплава браконьєр.
30 квітня Кар сповістив екіпаж, що наступного дня над островом Місячної Ночі буде піднято радянський прапор.
Перше травня екіпаж "Лахтака" святкував урочисто. Кольорові прапорці квітчали щогли пароплава. За міжнародним кодом це означало "Хай живе Перше Травня". Цілу добу Торба, Шелемеха і Ковягін вовтузились у кочегарці та в машинному відділі, наводячи там порядок. Уперше за цілу зиму всі по-справжньому, як слід постриглись і поголились. На палубі вивісили стінгазету.
Після смачного сніданку всі, за винятком вахтових, зійшли на кригу і вишикувались. Павлюк поклав на плече довжелезний флагшток. Зорін тримав у руках червоне полотнище. Вся команда готувалася до походу на острів. Уперше сходив на берег Кар. Десь у глибині він приховував тривогу, але не міг не взяти особисто участі у встановленні радянського прапора над островом. На превелике здивування майже цілого екіпажу, механік Торба відмовився йти на берег. Він посилався на свої ревматичні ноги і запевняв, ніби почуває в них біль. Його хотіли повезти на нартах, як то зробили для Стьопи, але він рішуче відкинув цю пропозицію.
— Я розумію — везти хлопчика, але таке старе опудало, як я... До того ж мене берег зовсім не цікавить.
— А мені здавалося навпаки, — здивовано сказав гідролог, — що ви маєте велику охоту відвідати острів.
Механік подивився собі під ноги, знизав плечима і нічого не відповів.
Моряки по три в ряд стали в колону і подалися на острів. За колоною їхали нарти, в яких сидів Стьопа. Матроси по черзі тягли нарти. Хоч юнга й протестував проти того, що його везуть, кілька разів хотів вилізти на кригу, щоб іти разом з усіма, але йому рішуче забороняли.
На острові, зійшовши на найближчий горб, Кар звелів кріпити флагшток. Він вирішив не відходити далеко від пароплава.
Назбиравши каміння, моряки виклали з нього високу піраміду і зверху встановили флагшток.
Після того Кар став на високий камінь, як на трибуну, і сказав:
— Острів Місячної Ночі оголошується територією Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
(Продовження на наступній сторінці)