Іноді окремі літостати відставали, наскочивши на міцний кам’янистий грунт або на підземну воду, і їм доводилося посилати на допомогу інші машини. Проте загалом уся бригада посувалася швидко і незабаром проминула передові траншеї, а далі й позиції легкої артилерії противника. Нашого руху, здається, ніхто у ворожому стані не помітив, бо ми проходили на значній глибині, а на поверхні гриміла шалена артилерійська музика.
Відомості, які надходили з другої бригади, свідчили, що там просувалися швидше, і командування наказало нашій бригаді прискорити рух, бо виступ мусив бути одночасним.
Тарас сидів за телефоном поруч Макаренка і час від часу перевіряв, що робиться на окремих постах літостата, як працюють механізми бойової машини, які вона проходить глибини та ґрунти. Макаренко вислухував ці повідомлення і давав вказівки, одночасно тримаючи зв’язок через мене з іншими машинами бригади. Він був впевнений у флагманській машині і стежив, головне, за іншими, консультуючи механіків та водіїв.
Ми сиділи в маленькій кабіні поруч командирської рубки. Ця кабіна нагадувала залізний сундук з низенькою лавкою і таким самим столиком з різними приладами. Кілька маленьких електричних лампочок під темними абажурами освітлювали приміщення. Від брязкоту й гуркоту рятували шоломи із звукофільтрами, від поштовхів захищали пружини в сидіннях, стінах та стелі.
Ніхто з тих, хто був усередині машини, не бачив, що робиться за її стінами. Це була ахіллесова п’ята літостатів. Хоча вони мали низку приладів, що показували глибину, твердість ґрунту, швидкість та курс машини, та цього було замало. Літостати йшли навпомацки. І хоч вони не бачили нічого, зате і їх ніхто не бачив. Вони йшли звідти, звідки їх ніхто не ждав, і це робило їх страшною зброєю. Лише сейсмопеленгатори та сейсмоаналізатори допомагали орієнтуватися в цьому сліпому русі.
Ні командири, ні хтось із команди літостатів не бачив ворога. Проте всі знали, що десь поблизу мусять бути ворожі підземні форти.
Макаренко підвід голову, глянув на мене й посміхнувся. Він хотів підбадьорити мене. Та я не відчував ніякого страху, хоч і знав, що близько вже та хвилина, коли почнеться штурм ворожих фортець. Мені здавалось, ніби ми знов на будівництві Глибинного шляху і ніяка небезпека нам не загрожує.
Але ось Макаренко разом із штурманом, який проліз до нашої кабіни, нахилився до апарата, що зветься у нас "підземним розвідником". Цей апарат підсумовує спостереження сейсмопеленгаторів і сейсмоаналізаторів, що вказують напрям підземних поштовхів та їх характер. "Підземний розвідник" допомагає визначити місце, де розташовані ворожі укріплення, і віддаль до них. Прилад побудований за тим самим принципом, що й сейсмотелеграфний апарат, на якому доводилося працювати мені. Це теж винахід Гоппа. Але "підземних розвідників" мало. Вони встановлені лише на командирських машинах.
Наш літостат трохи сповільнив рух. Я догадався, що ми наблизились до мети.
В ці хвилини мені довелось напружено попрацювати" Але всім машинам було передано розпорядження додержуватись обережності і зменшувати швидкість руху.
Трохи згодом я передав наказ зупинитися. Наша машина теж зупинилась. На якийсь час запанував цілковитий спокій. Над нами товстелезні шари ґрунтів, обабіч тісні стіни, а десь далі в цих ґрунтах такі самі металеві коробки з людьми.
Я зв’язався із штабом фронту. Сигнал про атаку мають подати звідти. Умовлено, що обидві бригади ринуть на штурм в одну хвилину.
Здається, що час плине надзвичайно поволі...
Та ось я приймаю сигнал і передаю його всім машинам нашої бригади.
Флагман стає нерухомим в своїй рубці.
Макаренко повертається до розподільчої дошки, яка являє собою пункт керування нашим головним озброєнням.
Останній сигнал: звучить різкий дзвінок по всіх кабінах. Тоді втричі посилюється напруга, і літостат іде вгору, розтрощуючи цемент і залізобетон, ламаючи підвалини гарматних башт, розкидаючи бліндажі й кулеметні гнізда.
Я уявляю собі, що робилося тоді у ворожих укріпленнях. Здавалося, твердо стоять ворожі армії і майбутнє обіцяє їм перемогу. Бадьоро почувають себе їхні командири. Міцно впираючись ногами в бетоновану підлогу артилерійського каземату і стежачи за телеелектроскопом, командир якоїсь батареї кидає раз за разом накази в телефонну трубку. Раптом він відчув, що під ним захиталася земля. Каземат почав осідати на один бік. З гуркотом обвалюються сусідні приміщення, перестають стріляти важкі гармати його батареї, в телефон чути зойк. "Невже у більшовиків знайшлися такі колосальні снаряди, що пробилися на цю глибину?" Але вибуху, що мусив би супроводити падіння такого снаряда, не чути. Замість того знизу долинає якийсь скрегітливий гул і все більше хитається під ногами земля. Раптом обвалюється вихід з каземату. Тікати нікуди. Офіцер бачить своїх солдатів, у них обличчя перекошені від жаху. Тоді він згадує про свій обов’язок і тремтячим голосом кричить: "Спокій!" Але в цей час тріскається дно каземату, і звідти, немов величезний кріт, висовується якась страшна потвора. Вона розтрощує підземну фортецю, і окам’янілий гарнізон підземної фортеці гине, не встигаючи навіть зміркувати, що то бойові радянські літостати проривають лінію ворожих укріплень.
Штурм тривав. З-під землі з хрипом і ревом виповзали страшні потвори. Одні з них знов заривалися в землю і громили бліндажі противника, другі — відкривали смертоносний вогонь з тилу по лінії фронту і по тилових частинах, що спочивали в резерві або прийшли сюди на зміну. Так відбувся прорив фронту на багато десятків кілометрів.
А далеко на півдні такий самий прорив зробила друга бригада.
Літостати борознили глибини в різних напрямках. За півгодини ділянка, де з’явилися ці озброєні страховища, була охоплена панікою. Тоді з радянського боку ринули танки, за танками — механізована піхота, а потім, випереджаючи піхоту, помчали вантажні машини з механізованою кіннотою. Попереду всіх неслися штурмові літаки, переслідуючи ворога. Мовчали зенітні гармати, бо одні з них провалювалися в ями, розкопані літостатами, другі були розчавлені цими машинами, а треті залишались без артилеристів, які тікали в смертельному переляку.
Вороже командування кинуло півмільйонний резерв, щоб заткнути прорив. Але це було неможливо, бо друга бригада літостатів ішла, як вогненний вал, вздовж фронту, знищуючи щогодини п’ять-шість кілометрів лінії укріплень. А перша бригада проривалась у ворожий тил і збивала ворога з тих пунктів, де він намагався затриматись.
Під землею працювали ще сотні легких машин. Вони підтягували кабелі, подавали технічну допомогу тим літостатам, які чомусь зазнавали аварії, підвозили бойове спорядження та стиснений кисень у балонах для бойових кротів.
Наша флагманська машина деякий час ішла на поверхні, обстрілюючи тилові резерви. Але ось навколо нас почали падати важкі снаряди. Ворог намагався обстріляти літостат з великих гармат. Коли перші осколки задріботіли по броні нашого корабля, це ще було байдуже. Але раптом один із снарядів влучив у машину. Ми здригнулися від сильного струсу, і командир дав наказ негайно зариватися в землю.
В машині були перші поранені. Я не бачив їх, лише чув, як Тарас сповіщав про це телефоном Барабаша. Поранені знаходилися в кормовому приміщенні по лівому борту. Саме туди ударив перший, а потім другий снаряд, коли ми ховалися під землю.
В нашу кабіну зазирнув Барабаш. Він був блідий, голос його звучав суворо, а очі горіли якимись вогниками, яких ще ніколи не доводилося спостерігати в цієї флегматичної людини. Він просив викликати санітарну машину, щоб відрядити поранених в госпіталь.
Передати його прохання я міг, але щоб до нас швидко підійшов санітарний літостат, це було неможливо. Я пояснив Барабашеві свою думку.
До нашої розмови прислухався Ярослав Макаренко.
— А що трапилося? — спитав він Барабаша.
— Одному з поранених треба зробити складну операцію, — пояснив лікар. — Інакше він не проживе і двох годин. Тут це зробити неможливо.
— А коли б викликати броньований санітарний автомобіль?
— Якщо це можливо...
Макаренко переговорив з флагманом, і я дістав розпорядження передати на поверхню виклик санітарного броньовика. Було умовлено про місце зустрічі. Цей санітарний автомобіль мав супроводити танки середньої ваги, що йшли за танками прориву.
Через годину ми знов були на поверхні. Я припинив роботу на своєму апараті і передав свої обов’язки радистові. Скориставшись цією перервою, попросив дозволу піднятися на верхню палубу. Мені дозволили, я залишив кабіну і вийшов на повітря.
До нас наближалися танки. На ближчому з них тріпотів червоний прапорець. Це були наші. Ми стояли серед руїн якогось міста. Всі будинки перетворені на гори щебеню та уламків. Скільки сягало око, ніде не було видно жодної цілої деревини. Сталевий ураган попередніх тижнів зрівняв усе з землею, повиривав глибочезні ями.
Але найстрашнішим були численні трупи, що валялися навколо. Зовсім недавно тут проходили люди, які потрапили під артилерійський обстріл. Вони були страшні, ці понівечені мертвяки, розкидані голови, руки, перемішані з землею шматки м’яса і одежі.
Поруч мене стояв Барабаш. Обличчя його вкривала смертельна блідість. Він, здається, щось шепотів. Лише одне слово я розібрав:
— Війна...
І в тому слові відчувалась величезна ненависть.
17. ОСТАННІЙ БІЙ
Протягом місяця лінія фронту відсунулась на тисячу кілометрів і перетворилась на оборонні острівці, розкидані на території Західної Європи. Гуркотіли останні залпи невеликих фортець, які здавалися одна за одною. Ніщо не могло встояти перед підземними бойовими кораблями, які вирішували долю війни, незважаючи ні на авіацію, ні на важку артилерію, ні на атомні бомби.
Було зрозуміло, що наближався кінець війни.
Протягом місяця я перебував у флагманській машині, яка все частіш і частіш з’являлась на поверхні, щоб піддати обстрілу наземні об’єкти. Все менше доводилося літостатам зариватися, бо глибинні оборонні лінії були не так близько одна за одною. Та ось бойові машини спинилися перед останньою лінією, що будувалася і зміцнювалася протягом багатьох років. Вона мала ім’я легендарного звитяжця дофеодальних часів. Це остання надія ворога.
Як завжди, наступ почався на світанку. Літостати стояли готові до атаки, глибоко зарившись у землю. Тут ворог побудував численні укріплення. Залізобетон завтовшки в десятки метрів, глибоко закопані фугаси, спеціальні електричні загороди, щоб, коли на них наскочить літостат, вони розрядилися, запалили терміт і викликали нестерпну спеку в машинах. Але ніщо не могло стримати підземних бойових кораблів. Вони пробивались повільніше, частина залишалася пошкоджена, але більшість проривала останню оборонну лінію й руйнує її.
Коли флагманська машина виповзла на поверхню і командир почав шукати в перископ об’єкти для обстрілу, він побачив кілька білих прапорців.
Флагман не випустив жодного снаряда. Ще чулися поодинокі постріли з окремих машин, але й вони поволі стихали. Тимчасом літостатів, що виповзали з землі, ставало дедалі більше.
Раптом над головами загули літаки. Хвилина настороженості. Так, це ворожі бомбовози. Вони кидають не білі прапорці, а бомби. Швидко зачиняються кабіни літостатів. Одні машини поспішають закопатися, інші відкривають огонь із своїх зеніток. Але черговий радист передає флагманові, що наближаються радянські літаки.
Змовкає зенітна артилерія, і під хмарами чути постріли маленьких гармат винищувачів. Вони швидко розганяють ворогів, навантажених смертоносними бомбами.
На все життя запам’ятався мені цей день.
Наче зараз бачу, як після повітряного бою кілька винищувачів приземляються поблизу літостатів. З великого тримоторного флагманського літака вилазить командир і підходить до флагманського літостата. Йому назустріч виходить командир першої бригади літостатів. Разом з ним Ярослав Макаренко, Юрій Барабаш, Тарас Чуть і ще кілька бійців.
— Шелемеха! Привіт! — гукає командир бригади, впізнавши льотчика.
— Поздоровляю, товариші, з перемогою, — відповідає Станіслав.
Він підходить до нас ближче, підносить руку до шолома і каже:
— Викликайте вашу команду. Війна закінчена.
Через кілька хвилин льотчик розповів останні новини. Він дізнався про них у штабі перед вильотом на операцію. Фронт на заході остаточно розвалився. Ворог на сході звернувся з проханням миру. На заході опір чинять лише окремі невеликі частини, серед них декілька авіаційних, але їм припинено постачання бензину.
Ми гукаємо "ура", але наче у відповідь на це чуємо постріли. За руїнами якихось стін і розбитими броньовиками укріпилася жменька ворогів. Це останній бастіон, за яким вони знайшли притулок.
Один з літостатів стріляє прямою наводкою по тій барикаді. Снаряди здіймають стовпи піску та уламків, і над укріпленням показується білий прапор. Кілька людей вибігають звідти з піднятими вгору руками.
Це відбувається метрів за двісті від того місця, де ми стоїмо. Люди біжать до нас, але серед них не всі звели руки вгору. Двоє чи троє біжать, тримаючи револьвери. Ми певні, що вороги здаються, і спокійно ждемо, коли вони наблизяться.
Літостат, що обстріляв барикаду, сповзає на інше місце.
Ворожі бійці зупиняються кроків за шістдесят. Мою увагу привертає офіцер, що не кинув револьвера. Він когось мені нагадує. Наче я його вже десь бачив. Ураз він підіймає револьвер і стріляє в нашому напрямку. І лише коли тріснув постріл, я впізнав Черепашкіна. Він встиг вистрілити ще раз, але йому відповів Станіслав, що вихопив свій пістолет і поклав ворога з першого ж пострілу.
Та вже було пізно. Я відчув, що хтось схилився на моє плече і одразу впав на землю. То був Ярослав Макаренко.
Барабаш перший кинувся до Ярослава. Він розстебнув йому шкіряну куртку і розірвав сорочку. Якусь мить всі наче скам’яніли, стежачи за лікарем. А він, стоячи на колінах, оглядав рану, мацав пульс, хотів підвести Ярослава і раптом немов розгубився.
Інженер лежав непорушно з напівприкритими очима. Щелепи його міцно стиснуті.
ЕПІЛОГ
Унизу, над берегом, лежало невеличке біле місто. Навколо горби, вкриті зеленим чагарником, що збігав униз парками і садами, обрамляли курорт спокійними, приємними для ока барвами. Весняне сонце золотило спінені хвилі південного моря, що сповнювали увесь простір, ген до самого обрію, і набігали з молодечим запалом на мури набережної, шуміли могутніми сплесками на піщаних пляжах. Повітря, сповнене подихами весни і солоного моря, видавалось прозорим напоєм, що викликав невгасиму жагу до прекрасного.
На широкій веранді санаторію знаходилося четверо: юнак — спортсмен у смугастій майці — крізь бінокль озирав морський виднокруг; прекрасна молода блондинка в блакитному платті з білим бантом, що нагадував хмарку в синьому небі, схвильовано перебирала пальцями ремінець своєї сумочки; сивий дідусь теж хвилювався, бо раз за разом то здіймав, то одягав окуляри і, хмукаючи, запитливо позирав на своїх компаньйонів; четвертий... Четвертим був я.
Треба сказати, що всі четверо прибули в це місто лише кілька годин тому і негайно розшукали санаторій-лікарню професора Барабаша. Власне, санаторій іменувався якось інакше, але офіціальної назви ніхто не вживав, а найвидатнішою ознакою цієї установи було те, що головним лікарем тут працював Юрій Барабаш, відомий своїм особливим комплексним методом лікування. Той метод поєднав і хірургічне втручання і застосування різних ліків, психотерапію, але головне — суворо індивідуальний підхід до хворого.
Всі четверо нетерпляче ждали відомого лікаря. І незабаром у дверях показався його білий халат. Очевидно, Барабаш знав, хто його жде, і поспішав.
— Який я радий... який радий! — промовив він, обіймаючи старого професора.
Потім міцно стиснув руки жінці та мені й потряс за плечі юнака.
— Я ждав тебе з самого ранку, — говорив лікар, звертаючись до жінки, — і потім ніяк не сподівався, що ви приїдете усі разом.
— Через те я й затрималась, що зустрілась з ними. Як Ярослав? — спитала вона.
— Так, так, як Ярослав? — схопив Барабаша за руку старенький.
Приїжджі запитливо дивилися на лікаря.
— Зараз, зараз, друзі мої, — посміхаючись відповів він, — зараз його побачите... Але ж Ліда розповідала вам про нього. Вона ж бачила його три тижні тому, коли виїздила звідси.
— О, це було так давно, — стиха промовила жінка. — Я так хвилювалася, коли під’їздила сьогодні до санаторію.
Її голос злегка дрижав. Лікар глянув на Ліду, і в очах його промайнуло щось, ніби він внутрішньо зітхнув, але, враз заглушивши це зітхання, весело посміхнувся і знов повторив:
— Через хвилину він буде тут.
— Він уже ходить? — скрикнула Ліда.
— Хвилинку терпіння, і ви усе побачите. Тарасе, ти хочеш щось мене спитати?
Юнак у майці вже давно поривався з якимсь запитанням.
— Так, так, — сказав хлопець. — Чи знає Ярослав Васильович про рішення будувати нові лінії Глибинного шляху?
— Нові лінії? Я сам ще нічого не знаю.
— Сьогодні ранком було сповіщено про це по радіо, — вставив я. — І у Аркадія Михайловича лист Саклатвали до Макаренка з цього приводу.
— Нові лінії?
— Вони зв’яжуть крайні пункти усіх трьох суходолів старого світу, — пояснив Тарас.
В цей час через широко одчинені двері санітар викотив на веранду крісло з хворим. В кріслі сидів, посміхаючись до нас, Ярослав Макаренко. Він ще не міг ходити. Багато місяців провів інженер у ліжку, довгий час не подаючи жодної надії на видужування. Але Барабаш вирвав його з рук смерті. І ось блідий, ще кволий, він з’явився перед своїми друзями.
— Лідо! Аркадію Михайловичу! Тарасе! Олексо Мартиновичу! — стиха, хвилюючись, промовив він.
Трохи пізніше ми зійшли в сад санаторію. Біля хворого залишилась тільки Ліда.
Я добрів до самого берега моря і незабаром вийшов до бульвару на набережній.
Шумів прибій, розбиваючись об мури набережної, і у стовпах водяного пилу веселками відсвічувалося сонячне проміння; грало море, немов симфонічний оркестр. Численні чоловіки і жінки, юнаки і дівчата милувалися тим краєвидом, тією музикою, що викликала у кожного чи давні мрії, чи якісь спогади і почуття сили життя. Я стояв на тому мурі, біля лави із залізним поруччям, і згадував давнішню зустріч в цьому самому місці, таємничу Снігову королеву і тих незвичайних людей, що стали моїми друзями.
А море шуміло славу життю, боротьбі й перемогам.
1939-1941 рр.