О пів на шосту я був уже в Пушкіно. Автобуси, трамваї і тролейбуси спускалися пологими тунелями на глибину в сто вісімдесят метрів. Тут знаходились головні приміщення вокзалу. Ця глибина захищала вокзал від найстрашніших авіабомб. Крім того, зверху було ще два шари сталебетонних плит в два метри завтовшки.
У величезних, яскраво освітлених залах гуділо, немов у колосальному вулику. Через одні із скляних дверей я бачив, як на перони вокзалу прибували ешелони з військом. Частина з них розвантажувалася тут же, і ті бійці, що вчора бились на Далекому Сході, сідали в автомобілі та надземні поїзди, щоб наступного дня взяти участь у боях на Західному фронті.
Стрілка годинника наближалась до шести, а Макаренка все ще не було. Я не міг припустити, щоб він спізнився, але коли до відходу поїзда залишилося п’ять хвилин, я почав турбуватися. Тим часом вийшов на перон і почав проходжуватися біля свого вагона.
Залишилося дві хвилини, коли на перон вибіг Тарас Чуть. В довгій військовій шинелі, що волочилась майже по землі, хлопець виглядав досить смішним. Він поспішав до самого вагона і, побачивши мене, дуже зрадів.
— Це вам від Ярослава Васильовича, — сказав він, даючи мені квиток.
— А де ж він?
— Не їде.
— Не їде?
— Затримався в Москві і попросив мене передати вам квиток. Ледве встиг.
Я схопив квиток і кинувся до вагона, вже не маючи часу на розпитування. Тарас не відставав від мене.
— Побачите Аркадія Михайловича, — швиденько говорив він, — перекажіть йому привіт. Я пишу йому щодня, але від нього вже кілька день не одержую відповіді.
Я потиснув Тарасові на прощання руку і ледве вскочив у вагон, як двері за мною автоматично зачинилися.
Поїзд рушив повільно, без жодного поштовху. Я ще кілька секунд бачив на пероні Тараса, та ось він зник, а провідник попросив мене пройти на своє місце.
Цей герметично закупорений вагон був подібний до того, яким ми їхали з Тихоокеанська до Москви, лише не так комфортабельно обладнаний. Замість чотиримісних купе тут були дванадцятимісні, і в кожному з них було по тридцять чоловік, що мали право лише сидіти. Плацкарти для спання були скасовані. Це пояснювалося війною, але на Глибинному шляху ця незручність великого значення не мала, бо подорож відбирала лише кілька годин.
На стінці вагона висів прилад, що показував швидкість руху поїзда. Коли стрілка циферблата показала тисячу, я розгубився: нічого не свідчило про цей шалений рух. Правда, трясло і начебто гуділо чи дзвеніло, але це майже не відрізнялося від звичайного швидкого чи кур’єрського поїзда.
Стежачи за кількістю пройдених кілометрів, пасажири вгадували, до якого міста ми наближаємось. Чимало людей вийшло біля Іркутська, де вони пересіли у вагони, що повертали відгалуженням від головного шляху на південь. Поїзд промчав повз Байкал, і я став готуватися перейти у хвостовий вагон, щоб залишитися на Найглибшій.
10. ДОГЛЯДАЧ ПІДЗЕМНОГО САДУ
Пересадка відбулась на значній віддалі від Найглибшої, бо гальмування забирало чимало часу. Нарешті вагон зупинився, продзеленчав дзвоник, відсунулися заслінки вікон і відчинилися двері.
Мені якось не вірилося, що ми прибули сюди з такою надзвичайною швидкістю, і я раз у раз позирав на годинник, зважуючи, що лише кілька годин тому був у Москві. Ця блискавичність руху підземним шляхом викликала виняткову повагу до Ярослава Макаренка, що зумів цього домогтися.
В мої плани входило пробути якийсь час на Найглибшій і ознайомитися з роботою колективу співробітників цієї станції, щоб в наступній статті розповісти про людей, які далеко від фронтів, ретельно виконуючи свої обов’язки, сприяють перемогам нашої армії.
Але, опинившись тут і знаючи, що десь мусить бути Аркадій Михайлович Довгалюк, не міг втриматися, щоб не пошукати його. І який же я був задоволений, коли раптом побачив його тут же, на платформі вокзалу! Професор чекав на електродрезину для поїздки на плантації Горішнього озера.
Старий обняв мене і почав розпитувати і про поїздку, і про друзів, і про події. Довелось переказувати йому про свої пригоди за останні дні, про зустрічі з Шелемехою, Черняком, Макаренком, Барабашем та Лідою. Здоров’я Ліди дуже схвилювало старого. Він довго розпитував мене про моє побачення з нею і про операцію.
Задовольнивши цікавість старого, я й собі почав допитуватися в професора про його життя за останній час. Виявилося, що початок війни застав Аркадія Михайловича в Тихоокеанську. Він перебував у місті під час бомбардування, був свідком пожеж, паніки серед цивільного населення в перші хвилини, а потім виняткової організованості і героїчної роботи команд протиповітряної та протихімічної оборони і, нарешті, повітряного бою над містом. Радянські винищувачі запізнилися лише на кілька хвилин, але, з’явившись над містом, зуміли вмить порушити бойове шикування ворожих літаків, чимало з них збили, а решту розігнали.
Наказ про негайне повернення всіх службовців тунелю на свої пости професор почув по радіо і поспішив до вокзалу підземної залізниці. Тимчасом місто заповнювало військо, що зосереджувалося біля вокзалу. Невійськових ні в вокзал, ні на залізницю не пускали. Виняток робили лише для співробітників підземного шляху. Аркадій Михайлович виїхав додатковим вагоном. Такі вагони, із самостійним керуванням, додавали до поїздів далекого призначення, в дорозі вони відчіплювалися і заходили на потрібні підземні вокзали.
Вагон, в якому їхав ботанік, мав зупинитися на Прибайкальському вузлі. Там в основному було підземне садівництво Аркадія Михайловича.
Довгалюк жалкував, що з його віком та професією він не може взяти безпосередньої участі в війні. Єдине, що йому залишалось, це з максимальним запалом робити те, що він робив досі. І він дуже поспішав до своїх підземних садів.
Мені теж хотілося ще раз поглянути на них, і я сказав йому про це. Аркадій Михайлович охоче погодився взяти мене з собою на Горішнє озеро, повідомив про це диспетчера і попросив швидше прислати електродрезину. Остання не забарилась, і незабаром ми вирушили в подорож. Дівчина-шофер упевнено вела машину по лабіринту підземних переходів, що з’єднували вокзал з Горішнім озером. Через якийсь час ми проїхали залізну браму і спинились на території "лісництва".
Особливих змін за той час, що я тут не був, не сталося, але більшість рослин, особливо квіти і трави, дуже виросли й розвинулися.
Нас зустріли "лісовики", як професор називав своїх помічників. Все це були люди незнайомі мені. Раніш у підземному садівництві працювала переважно молодь та люди середнього віку. Тепер я бачив лише інвалідів та старих дідів: так вплинула на господарство професора Довгалюка війна. Інваліди й діди зустріли Аркадія Михайловича дуже радо, але були стурбовані, що вентиляція працювала недосить добре; і вони боялись, що це може позначитися на рослинах.
— А де Черепашкін? — спитав Аркадій Михайлович.
— Десь подівся вже кілька годин тому. Сказав, що піде просити, щоб посилили вентиляцію. Взагалі останнім часом він тут майже не буває. Більше десь нагорі. Зазирне сюди на якусь годину, і знов його несе на поверхню.
Черепашкін був у них за старшого, бо, як зауважив Аркадій Михайлович, він останнім часом почав виявляти ознаки ініціативи та логічного мислення.
Повітря на плантації справді було не таке, як тоді, коли ми навідувалися сюди разом з Саклатвалою. Тоді воно вражало свіжістю і ароматом різних квітів. Тепер хоча запах квітів був досить сильний, але легкості і приємності не відчувалося.
Професор глянув на прилади, що показували хімічний склад повітря, і переконався, що кисню в ньому значно менше від норми. Зовсім погано було з вогкістю. Якість повітря залежала від вентиляційного господарства в даному секторі тунелю.
— Не дають повітря скільки потрібно, — пояснював Аркадій Михайлович.
— То скажіть, щоб давали. Чи у них щось несправне?
— Економлять. Усе зараз економлять. Навіть освітлення зменшили.
— Скажіть Кротову. Він тут?
— Тут. Я вже скаржився йому, — бідкався професор. — Але сам він не може цього зробити. Потрібний спеціальний дозвіл Саклатвали. А раніш тут все ж таки не так погано було.
— Невже, крім Саклатвали, ніхто не може допомогти вам?
— Макаренко або Самборський.
— Але ж ні того, ні другого тут нема.
— Вчора приїхав Самборський. Забайкальському сектору Глибинного шляху зараз надається особливе значення. Кажуть, що це найважливіша ділянка тунелю. Самборський інспектує тут електричне господарство.
— Тим краще. Значить, можна звернутися до нього безпосередньо.
Аркадій Михайлович погодився зі мною, і ми негайно поїхали розшукувати Самборського, щоб він розпорядився налагодити вентиляцію на території колишнього Горішнього озера.
Ми знайшли його в управлінні сектора, що розташувалося в одному з приміщень підземного вокзалу.
— Дуже радий вас бачити, — привітно сказав інженер, потискуючи нам руки. — Ви знаєте, що ворожа авіація вже намагалась бомбити нашу магістраль. Але в тунелі навіть не чути вибухів бомб. А бомби ті страшної сили.
Аркадій Михайлович вислухав це повідомлення з інтересом, але одразу перейшов до справи, що більше цікавила його.
(Продовження на наступній сторінці)