— Ні, — втрутився Самборський. — Шелемеха ж із Стародніпровська. Там Аркадій Михайлович ще раніш працював, і він знає його відтоді. Я, правда, вже бачне його кілька разів, а Ярослав учора зустрів його вперше.
— Я місяць тому приїхав сюди, — пояснив Макаренко. — Був тут недовго і виїхав, а позавчора вернувся.
— Думаєте тут залишитися?
— Напевне ще не знаю.
В цей час до нас приєдналося кілька гостей. Один за одним вони подавали руку й називали свої прізвища, а Самборський тут же говорив, хто вони.
— Свічка, — сказав довгий, незграбний юнак.
— Астроном, — пояснив Самборський.
— Гопп.
— Фізик.
— Макуха.
— Географ.
— Барабаш.
— Лікар, лікує всі хвороби, крім сердечних, — пожартував інженер.
Це прізвище одразу привернуло мою увагу. Саме в цей час хтось з нових гостей засвітив ще одну лампу, і в дендрарії стало видно, як удень. Барабаш мав приємне і розумне обличчя. Правда, в його рухах було щось таке, що свідчило про недостатню енергію. З одного боку, в ньому проглядали риси вольового характеру, швидше якоїсь постійності, а з другого — він справді нагадував людину, як говорить Станіслав, вайлувату.
Почувши жарт Самборського, він трохи подумав і лише потім відповів:
— На щастя , ти такого лікування не потребуєш. — І обличчя лікаря засяяло, наче він несподівано для самого себе сказав щось дуже дотепне.
— Не минуло й півгодини, як він знайшов відповідь, — кепкуючи, продовжував Самборський. — Ось знайомся з моїм найкращим другом Макаренком.
— Дуже радий, дуже радий, — промовив Барабаш, вдруге тиснучи руку Макаренкові. — Ваш друг любить пожартувати.
— Він завжди цим відзначався, — відповів той.
— Правильно, я теж це казав.
Слухаючи лікаря, я цілком переконався, що тоді над морем зустрічав Ліду з ним.
Але ось і вона. На дах вийшов Аркадій Михайлович в супроводі брата й сестри Шелемех. Гості одразу загомоніли, побачивши свого старого учителя та знаменитого льотчика. Я думаю, що присутність Ліди теж багато важила, бо вільно чи не вільно, а погляд кожного з присутніх затримався на ній більше, ніж на професорові та майорові. Тільки чому дівчина раптом здригнулась і обличчя в неї наче змінилося, коли вона глянула в наш бік? Вона враз опанувала себе, але я був певен, що для неї трапилось щось несподіване. Невже те, що вона побачила тут Барабаша?
— Прошу сідати, — звернувся до всіх професор.
— Лідо, на хвилиночку, — покликав Самборський. — Познайомся з єдиною людиною, з якою ти тут ще не знайома. Мій кращий друг, — сказав він, показуючи на Макаренка.
Ліда простягла інженерові руку, і той потиснув її, мовчки уклоняючись. Вона теж мовчала.
— Ну, що ви наче в рот води набрали? — продовжував невгамовний Самборський. — Накажете вас відрекомендувати? Будь ласка. Лідія Дмитрівна Шелемеха, інженер фізико-хімік. Ярослав Васильович Макаренко, інженер-вигадник, уміє будувати шахти.
Барабаш, присутній при цьому, весело засміявся.
— Ви теж тут? — спитала мене Ліда, наче для неї це була новина.
Коли я з нею вітався, мені здалося, ніби від неї передавався якийсь неспокій.
Самборський посадовив Ліду поруч Макаренка. По другий бік біля неї хотів примоститися Барабаш, але поки він збирався, я зайняв це місце, і він мусив взяти інший стілець.
— Сьогодні я був у вашому інституті, — звернувся я до Ліди.
— Чого?
— Писатиму нарис про лабораторію металів. Нашу розмову перервав Аркадій Михайлович.
— Почнемо, — сказав професор, звертаючись до присутніх. — Як, товариші інженери? — він поглянув на Самборського та Макаренка. — Можна виключити велику лампу?
— Гадаю, що можна, — відповів Самборський, погасив неприкриту абажуром лампу і, показуючи на зоряно небо, сказав: — Сьогодні вечір фантазії повинен розпочати Свічка, йому найзручніше, користуючись цими численними маяками, повести наші думки в космічний океан.
— Ні, — відказав Аркадій Михайлович, — саме сьогодні це більше залежить від вас та від вашого найкращого друга Ярослава. Сьогодні ми високо підніматися не будемо. Насамперед вислухайте цього листа.
Він витяг з кишені папірець і почав читати:
— "Шановний товаришу редакторе! У мене є проект, як зробити, щоб поїзди проходили шлях від Москви до Владивостока за вісім годин, а може, й швидше. Я вже писав кільком редакціям, але вони або не відповідають, або пишуть, що мій проект фантастичний, нездійсненний. Посилаю цей проект вам. Моя остання надія на вас. Інакше доведеться ждати, поки виросту й закінчу навчання. Учень 32-ої стародніпровської середньої школи Тарас Чуть".
Це, очевидно, був той самий лист, про який учора згадував Черняк.
Прочитавши листа, професор поклав його на стіл, зняв окуляри і, примруживши очі, оглянув своїх друзів.
Всі мовчали ждучи, що він скаже.
Аркадій Михайлович почав:
— Ви самі колись належали до юних фантастів і знаєте мої симпатії до тих, хто складає карколомні проекти, бо смілива думка — це те, що я найбільше ціную в людях. Підлітки, ще не озброєні знанням, особливо сміливі, хоча мало не завжди їх задуми надто фантастичні, практично нездійсненні. Але не може бути ні великого інженера, ні видатного хіміка, ні славетного лікаря, якщо вони не обдаровані здатністю до фантазування...
— І перетворювати свою фантазію в дійсність, — зауважив Шелемеха.
— Цілком справедливо. Ми про це не раз розмовляли. Я перейду одразу до справи, не затримуючи вашої уваги загальними міркуваннями. Разом з цим листом Тарас Чуть надіслав і свій проект, навіть з рисунками. Коли я переглянув усе це, мені здалося, що Тарас Чуть має рацію стверджувати можливість найшвидкіснішого пасажирського й вантажного руху у великих розмірах. Його пропозиція принципово правильна... Я не спеціаліст у галузі механіки та інших наук, що стосуються цього проекту, тому й вирішив запросити вас і почути ваші думки про це. Отже, дозвольте...
На солярії в цей час з’явилась нова людина, що перервала промову професора.
— Громадянине Довгалюк, — почувся пискливий голос, — я пропоную вам та вашим гостям негайно звільнити дах і забрати звідси ваші квіти й дерева. Це моє останнє попередження.
Професор, здивувавшись, дивився на чоловіка з пискливим голосом, не знаючи, мабуть, що відповісти.
— А в чім справа? — спитав Самборський, підводячись із свого місця.
— Я комендант цього будинку. Неодноразово попереджав громадянина Довгалюка, щоб громадянин Довгалюк звільнив солярій, який громадянинові Довгалюку не належить.
— У вас же є інший солярій, на другому кінці будинку... Ви його не використовуєте, — сказав нарешті професор.
— Ми й цей поки що не збираємось використовувати. Але це непорядок, що ви зайняли його.
— Ви, голубе, формаліст, — розсердився професор.
— Самі ви птиця. Даю вам п’ять хвилин, інакше вживу заходів.
— Слухайте, товаришу, — втрутився Шелемеха, звертаючись до коменданта. — По-перше, поводьтесь чемно, по-друге, зараз уже вечір, ми пересидимо тут, а завтра ви остаточно з’ясуєте цю справу. Не будьте бюрократом.
— Хто бюрократ? Я бюрократ? Ви ображаєте! Я з вами не розмовляю. П’ять хвилин!
Комендант повернувся і пішов з солярію під загальний, правда, стриманий сміх присутніх.
— Це обурливо! — поскаржився професор. — Ніхто ніколи на цей солярій не претендував і не користався ним. Так треба, щоб змінився комендант будинку. Скрізь він лазить. Знайшов мій дендрарій і присилає папірця: "Пропоную звільнити солярій від своїх речей і припинити користатися дахом".
Всі ми поспішили висловити Аркадію Михайловичу своє співчуття, а Шелемеха обіцяв другого дня поговорити з ким слід і заспокоїв професора, що ніякий комендант звідси його не виселить.
Так минуло кілька хвилин, коли з дверей показалась голова коменданта, який голосно сказав:
— Строк, який вам було дано, минув.
Тепер уся компанія вибухла реготом. Але комендант зразу зник.
Я глянув на свою сусідку, і мені впало в очі, що вона посміхається дуже стримано. А коли увага всіх була привернута до коменданта, стиха обмінялась кількома словами з Макаренком. Про що вони говорили, я не чув, але поведінка обох мені здалась трохи дивною. Вражала стриманість, яка, проте, ніяк не могла пояснюватися лише тим, що вони тільки що познайомились. Говорила вона, дивлячись убік, наче боялась, що хтось зверне увагу на їх розмову. Макаренко відповів їй дуже коротко, але, очевидно, вона зрозуміла його.
— Я думаю, ми продовжимо, — сказав професор, коли сміх затих.
— Просимо, просимо, — почулися голоси.
— Так ось я читаю його проект.
Аркадій Михайлович підніс до очей другий папірець.
(Продовження на наступній сторінці)