— Охоче беру на себе ці обов’язки. Правда, будуть дні, коли я виїжджатиму... Але я постараюсь ненадовго.
— Куди ти збираєшся?
— На Забайкалля, хочу оглянути найглибшу шахту.
— Дев’ятсот двадцять п’яту? Так Ліда теж там буде. В тому місці під землею якийсь завод будуватимуть, бо там знайшли величезну кількість сировини для нового сплава.
— От і гаразд.
Ми вже проїхали півдороги до аеродрому, і я поспішив звернутися до Шелемехи з новим запитанням:
— Станіславе, я хотів би знати твою думку про Ярослава Макаренка.
— Чому це тебе цікавить? — спитав льотчик, допитливо глянувши на мене.
— Бачиш, перед від’їздом за кордон я дуже шанував його. За кордоном і тут я почув багато негативного про Макаренка. Майже ніхто не говорить про нього добре. І... здається, цих розмов стає все більше й більше.
— А ти коли почуєш такі розмови, то обривай їх, щоб нікому не було охоти на цю тему говорити, — різко відповів Станіслав.
— Пробач, ти хочеш те саме зробити?
Станіслав крутнув носом, подивився на стелю машини, а потім відповів рівнішим тоном:
— Коли послухаєш інженерів, а тим більше не інженерів, що хворіють на заздрощі, то виходить, що Ярослав Макаренко — справжній злочинець. Ну, а коли послухаєш самого Ярослава або Саклатвалу, то будеш протилежної думки. Я сам, на жаль, не інженер і, крім того, не мастак сперечатися.
Він помовчаз. На докладну розмову вже не було часу, бо під’їздили до аеропорту.
— А щодо пліток про ресторан в Москві... ти, мабуть, чув... — пильно дивлячись на мене, сказав Станіслав.
Я підтверджуючи кивнув головою.
— Так це дурниці. Всі мають право бувати в ресторанах, а Макаренко, бач, мусить жити аскетом. Спеціально для їхньої радості. Одного разу в Москві я сам затяг його до ресторану. Заздрощі — велика сила, але з’їсти Макаренка їм не вдасться. Так і знай.
Машина зупинилась. Біля дверцят нашого авто стояли Ніна Володимирівна і Ліда. За двадцять хвилин наші мандрівники вже сиділи у літаку, а пілот востаннє перевіряв мотор.
— Будете їхати в Москву, — кричала на прощання Ніна Володимирівна, — захопіть омулів і харіусів. Без риби до нас не з’являйтесь.
— Жду! — гукнув Станіслав, пересилюючи рокіт мотора.
Він намагався ще щось прокричати, але пілот дав газ, і гуркіт покрив усі звуки. Літак рушив з місця, покотивши на старт.
Через півтори-дві хвилини машина знялася в повітря і, швидко набираючи висоту, запалала на сонці своїми блискучими частинами. Ми стежили, як вона підіймалась все вище і вище і, нарешті, взяла курс на захід, зникаючи в синіх просторах літнього дня.
Я взяв Ліду під руку, і ми повільно пішли до автомобіля.
— Вам у готель? — спитала дівчина.
— Так. А вам?
— В управління.
— Станіслав доручив мені доглядати за вами.
— Дякую. Але це може призвести до того, що я вас уникатиму. Досить з мене такої няньки, як сам Станіслав. А незабаром ще одна тут з’явиться.
— Хто?
— Юрко збирається приїхати.
Я хотів спитати її про Ярослава, але після згадки про Барабаша не наважився цього зробити. Та вона сама почала розмову про Макаренка.
— Ви не знаєте, коли повертається Ярослав?
— Ні. Останню добу я провів із Самборським на його будівництві. Тепер заїду разом з вами в управління і там довідаємося.
— Ви знаєте, що днями я залишаю Іркутськ?
— Чув... теж від Станіслава. Виявляється, ви їдете туди, куди я дістав запрошення від людини, що мріє про знайомство з вами.
Цим Ліда одразу зацікавилася.
— На дев’ятсот двадцять п’ятій шахті? Хто такий?
— Там працює один палеонтолог. Збирає кісточки різних плезіозаврів та ігуанодонів.
— Сам схожий на мастодонта, — засміялась Ліда.
— Ні, навпаки, елегантний молодий чоловік. У всякому разі молодший за мене.
— Так чому цей могилокопатель мріє про знайомство зі мною? Невже є якась схожість між мною і, скажімо, ігуанодоном.
— Не думаю, щоб його зацікавила така схожість... Та головне — я теж збираюсь туди.
— Можемо поїхати разом. Тільки спершу ви повинні виконати свою обіцянку.
Ліда нагадувала про Ярослава. Тому я провів її в управління і, коли вона зникла в одному з коридорів, подався до бюро перепусток, а потім рушив в секретаріат інженера Макаренка. Його секретаріат складався з секретарки, друкарки і помічника. Останній був молодий інженер, дуже тихий, мовчазний і славився винятковими здібностями до різних обчислень. Всі троє мене майже не знали і тому зустріли холодно. На запитання, коли повернеться Макаренко, секретарка відповіла теж запитанням: нащо він мені? Це найковарніше запитання. Воно призначається спеціально для того, щоб одіслати відвідувача до когось іншого. Сказати, що в особистій справі? Але мені було відомо, що Макаренко, як і Саклатвала, в особистих справах не приймає.
— У мене до нього важлива справа. Ви назвете моє прізвище, і він мене прийме. Справа стосується будівництва, — збрехав я.
— На жаль, його зараз нема. Можливо, що незабаром приїде. Якщо маєте час, підождіть.
— А це скоро буде?
— Він, може, й зовсім не з’явиться, але приблизно через годину ми знатимемо точно. Двічі на день він регулярно дзвонить телефоном і повідомляє, де саме він і коли зможе бути в себе. Але в справах тунелю вас може прийняти помічник інспектора.
— Ні, мені треба Макаренка. Я підожду, коли дозволите, тут, — і, не ждучи запрошення, вмостився на кушетці під вікном.
Секретарці залишалось тільки відповісти "будь ласка", що вона зробила чемно, але не дуже охоче.
Прийомна у Макаренка була невелика. Сюди виходили двері з його кабінету та з кімнати помічника. За перегородкою сиділа друкарка.
Кількох відвідувачів, які побували за час мого сидіння там, прийняв помічник. Минуло хвилин сорок, і мені вже надокучило сидіти, коли увагу мою раптом привернула телефонна розмова секретарки.
— Не знаю, — комусь відповідала вона, — а ти дзвонила в бюро перекладів? Шкода... Я не знаю... Подзвони до університету, можливо, там є... Щоб в Іркутську не було... не думаю. Наш у вас? Добре.
— Ви не знаєте перекладача з іспанської? — спитала секретарка друкарку, що підійшла до неї.
— Ні. А нащо?
— Треба щось там перекласти. У них є два перекладачі, що володіють іспанською мовою, так один у відпустці, а другий захворів.
— А що перекласти? — звернувся я до секретарки.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Так. Це кому потрібно?
— Справді знаєте? — недовірливо допитувалась вона.
— Справді.
— Хвилинку. — І секретарка зняла трубку та набрала якийсь номер.
— Слухай, — звернулася вона до когось. — Тут один товариш жде Ярослава Васильовича, каже, що знає іспанську. Що? Зараз. Як ваше прізвище? — спитала мене. — Кайдаш, — кинула вона в трубку. — Що? Що? Зараз спитаю. Ви журналіст? Приїхали з-за кордону?
Очевидно, моєю особою цікавився хтось такий, що знає або чув про мене.
Одним словом, через кілька хвилин я залишив прийомну Макаренка і пішов до прийомної Саклатвали, бо саме там був потрібний перекладач з іспанської. Виявилося, що він потрібен самому академікові. Мене попросили хвилинку підождати. Це справді забрало не більше хвилини, бо дуже скоро Саклатвала подзвонив телефоном, щоб я зайшов до нього в кабінет.
Вдруге я заходив у той кабінет і застав там ту саму обстановку, що й попереднього разу. Вікна були затемнені, світила електрика, на столі стояла кава. Тільки цього разу академік стояв у кутку, біля широкого столу, на якому були розгорнуті якісь рисунки. Над ними схилився, спершись руками на стіл, Ярослав Макаренко.
— Здрастуйте, — привітав мене Саклатвала. — Ви нас виручите?
— Радий зробити вам послугу.
Макаренко не відривався від рисунків і, здається, навіть не помічав, що в кімнату зайшла нова людина. Перед ним лежали олівці й гумка, іноді він щось виправляв на рисунку.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Ну, звичайно, не як автор "Дон Кіхота"...
— Тоді прошу взяти оцей журнал і перекласти нам невеличку статтю.
Саклатвала подав мені маленький журнальчик у блискучій палітурці і показав статтю, яка займала лише дві з половиною сторінки.
— Щоб не відкладати надовго, зайдіть, будь ласка, в оцю кімнату, — він показав на невеличкі двері за його столом.
Я обіцяв витратити на переклад не більше години і, опинившись в маленькій кімнаті, що, мабуть, правила за спальню, негайно взявся до роботи. Переклад давався легко, за винятком окремих місць, де траплялися незнайомі технічні терміни. Не знаю, чим зацікавила ця стаття Саклатвалу, а для мене вона була нудна. Мова йшла про розрахунки швидкостей і сили гальмування.
Робота наближалася до кінця, коли в кімнату зайшов Макаренко. До речі, кімната була відгороджена від кабінету такою грубою стіною і так щільно причиненими дверима, що жоден звук не долітав відтіля.
— Здрастуйте, — привітався Ярослав.
Вигляд у нього був дуже стомлений, очі червоні, але в них горів якийсь вогонь, неприборканість. Голос звучав тихо, проте твердо.
(Продовження на наступній сторінці)