— Ярослав же там живе по сусідству, — пояснив мені Самборський.
— А-а... — зрозумів я.
— Аркадію Михайловичу, там щось трапилось! — гукнув Тарас. — Дивіться!
Він показував на вантажний літак, який кілька чоловік старанно оглядали з усіх боків.
Ми хотіли вже йти, коли від літака відокремився чоловік у шоломі, мабуть пілот, і, махаючи рукою, попрямував до нас. За ним ішов стартер.
— Що трапилось? — гукнув Самборський.
— Хто з вас професор Довгалюк? — наблизившись, спитав пілот.
— Я, — виступив Аркадій Михайлович. — А що таке?
— Один мій пасажир залишив у кабіні пакет на ваше ім’я. — І пілот подав професорові тоненький конверт.
Професор розірвав його, витяг маленький аркушик паперу, перебіг очима і звернувся до пілота:
— А де ж той пасажир?
— Я сам хотів би знати.
— Тобто?
— Коли ми збирались вилетіти з Свердловська, туди прибув літак з Москви. Один з пасажирів почав розпитувати про вас і дуже бідкався, що не застав. В цей час я вилітав з поштою, і черговий по аеровокзалу запропонував йому доганяти вас моїм літаком. Він погодився. До нього приєднався ще один пасажир, і я їх забрав. Летіли ми непогано, майже наздогнали вас. Годину тому я бачив, що мої пасажири куняють у кріслах. Але коли підлітав до Іркутська, зиркнув у кабіну, а їх нема... Вже не знаю, як посадовив машину, бо в мене і голова наче не своя зробилася. Нічого не розумію. Думав, що це мені приснилося. Але в кабіні зостався саквояж і листяна кріслі, адресований вам. Пригадую, той, товстенький, питаючи про вас, все цього листа в руках крутив.
— У того пасажира, що питав про мене, руденькі вуса, сірий плащ і чорна кепка?
— Так, так. Ви його знаєте?
— Хто це? — не стримався я.
Аркадій Михайлович подав мені папірець. То була судова оповістка.
"Громадянину Довгалюку Аркадію Михайловичу.
Народний суд 14-ої дільниці за рішенням Обласного суду втретє переглядає справу про позов до вас на п’ятдесят чотири тисячі карбованців за незаконне користування громадською площею. В разі неявки справа розглядатиметься без вас.
Вручити оповістку доручається громадянину Черепашкіну Івану Семеновичу".
— Я не розумію, —сказав я.
— Ви всі його знали, — мовив професор. — Це комендант будинку, що колись примусив нас ночувати на солярії. Він з надзвичайною впертістю домагався, щоб мене оштрафували... Та невже не пам’ятаєте Івана Семеновича Черепашкіна?
— Так що ж сталося з вашими пасажирами? — допитувався Самборський у пілота.
— Дідько їх знає, — відповів схвильований пілот.
— Не могли ж вони випасти?
— Парашутний люк відчинений.
— А парашути були?
— Не було.
Зацікавлені цією незвичайною подією, ми затрималися ще деякий час на аеровокзалі. Аркадій Михайлович змушений був дати свою адресу представникові міліції, бо той, як водиться, зацікавився знайомством професора з пасажиром, що так дивно зник.
Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з Самборським, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.
— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.
Ми розпрощались. Машина швидко покотила двоповерховим мостом через Ангару.
3. "ВИТЯЗЬ ІРКУТЕ"
Шестиповерховий будинок готелю, до якого підвіз мене шофер, вражав своєю легкістю. Він виглядав наче стрункий веселий юнак. Після того як я побачив цей будинок завжди, коли йде мова про бурятську легенду, що стосувалася красуні Ангари і витязя Іркуте, останній уявлявся мені таким височезним, струнким юнаком. Мабуть, той, хто назвав готель його ім’ям, мав здатність до поетизування.
— Другий поверх, номер сімнадцять, —відповів портьє на запитання про Шелемеху. — Підполковник вийшов, дружина дома.
Дружина Станіслава. Я завжди трохи побоювався її. Це побоювання було особливого характеру. Ніна Володимирівна, так звалася вона, була веселою блондинкою, з сірими з синюватим відтінком очима і досить крутим характером. За освітою лікар, за професією хімік, вона не дуже захоплювалась роботою. Найстрашніше для мене було те, що вона мала звичку вживати досить гострих виразів у розмові з знайомими та примушувати до різних екстраординарних речей, наприклад, коли грали у більярд, примушувала переможеного залазити під стіл або мішала фігури на шахівниці в розпалі гри, коли хотіла розмовляти хоча б з одним із партнерів.
Ця особа зустріла мене приблизно в такому ж дусі, як Самборський: оглядала з усіх боків, зауважила, що, мабуть, я за кордоном перетворився на вертопраха, бо починаю скидатися на старий гриб, і нарешті погнала мене в ванну, обіцяючи приготувати тим часом кімнату.
— Ви знаєте, — кричала вона мені з-за дверей, коли я сидів у ванні, — через три дні ми прощаємось з Іркутськом.
— Чому? — спитав я, надриваючись, щоб перемогти грубизну дверей.
— Стась хоче літати, набридло в урядовцях ходити. Він давно проситься.
Одним словом, коли я вийшов з ванни, то довідався, що Станіслав покидає роботу на будівництві і переїздить на захід командувати авіачастиною.
— Учора поїхали діти з бабусею, — говорила Ніна Володимирівна. — Уже майже всі речі відправили. Тут у нас було три кімнати, одну залишаємо Ліді, її сюди Саклатвала викликав і, мабуть, затримає на якийсь час. Ви надовго? Можна буде одну кімнату за вами закріпити. Тут знаєте, як з житлом? Криза жахлива. За цей рік тридцять п’ять тисяч з родинами до Іркутська перевезли. Ідіть переодягайтесь і відпочивайте... За півгодини будуть Станіслав і Ліда. То й обідатимемо. А поки що потерпіть. Ну, марш до своєї кімнати.
Ні, вона була чарівна в своєму стилі. Тільки Станіславу я не дуже заздрив. Вони явно не підходили характерами одне до одного, бо підполковник теж любив командувати.
Я запевняв, що не втомився, відпочивати не хочу і буду ждати Станіслава. Але де там! Вона настояла на своєму. Я змушений був піти до приготовленої мені кімнати і лягти відпочити. Звичайно, я враз заснув.
Прокинувся я від енергійного торсання за плечі. Наді мною стояв Станіслав і страшенно реготав, а Ніна Володимирівна запрошувала до столу.
— Пробач, — сказав я льотчикові, — заснув на кілька хвилин.
Почувши мої слова, він зареготав ще дужче. Я спочатку не зрозумів, у чому справа, але коли глянув на годинник, то побачив, — за чверть буде одинадцята. А за вікном був ясний день.
— Ну й сон, — гукнув Станіслав. — Ти проспав обід і вечерю. Ми снідати тебе ждемо.
Словом, я спав непробудним сном п’ятнадцять годин.
Був вихідний день, і підполковник нікуди не поспішав.
Я швиденько умився, переодягся, і ми спустились в ресторан, що містився на першому поверсі. Червоні порфірові колони підпирали стелю величезного залу, заставленого столиками, пальмами та вазонами з квітами. Посередині бив фонтан, і вода збігала в маленький басейн, де плавали химерні риби.
Ми пройшли в куток, де за круглим столом уже сиділи Аркадій Михайлович, Тарас і Ліда. Щось стиснулось у мене в грудях, коли я побачив дівчину після довгої розлуки.
Вона була така ж прекрасна, як і півтора року тому, хоча дуже схудла і під очима в неї лягли темні тіні. З довгим волоссям, відпущеним за цей час, одягнена в квітчасте простеньке платтячко, вона видавалася зовсім слабенькою.
— Дуже радий бачити вас, Лідіє Дмитрівно, — сказав я зовсім не те, що хотів.
Я приховував своє хвилювання і не міг одірвати од неї погляду. Я хотів знати, як почуває вона себе, чи змінилося що в її житті. Про Барабаша я не згадав. Я, мабуть, її трошки любив, але... Мені вже було сорок. Крім того, я завжди був у когось трошки закоханий і через це "трошки" так досі й не одружився.
— Значить, ваша закордонна мандрівка закінчилась? — спитала Ліда.
— Так. Перші півроку було цікаво, а потім потягло додому.
— Що ж ви тепер робитимете?
— Завтра поговорю про це з академіком Саклатвалою. Може, я ще потрібний буду на будівництві. Треба Черняка пошукати.
— Він учора теж приїхав. Я його бачила у Саклатвали.
— Як хороше, що всі з’їжджаються.
— Наче тебе зустрічати, — усміхнувся Станіслав.
— Я саме й хотів потрапили сюди під час засідань Наукової ради, бо знаю, що побачу всіх.
— Ну, мене на Раді вже не побачиш.
— Так ти напевне покидаєш Іркутськ?
— Післязавтра. Замість мене тут Ліда лишається.
— Ну, я ненадовго. Якийсь місяць, два працюватиму тут.
Я досить одверто висловив з цього приводу свою радість. Ніна Володимирівна почала жартувати, і ми непогано провели час за сніданком.
Коли вставали з-за столу, я спитав Аркадія Михайловича, чому не прийшов снідати Макаренко.
— Психологічно непоправна людина, — розвів руками професор. — Він снідає о шостій годині ранку.
(Продовження на наступній сторінці)