«Берег невідомого острова» Микола Трублаїні

Читати онлайн повість Миколи Трублаїні «Берег невідомого острова»

A- A+ A A1 A2 A3

Арсенько добре пригадував, як вони разом висаджувались на острів. Тоді Калатало з іншими товаришами пішов у глибину острова на полювання. Це була несподівана зустріч.

Радість машиніста була величезна. Він простягав свої руки, з яких одна, очевидно, була пошкоджена, то до товаришів, то до Куцого.

— О, добрий собака, — глухим хриплим голосом говорив він. — А я думав, що ти мене покинув напризволяще.

Від хвилювання по його обличчю текли сльози.

ОПОВІДАННЯ КАЛАТАЛА

— Мій друже, — схилився над машиністом Арсенько, — що з тобою?

Данило плюснувся коліном на те, що було колись білим ведмедем. Тепер це була погано знята шкура і куски відрізаного м'яса.

Калатало застогнав і коротко розповів їм про свої пригоди.

— Я покинув капітанового помічника, який ішов разом зі мною, але не хотів далеко відходити від берега. Мене супроводив Куций. Ось тут, на цьому місці, я зустрів ведмедя, шкуру і м'ясо якого ви бачите. Це був дуже великий, клятий звір. Не знаю, чи доводилося йому бачити людей. Але побачивши таку істоту, що ходить на двох ногах, він зацікавився і сміливо пішов на мене. Я вирішив підпустити його ближче, щоб застрелити мало не впритул. Між нами було не більше як сорок кроків, коли я натиснув курок. Націлився я добре, але пострілу не було. Бойок не розбив пістона. Я викинув цей патрон і поклав у ствол новий заряд, та і на цей раз бойок м'яко торкнувся пістона й пострілу не було. А ведмідь від мене за десять кроків. З відчаєм я загнав третій заряд. На цей раз пістон луснув, і стався постріл. У відповідь мені був дикий рев розлютованого звіра. Може, той рев був не голосний, але мені він показався страшним. Поранений ведмідь плигнув на мене. Більше стріляти не можна було. Рушниця вилетіла з моїх рук. Її вибила ведмежа лапа. Я вихопив свій морський ніж. "Треба, — миготнула в мене думка, — рятуватися з останньої сили". Я падав під ведмедем, стромляючи йому в груди ніж. Він мене покалічив, але, очевидно, вже перша рана була йому дуже тяжка. А удар ножем його доконав. Я був поранений і не міг ходити. Боліли рука, нога і голова. Зі мною був лише Куций. Лежав тут я два дні. Обідрав ведмедя і їв сире м'ясо.

НАЗАД ДО МОРЯ

Машиніст стомився й замовк.

Матроси мовчки вислухали його оповідь. Собака ластився до всіх трьох. Потім Калатало додав:

— Мене дивувало, що так довго мене не розшукують. "Невже ж не можуть знайти?" — думалось мені.

Данило і Арсенько перезирнулись. Машиніст, безперечно, не знав про шторм, не знав, що "Сміливий звіробій" залишив острів.

Але треба було ознайомити його з їхнім становищем. Калатало — людина смілива. Він не злякається. Арсенько розповів йому, чому його не шукали. В капітановій записці не було сказано, скільки людей залишилося на острові. Матроси думали, що їх лише двоє. А виявилося, що троє.

Калатало, слухаючи це, важко хмурився, а потім зітхнув:

— Буде вам зі мною мороки.

— Що ти вигадуєш! — перебив його Данило.

— Зараз заберемо тебе до печери. Там тепло, затишно. Харчі у нас чудові. Скоро вичуняєш, — піддав йому бадьорості Арсенько.

Арсенько дуже пошкодував, що не захопив iз собою шоколаду чи принаймні хліба. Адже Калатало третю добу живився лише сирою ведмединою. Та він нічого не сказав, уявляючи наперед задоволення машиніста, коли там, у печері, його почастують шоколадом.

Треба було рушати. Відстань від печери була чимала, а нести людину справа не легка. Правда, спочатку Калатало пробував іти однією ногою, спираючись на плечі обох матросів. Але незабаром так утомився, що навіть знепритомнів.

Далі його довелося нести на руках. Матросам нести було важко. Поверхня острова нерівна. Чимало горбів. У долинках мокро. Ноги грузли в м'який болотяний грунт.

Арсенько запропонував із курток і кожушка зробити носилки. Це трохи полегшило їхню важку працю. Що ближче до свого дому, то повільніше вони йшли. Лише Куций почував себе легко і то забігав далеко вперед, то відставав десь позаду.

Не скоро добралися до печери. А коли прийшли, то з жалем глянули на море, що кригою забило прибережжя. Почастували Калатала шоколадом, підкинули дров на вугілля, роздмухали вогнище і полягали спати.

ДАНИЛО БУДИТЬ ТОВАРИШІВ

Спали довго.

Перший прокинувся Данило. Він лежав на брезенті крайній від виходу з печери. Йому було холодно. Коли розтулив вії, то побачив, що вогнище зовсім загасло. В теплому попелі ледве жевріли маленькі вуглики. Матрос поклав кілька сухих полін і став роздмухувати вогонь. Від натуги кров прилила до голови, лице почервоніло, і коли він підіймався, то йому здалося, що все кругом закрутилося. Над полінами спалахнуло полум'я, а Данило, похитуючись, вийшов з печери подихати холодним повітрям.

Позіхаючи, він сперся на край невисокої скелі, що стирчала з землі. В повітрі була абсолютна тиша. Навіть згадка зникла про шторм. Над островом літало кілька білокрилих чайок. Вони кричали, доганяючи одна одну, і пролітали так низько над Данилом, що, здавалося, хотіли вдарити міцним дзьобом в його тім'я. Матрос підвів очі, озираючись на чайок, а потім глянув на море. За білим пасмом крижин, що притулилися до берега, виднів пароплав. Коротка труба, бочка на щоглі, бугшприт на носі — о, це, безперечно, був "Сміливий звіробій"!

Данило забув про сон та холод і одним стрибком ускочив до печери.

— Підіймайсь! — загукав він і затермосив Арсенька. — "Сміливий звіробій" крейсує біля берегів нашого острова!

Арсенько скочив на ноги. З хутряного мішка визирнув Калатало.

Хвилювання охопило всіх трьох моряків.

Матроси залишили Калатала в печері, а самі вибігли дивитись на своє судно.

Треба було дати знати, де вони. Але чи бачать їх з судна?

Вони вернулися в печеру, взяли брезент і, захопивши весла від човна, почимчикували на ближчий горбок.

На весла підняли брезент замість прапора. Але чи помітять їх? "Сміливий звіробій" ішов повільно вздовж крижаної кромки, але не заходив у кригу і не наближався до берега. Данило кілька разів стрельнув. Пароплав сунув далі.

Коли це над пароплавом, майже над трубою, показався білий стовпчик.

— Помітили! — крикнув Арсенько і замахав прапором. І відразу ж після того долетів довгий гудок. Один. Другий. Третій.

— Зупинились! — крикнув Данило.

Матроси опустили прапор і побігли вниз до моря.

ЧЕРЕЗ КРИГИ

— До човна! — командував Арсенько. Обидва зрозуміли, що не можна гаяти жодної хвилини.

— Капітан гарячку, мабуть, поре, — зауважив Данило.

— А ти думаєш! Крига — справа малоприємна та й небезпечна. Раніш ніж відтіля прийде човен, ми мусимо спустити свій човен на воду і відплисти.

Човен хоч і був легкий, але лежав далеко від води і тягти його по піску було важко. Матроси добре впріли, поки підтягли ного до води. Та раніш ніж перештовхнути його через ближчу крижину, що частково була на березі, а частково на воді, пішли до печери. Принесли на берег Калатала. На цей раз замість носилок скористалися спальним мішком, що в ньому лежав машиніст. Забрали ведмежу шкуру і почали спихати човен у воду. За крижиною, що впиралась у берег, простяглось невеличке пасмо чистої води. Цією водою і хотіли скористатися, щоб наблизитись до пароплава.

А звідти вже пробирався гурт моряків на допомогу трьом товаришам. Ті, що йшли на допомогу, залишили човен і тепер пішки пробиралися по крижинах.

Плисти човном поміж кригою було майже неможливо. Доводилося перетягувати човен через великі крижані галявини.

Данило і Арсенько зупинили свій човен біля великої крижини, що загородила їм шлях. Та ось вже зовсім близько допомога. Чути, як гукають до них товариші.

Не минуло й десяти хвилин, як восьмеро людей тиснули один одному руки і поволокли човен з машиністом по кризі.

Обидві групи розповідали про свої пригоди. Ті, що прийшли з пароплава, розповіли, як боровся з штормом "Сміливий звіробій", як встигли вони обпливти навколо невідомого острова так, що капітан намалював його на карті.

— Товариші, — сказав один моряк-кочегар, — знаєте, це вже острів не невідомий, а відомий, і він має назву. На спогад про вашу пригоду ми ухвалили назвати його островом Трьох Радянських Моряків.

1933