Мишко Головненко, водій, з ходу їде, я від'їжджаю другим. Це дві машини, які стоять у нашій частині,— в одній я, у другій — він. Ну, бачите, часто так буває, що, коли ми від’їжджаємо, дверей не зачиняємо, а ті двері скляні, і тоді і б'є нам вікна вітер. Так звичайно, хто останній їде, треба, щоб зачинив гараж. Я з Прищепою зачиняємо гараж. Я думаю — Мишка наздожену, у мене ЗІЛ-130. Ну й поїхали, погнав я десь кілометрів вісімдесят на годину. У мене над головою тріщить рація — викликає Іванків, Поліське, диспетчер викликає. Чую, що викликає по тривозі, це щось не те...
Потім я наздогнав машину Головненка вже під самою щоб не плутати по будівництву, щоб зразу дві машини йшло. Наздогнав його, сів йому на хвоста своєю машиною. Під'їздимо. Тільки-но туди, де дирекція АЕС, під'їхали, одразу нам видно — горить полум'я. Як хмара, полум'я червоне. Думаю — ну й роботи буде. Прищепа каже: "Так, дядьку Гришо, багато роботи, буде". Приїхали ми туди за десять чи за п'ятнадцять хвилин до другої години ночі. Дивимося — жодної машини нашої — ні з другої, ні з шостої частини. Що ж таке? Вони, виявляється, поставали з північної частини блока. Ми вийшли — куди, що? Бачимо — графіт там розкидано. Мишко каже: "Графіт, що таке?" Я його відкинув ногою. А боєць на тій машині взяв його в руки. "Він,— каже, — гарячий". Графіт. Шматки були різні — великі й маленькі, такі, що можна взяти в руки. Їх вивалило на доріжку, всі там тупцювали по ньому. Потім бачу — біжить Правик, лейтенант, який загинув. Я його знав. Два роки разом з ним працював. А мій син, Петро Григорович Хмель,— начальник караулу, такий як Правик. Лейтенант Правик— начальник третього караулу, а Петро — начальник першого караулу. Вони разом з Правиком училище закінчували... А другий мій син — Хмель Іван — начальник пожежної інспекції Чорнобильського району.
Так... Значить, біжить Правик. Я запитую: "Що, Володю?" А він каже: "Давайте ставте машини на сухотруби. Давайте сюди". І тут під'їжджають машини з другої та шостої частини, повертаються до нас. Наших дві і їхніх три — цистерни і мехдрабина. П'ять машин з цього боку. Ми одразу — раз! Підганяємо машини до стіни на сухотруби. Знаєте, що таке сухотруби? Ні? Це порожні труби, в які треба підключити воду і тягти її аж туди, на дах, а нам треба рукави брати, приєднувати рукави і треба гасити полум'я.
Машину ми ставимо на сухотруби, зразу близько підганяємо — це у нас силенна машина, Пивовара Петра з шостої частини, поруч ставимо на гідрант, моїй вже нема куди, нема місця. Тоді я з Борисом і з Миколою Тітенком кажу: "Давайте гідрант!" Ну, там раз-раз, гідрант знайшли, це вночі, важко знайти. Коли були навчання, ми знали, що наш гідрант по той бік за планом, а виявилося — по цей. Знайшли гідрант, підганяємо машину, викидаємо швиденько рукави, і вони — Тітенок і, по-моєму, Борис, я не пам'ятаю,— поперли до Мишкової машини. Три рукави по двадцять метрів — це шістдесят метрів.
Толком про радіацію ми не знали. А хто працював — той і уявлення не мав. Машини пустили воду, Мишко наповнював водою цистерну, вода йде нагору — і ось тоді ці пацани, що загинули, подалися нагору — і Ващук Микола, й інші, і той самий Володя Правик. Тільки Кібенка тоді не бачив. Вони по драбині, що приставна, подряпалися туди нагору. Я допомагав встановлювати, швидко все робилося, оце все зробили, і більше я їх не бачив.
Ну, працюємо. Полум'я видно — горіло воно з жаром, такою собі хмарою. Потім труба там — пристрою я не знаю, щось квадратне,— звідти теж горить далі. Коли бачимо — полум'я не горить, а вже починають летіти іскри. Кажу: "Хлопці, це вже гасне".
Приходить Леоненко, заступник начальника другої частини. Ну, ми знаємо, що Правика вже повезли, Телятникова повезли — отоді ми зрозуміли, що радіація. Кажуть нам — заходьте сюди в їдальню, одержуйте порошки. Тільки-но я зайшов, запитую: "Петра нема?" Петро мав заступити Правика о восьмій ранку. Кажуть: "Нема". А його підняли по тривозі. Коли я тільки вийшов, хлопці кажуть: "Діду, Петра Хмеля повезли на підміну туди". Думаю — все, гаплик.
Тут машин наїхало повно, прибуло наше керівництво, "Волга" прийшла з управління, поприбували, поприїжджали до нас машини з Розважева, Димера. Я бачу — Якубчик з Димера, ми знайомі, він водій. "Це ти, Павле?" — "Я". Сіли в машину, поїхали до першого корпусу, там нас завели в одну кімнату і почали перевіряти на радіацію. Усі підходять, а він пише: "Брудний, брудний, брудний, брудний". А так нічого не кажуть. Це було вночі. Повели нас у лазню — митися. Кажуть: "По десять чоловік роздягайтесь, одяг кидайте тут".
У мене були ялові чоботи, штани, брезент мені, як водієві, не належить, куфайка, роба, захисна сорочка. Він каже: "Документи беріть з собою і ключики і прямо в душ". Добре. Помилися, виходимо на інші двері, там нам видали одяг, бахіли. Усе серйозно. Я вийшов на вулицю — глянув, уже все було видно, ясно, бачу — Петя мій іде, у формі, в плащі, ремінь пожежний, картуз, чоботи на ньому ялові. "О, ти синку, туди ж?" — кажу. Тут на нього нагримали, бо він зайшов туди, де ми перемились, і забрали, повели, не пустили, коротше кажучи. Він лише сказав: "Ти тут, батьку?" — і його забрали.
Потім нас повели в підвал цивільної оборони. Там тиша, ліжка такі, це було о сьомій годині. Вже восьма, вже дев’ята година, коли бачу — Петя йде. Перевдягнутий. Ну, приходить син, сідає, розмовляє зі мною, свої домашні питання, навіть про це нічого. Каже він: "Я не знаю, батьку, що вдома робити, щось мене нудить". Потім: "Я, батьку, мабуть, піду в санчастину".— "Ну, йди". Він і пішов.
Я й не запитував його, що він там нагорі робив,— не було коли питати.
А Йвана, другого сина мого, теж по тривозі підняли. Він підлягав райвідділу Чорнобиля. Його десь о шостій ранку підняли. Послали його в дозір чи куди, у нього "уазик" і він мотався туди-сюди.
А я спочатку наче нічого почувався. Але, по-перше не спавши, потім перехвилювались, потім я налякався, а потрясіння таке, розумієте, оце все..."
Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Павлович Правик.
Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Миколайович Кібенок.
Сержант Микола Васильович Ващук.
Старший сержант Василь Іванович Ігнатенко.
Старший сержант Микола Іванович Тітенок.
Сержант Володимир Іванович Тишура.
…Шість портретів у чорних рамках, шестеро прекрасних молодих хлопців дивляться на нас зі стіни пожежної частини Чорнобиля, і здається, що їхні погляди скорботні, що застигли в них і гіркота, і докір, і німе запитання: як могло таке статися? Але це вже зараз здається. А тієї квітневої ночі, в хаосі і тривозі пожежі, не було в їхніх поглядах ні скорботи, ні докору. Ніколи було. Вони працювали. Вони рятували атомну станцію, рятували Прип'ять, Чорнобиль, Київ, усіх нас.
Був червень 1986 року, коли я прийшов сюди, у свята і святих МВС УРСР — пожежну частину Чорнобиля, яка стала центром усієї протипожежної роботи в Зоні. Надзвичайно спечний червень, коли на небі люто сяяло сонце і не було ні найменшого натяку на хмаринку — і все це відбувалося не з божої волі, а людської: льотчики безжально знищували хмари в зоні АЕС, користуючись спеціальними методами хімічної авіаобробки неба.
Гарний, майже дачного зразка будинок пожежної частини. Подивився на ті двері, що їх так дбайливо зачиняв за собою "дід" Хмель, виїжджаючи на пожежу. Скло вціліло. Два бійці зі шлангами в руках мили заасфальтований двір, над яким спроквола піднімалася парка хвиля гарячого повітря. Стояли готові до виїзду, вимиті до блиску червоно-білі пожежні машини з номерними знаками Черкаської, Дніпропетровської, Полтавської областей. Біля реактора тривало цілодобове чергування пожежників: можна було очікувати що завгодно. Крім того, об'єднаному пожежному загонові, що чергував у ті гарячі дні в Чорнобилі, довелося взяти участь у боротьбі із "звичайними" пожежами, які не дивина для тутешніх лісистих, болотистих місць, особливо у засушливі роки: у Зоні горіли торфовища. І, як усе в Зоні, ці "звичайні" пожежі також були незвичайні: разом з димом у повітря злітали радіоактивні аерозолі, того аж ніяк не можна було допустити...
Я познайомився тут з начальником Управління пожежної охорони МВС УРСР генерал-майором внутрішньої служби Пилипом Миколайовичем Десятниковим і начальником загону пожежників полковником Євгеном Юхимовичем Кірюханцевим. Полковник Кірюханцев — москвич, типовий військовий інтелігент: підтягнений, вродливий, точний. Він розповів мені, що на початку червня в їхній частині відбувся дуже дивний, але й дуже знаменний товариський суд. Судили за те, що два бійці... "схопили" на два рентгени більше, ніж мали на те "право", виконуючи конкретну операцію (усі бойові дії перед їх виконанням старанно планувалися і неодноразово відпрацьовувалися з хронометром).
Треба ж таке!
Ще в травні їх, можливо, похвалили б, оголосили героями. А в червні уже карали. Так швидко мінялися у Зоні часи, мінялося саме ставлення до цього місткого поняття "героїзм".
Лише ставлення до тих, чиї портрети в чорних рамках висіли на стіні Чорнобильської пожежної частини, не змінилося і не зміниться ніколи.
БІЛОКІНЬ ІЗ "ШВИДКОЇ"
(Продовження на наступній сторінці)