Черевань з кавказцем, видно, тямились трохи на футболі: з м'ячем на нього вони вже не йшли — довелося висунутися вперед і відрізати їх обох від півзахисників, які пасували неточно, і Богдан ті паси, легко вгадуючи силу і напрям удару, перехоплював. Коли ж кавказець його кресонув без м'яча по кістці, а черевань гахнув у живіт задом, Богдан заспокоївся остаточно — це вже була та жорстка боротьба, в якій і він багато чим володів. Гра його захопила. Тим самим абсурдом, де врешті-решт вималювалася чітка логіка: треба було без кінця посилати м'яч аж у штрафну і там всіх тримати. Що й Богдан робив, геть випустивши з очей своїх партнерів по захисту, яким, очевидно, здалося, ніби й вони вміють так само виходити на перехвати, швидко повертатися, перехоплювати верхові м'ячі, бити без обробки, прорізатися своїм краєм далі центру. За це їх провчив черевань, що забив гол, спіймавши Богдана на впевненості, що його підстраховують. Він не встиг відтягнутися і тільки й того зробив після гола, що попросив перестарка: "Не вилізай за мої плечі. І йому (він кивнув на четвертого номера) те саме скажи. Я один спереду. А ви (Богдан для наочності відвів трохи од себе і назад руки) — постійно там". З цими словами він вкотре вже за гру загилив м'яча аж під самі ворота і вперше звернув увагу на явно немісцевих кількох хлопців і дівчину у декольтованій майці і шортах, яка йому зі сміхом аплодувала. Однак через якусь хвилину Богданові вже було не до неї: на нього разом навалилися півзахисники солдатів, керовані — це він здаля помітив — усе тим же череванем, що саме одержав м'яч і спробував їхню малу кучу обійти. Півзахисників довелося покласти, дістати від одного з них у спину штурхана, і тут пролунав свисток.
Богдан почав готуватися до штрафного. Хлопці гасати по полю вже потомилися, можна було б повторити дещо з учорашнього. Місько це зрозумів і показав вільне місце метрів на десять попереду. Богдан навмисне втупився на лівий край і лівою ж рукою дав команду відтягуватися саме туди. А м'яч зрізав Міськові, який, виявляється, теж умів гилити,— воротар тільки задер голову на те, що могло стати голом.
На тому перший тайм і закінчився. У перерві до них підійшов голова з боковими і запитав, показуючи на Богдана: "Що за один?" — "Наш. З Києва". Відповідь Богданові сподобалася, і він наблизився до гурту. Мокрий як хлющ Місько запропонував :
— Може, в нападі зіграєш? Богдан заперечно похитав головою.
— Чого? — Місько почувався так, наче програвали не вони, а солдати.— Хочеш, я за тебе постою?
— Замість нього півкоманди треба ставити.— Голова не втримався і трусонув Богдана за вологі плечі.— Соснихін.
Богдан автоматично вирахував вік голови, який запам'ятав Соснихіна, очевидно, з молодості. А їхній тренер з тим незворушним костоломом грав. Виходило, що голові близько сорока.
— Ну то як? — Місько викрутив майку і протягнув Богданові.— Міняємося?
— Не варто. Вони тебе обдурять.
— Мене? Давай на спор!
— Не хочу... Я покажу, коли можна буде. Заробіть штрафний. Метрів за п'ятнадцять від лінії. Я підійду.
— Ну то й що?
— Кинеш на хід.
— На яку ногу?
— На яку вийде.
Однак поки це вийшло, Богдана солдати кілька разів підкували так, що він тільки зубами скреготав. А наостанок кавказець пробив йому навмисне у живіт, після чого у нападі вже не з'являвся. Богдан поприсідав, взяв дихання і висунувся до центру, оскільки черевань під кінець виснажився і сам себе (він після переодягання виявився капітаном і у військовій формі) замінив.
Можна було ризикнути, не чекаючи штрафного. Богдан підбіг до Міська і попросив його всі кутові подавати за межі штрафної. На пристрілку по воротах пішло два з кутових — після третього Богдан вгатив у штангу і знову почув оплески. А коли Місько виконав обіцянку і обережною дугою прокинув м'яч наперед (той щоправда, не покотився, а застряг у зрізаному будяці), Богдан вловив уже не оплески, а захоплений виск, разом з яким у ворота полетів і м'яч, і коріння будяка, і Міськове "гех-х".
Завершилася зустріч на обопільному мажорі: солдати поїхали задоволені тим, що цілих півдня відпочивали від служби, а сільські — щедрістю голови, який віддав свої бутси Богданові, потім відкликав Федька і вклав йому в руку дві новеньких двадцять-п'ятки.
На запитання хлопців, що він при цьому сказав, Федько спочатку переклав гроші у ліву руку, висякався і аж тоді урочисто виголосив:
— То нам аванс. Каже — давно не бачив такого футболу. Буде їздити тепер з нами скрізь.
Усе це уважно слухав чималий довкола засапаних футболістів натовп, який провів їх до магазину і розійшовся — всіх удома чекало продовження свята. А команда зосталася пити пиво. Збив з однієї пляшки (їх Федько виніс по дві на брата) корок і Богдан, за чим тут же пошкодував: з боку дороги несподівано з'явилася баба, що хутенько підійшла до онука і протягнула йому три карбованці.
— Нащо вони мені?
— Ти ж не брав з собою нічого. Чи взяв?
— Він, Ксенько, заробив на більше, чим оте пиво. Лучче б закуски якоїсь принесла.
Баба нерозуміюче подивилася на Федька, який підступив до них і протягнув Богданові вже роздерту і випатрану скумбрію.
— Гола забив.
— Чула я про того гола. Совісті в тебе нема.
— Якої совісті?
— Дитину на оте стовковисько випихати.
Команду, що повсідалася вздовж стіни магазину, це розвеселило :
— Добра дитина! Вже вас оно перегнав! Сідай, Бодю, чого маєш стояти...
Баба стрельнула очима на тих, хто це вигукував, перевела погляд на Богдана і пошкодувала, що прибігла сюди: може подумати — наглядаю за ним. Хай п'є собі те пиво. Вона й гроші принесла, щоб мав чим за нього заплатити. Парубок уже — чого має в чужі кишені заглядати. Аби тільки не напивався.
— Може, тобі додому його взяти?
— Не треба.— Богдан почервонів і витер долонею лоба.
— На, Ксенько, і неси.— Федько згріб одразу чотири пляшки.— Хочеш, ще винесу? Бери-бери...— Він уклав старій попід пахви її долю за онука.— Кажи, за чим прийшла, я куплю.
— Собі купляй.
— О, вже й сварилася б. Ти хоч знаєш, що твій Бодьо на полі вичворяв? Називай ціну, і ми в тебе його відкупимо. Хлопці — купляємо?
— Нараз.— Місько вже закурив і якби не тітка, підтвердив би це лаконічнішим виразом. Богдан той іменник чув нині в стількох формах, що переконався — одним словом їхній капітан може пояснити більше, ніж знає. Вроджений граматик.
— Вам що, направду голова дав гроші?
— Дожени його, він і тобі дасть. Тілько скажи, чия ти.— Федько потроху відходив од напруги, з якою постогнував усі дев'яносто хвилин "капітального" на його чималий менеджерський досвід футболу, і ставав говіркішим.— Скажи: отой хлопець, що розхитав штангу,— мій онук. І він тобі — чого тобі там треба? — сіна з ходу дві фіри випише. Комбікорму... Комбікорму я й сам тобі привезу...
— Бабо, йдіть додому.— Богдан не втримався і хильнув з пляшки: мучила спрага.
— Зачекай. Ну-ну, брешщ далі.
Федько, який справді вирішив завтра ж привезти на Ксеньчин двір безтарку комбікорму, образився:
— Хто бреше? Я?
— Хіба не чув?
— Бабо! — До Богдана вже почало доходити, куди та балачка заведе: баба вчепиться у Федька і вициганить, крім комбікорму, ще й бідон сироватки. І про голову не забуде. Він зіпрів іще більше: — Я прошу вас...
— Не проси, сину, я не львівська пані. їсти приходь. Чисто забула.— Баба поставила пляшки біля ніг і вийняла з-під жакета целофановий мішечок.— Ти такі просив?
Довелося витрусити з мішечка те, що там було,— кросівки з білого дермантину і голубої замші; на київські мірки — непотріб.
— Не зовсім таке. Але нех будуть.
— Ану, дай гляну,— Місько покрутив кросівками перед носом, поставив на землю біля своїх румунських, почухався, і Богдан затерп: зараз ляпне... Однак Місько його пощадив: — На наше болото підійдуть. Скілько просять?
— Сорок рублів. Я вже заплатила. Взувай, а ті обірванці я заберу.
Щоб спекатися баби, Богдан перевзувся в обнову, засунув у мішечок китайські кеди, поклав їх разом з пляшками у сумку і дав зрозуміти, що занесе все це додому сам. Однак баба сумку в нього з рук забрала — пошкодувала, скоріш за все, пляшок, які тут (він саме так і думав зробити) зосталися б. Онука це вже почало дратувати. Проте, що мав казати? Він сказав:
— Дякую.
(Продовження на наступній сторінці)