В тиху місячну ніч, коли всі на селі після важкої праці підуть спати, коли парубки й дівчата, що гуляють до пізньої ночі, розбредуться з вулиць по своїх домівках, коли степові річки впадуть у тихий і легкий напівсон, коли навіть степові коники припинять свою завзяту тріскотняву і коли місяць уже високо-високо підіб'ється під ясні зорі й заллє своїм світлом увесь степ, тоді Хома Провора вилізе з великого, зробленого над дверима стайні слухового вікна, спустить униз свої ноги, візьме до рук сопілочку й починає тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пісеньку. І журливий мотив тієї пісні йде назустріч сонній річці, зливається з легеньким шелестом високого очерету по берегах, долинає до невеликого берестового гаю, який поставав чорною плямою з правого берега річки, падає на вершини близьких могил і потім губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу... Сопілочка спочатку свистить тихо, але потім її свист дедалі дужчає; сам гравець усе частіше перебирає пальцями і більше й більше оживає. Інший чоловік уже й виспиться, вже кілька разів підійметься з свого ліжка, а Хома Провора все насвистує і насвистує, і що далі, то свист його здіймається все вище й вище, і натхнення його зростає все сильніше й сильніше.
— І коли тільки цей Хома спить? — спитає інший чоловік, довго прислухаючись до гри Хоми Провори.
— Е, то ж йому, бідоласі, тільки й утіхи, що пограє на сопілочці та повеселить душу свою музикою...
Та ось сопілочка затихла, і на зміну їй понеслися з гаю дивні трелі солов'я — цього єдиного і неповторного артиста-віртуоза, але не в царстві людей, а в царстві пташок. Соловейко також забув увесь світ, забув самого себе, весь віддався своєму співові, і його чарівні, його граціозні, його дивні й чарівно-ніжні переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу, падають на ту ж напівсонну річку і потім поступово затихають і поступово віддаляються від співця, стають все менше й менше чутними і під кінець зовсім зникають у неосяжному морі безмежних степів і в прохолодних струменях плавної і вільної річки...
І змагаються між собою два солов'ї, і сперечаються доти, доки на небосхилі не появиться ранкова зоря.
Опріч гри на сопілці, Хома Провора дуже любив пісні. Таким уже, мабуть, і народився співучим. "Тут у нас одна дівчина жила — брава така була! — кухарева дочка. Так вона оце, як заспіваю я, бувало, пісню: "Та як вийду за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новії, а трава зеленіє, та трава зеленіє, моє серденько ниє, ниє-пониває, а що милого немає",— так, кажу, як заспіваю я цю пісню, то вона обійме мене руками за шию, слуха-слуха, а далі й каже: "І що б я тобі, Хомушко, якби ти молодий був, за цю пісню сказала, що б я тобі зробила!"
І таке захоплення дівчини піснями Хоми Провори цілком зрозуміле: в пісні, як і в грі на сопілці, Хома Провора виливає все своє горе, в пісні він передає всі свої душевні страждання, передає всі свої сердечні занепокоєння, свою тривогу. Пісня для нього не тільки розрада, а справжнє життя, де він уявляє собі живих людей, чує їхню розмову, входить в їхні думки, розуміє Їхні почуття. Більш за все припали до серця Хомі Проворі пісні жалібного тону й широкого розмаху; це ті пісні, які тепер уже відходять у давнину і яких співають тільки старі люди.
Ото, було, сидить Яворницький вночі проти відчинених вікон, що-небудь пише в своїй кімнаті. Прямо з відчинених вікон будинку відкривається далекий краєвид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили. Чисте, наповнене пахощами степових трав повітря вривається через розчинене вікно в невеличку кімнату і всю заповнює її собою. Тихо, ледве чути відчиняються двері, і через ті двері до кімнати входить Хома Провора.
— А що — ви все шкрябаєте?
— Усе шкрябаю!
— Мабуть, так, що все про запорожців?
— Та, мабуть, так, що все про запорожців!
— А не чули ж ви оцієї пісні?
— А якої там пісні?
Породила мати сина Василя,
А іспородивши, вигодувала,
А вигодувавши, та й ізростила,
А ізростивши, та й оженила.
Та взяла невісточку не до любові,
Та не білеє личенько, не чорнії брови.
Посилав сина та в путь-дорогу,
Молоду невісточку полоти льону:
"Не виполеш льону — не йди додому,
Стань же ти в полі хоч билиною,
Тонкою, високою, кучерявою".
Як приїхав син Василь з путі-дороги
Та вклонився матері низенько у ноги:
"0й що ж то я бачив же в полі билину,
Тонкую, високую, кучерявую".
"Ой візьми ти, синку, гостру сокирку
Та й ізрубай, синку, та ту билинку,
Тонкую, високую, кучерявую!"
Як поїхав син Василь рубать билину,
Та як кинув син Василь гостру сокиру,
Та як кинув внерше він, кинув — прокинув,
А в другий раз кинув він, кинув, не вдарив,
А в третій раз кинув він — заговорила:
"Не бий мене, миленький, я твоя мила,
Це ж твоя матусенька так наробила,
Що я в полі стала та билинонька,
Тонкая, високая, кучерявая".
— Так чули, кажу, цієї пісні?
— Ні, не чув і не знаю! Співай, я її зараз же і на голое запишу.
Хома Провора сідає навпочіпки, впершись спиною в стіну, виймає з рукава своєї сорочки сопілочку і починає в неї свистіти і після кожного свисту виводить пісню на голос. Яворницький записує слова і помічає мотив пісні, Але дивна річ: як тільки співець дійде до того місця пісні, де говориться, як билиночка здригнула й заговорила, так несподівано й розридається. Тут він і сопілочку свою з рук випустить, і співати перестане, і одне тільки те й робить, що сльози рукавом сорочки витирає, і тут же сам себе соромить і вмовляє: "Ото! Дивись, пісню співа та й плаче! Хоч би що путнє, а то пісню!.."
Заспокоївшись, Хома Провора витирав сльози і знову починає все з самого початку, як він каже, "з краю", насвистуючи на сопілці й виводячи на голос. І знову, коли дійшов до того самого місця, проти своєї волі, проти свого-бажання, став плакати, і плаче, як мала дитина...
— Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадід мій запорожець! Добрий запорожець, що від пісні плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очі були, а то й зовсім нема, а плачу... Ну, слухайте ж далі: беріть у руки перо та виводьте.
Яворницький бере в руки перо, але почуває, що в нього самого руки тремтять від хвилювання. Хома Провора підбадьорюється, піднімає тон вище й заспівує: "Гей, та породила мати сина Василя, а іспородивши, вигодувала..."
Але цього разу він і до половини пісні не дійшов, і чути з тону голосу й з нерівного свисту сопілки, що він знову не витримає.
— Слухай, Хомо, що я тобі скажу: хай уже цю пісню ти виведеш мені на голос іншим разом, а тепер заспівай мені якої-небудь або запорозької, або гайдамацької.
І Хома Провора заспівує нову пісню. І отак скільки пісень попало в записну книжку Яворницького від Хоми Провори! І яких пісень! Як тільки він почне виводити голосом яку-небудь пісню, як тільки він заграє на своїй сопілці, так уже й чути, що то стародавня, самобутня і ні з чим не зрівняна пісня. Багато цілих годин і цілих тижнів, веселих і сумних (більш за все сумних), провів Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його грою на сопілці і тішачись його мелодійними піснями, які за душу брали, але ніколи не бачив його, щоб він плакав від іншої пісні, опріч наведеної. Чому саме ця пісня розхвилювала до сліз Хому Провору — так і лишилося невідомо: Дмитро Іванович не став своїми розпитуваннями тривожити його хвору душу, сам же він з приводу цього завжди залишався німим як риба.
Крім пісень, Хома Провора багато знав переказів, легенд, різних оповідань про минуле. Розповідав він захоплююче, цікаво, дохідливе. Багато можна знайти на Україні, в різних закутках, розповідачів-боянів, але далеко не всякий з них володів даром передавати свої розповіді в таких художніх образах, з такою живою мімікою і з таким неудавано веселим гумором, як це передавав і зображував Хома Провора. Мало того: Хома Провора розповідав не тільки художньо, але й оригінальне.
— У якомусь царстві, у якомусь государств! була царівна, така начитана, така написана...
— Як же то "написана"? Хіба так можна казати?
— А чому ж не можна? Як кажуть "начитана", то повинні казати і "написана".
— Ну добре: "Така начитана, така написана".
— Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собі корабель, ізгрузила його грузом, сіла в нього та й гайда по морю, по окіяну. Тут де не взялася буря! Як підхопила вона той корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство... А як ви там записали?
— А ось як: "Тут де не взялась буря! Як підхопила вона той корабель та як хуркнула!.."
— Не так!
— А як?
— Де не взялася буря! Як підхопила вона той-корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство!
Розповідач саме домагався того, щоб записувач так само роздільно й з такою ж інтонацією і наголосом записав "хуркнула" та інші подібні слова, як вимовляв він сам. Тільки тоді, за його словами, казка буде записана "настоящим маніром".
(Продовження на наступній сторінці)