— Ось місце те, тут станемо, панове, табором! — гукнув, спинившись біля вербового густого гаю, Лобода. За сажнів двадцять річка. Сліди старого вогнища...
— Чудово... Тільки... — глянув на гай Тарас. Над річкою посеред луки привабив зір могутній явір. — Може б, отам розбити табір? Щоб вітер дув, розгонив ґедзів та комарів... Чогось останнім засом за мною в'яжеться всіляка нечисть. Тільки зустрінусь з кимось погомоніти, вона вже в очі сичеться...
Молодики взяли свої торбини та саквояжі й мовчки пішли під явір.
— Можуть, гадаєш, бути підслухачі? — спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай.
— На луці легше дихається, — сказав Тарас. — І видно далі... Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород?
— А певно ж він.
— От жаль, що треба їхати!..
— Хіба тебе хтось підганяє? Гуляй собі!
— Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, іще якийсь захоче вислужитись... Та й Андрієвський мені звелів сиріч порадив, просити дозволу якнайскоріше виїхати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю відповіді...
Од явора лежала довга й широка тінь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре і прохолодно.
Тарас присів під стовбуром, заплющив очі. Серце озвалось болем, ніби йому на щось жалідося...
Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, і швидко встав.
За чаєм з ромом (звідки вони дізналися, що він любив чай з ромом) усіх йому назвали. Як і тоді, під Межигір'ям... Веніамін, Гаврило, Леон, два Якови і Митрофан — студенти. Було ще два чиновники та четверо учителів. Всі молоді, гарячі. Він сам, Сенчило та Лобода були між них, мов патріархи...
— Батьку, — заговорив, допивши чай, студент Леон Зелінський. — За що вас знову арештували? Там, біля Канова.
Всі затаїли подих. Так ніби він сказати мав якусь премудрість вічну. А втім, для них, що стали на шлях борні за волю. питання це було і справді як одкровення, оскільки кожен міг сподіватися на щось подібне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та він не смів і тим карався тяжко.
— Чогось мене жандарми так полюбили, — пожартував, — що їм стає не по собі, коли мене не бачать.
— Як можете, то розкажіть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодія, — озвався Яків Бекман. — Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота біда повинна стати досвідом, застерегти. І все ж...
— Були високі помисли про всеслов'янську єдність, про волю всім народам... — промовив, ніби ступив на кладку через потік. — Дискутували, писали різні такі папери, що згодом стали свідченнями... І не робили дїла! — додав сердито. Потім обвів усіх похмурим, пильним поглядом і посміхнувся гірко: — Де не візьмись студент Петров; підслухав, заліз у душу братчикам і... всіх продав! Студенти поопускали очі.
— А де тепер він, знаєте? — спитав Гаврило.
— Мабуть, десь процвітає... Або знайшов свою осику...
— Тепер іуди вішатися не побіжать, — сказав один з учителів. — їм честь і шана!
— Влада, яка живе доносами, не довговічна. Це знали ще в Стародавній Греції, — сказав Тарас. — Насильство, страх перед людьми, що прагнуть світла істини, — ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудрості, старе — покори й слави з уст лицемірів...
— Кому, панове, чаю? — схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожній чайник. — 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною.
— Хліб-сіль! — підняв бриля над головою, як порівнявся з табором.
— Здорові будьте їхавши! — гукнув Сенчило замість "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повід й притис коня підборами. Той окрунувся, ніби хотів також пристати до чаювання, і боком, боком рушив.
— Гадаєте, що хтось із тих? — спитав у повній тиші Лобода.
— Хто знає... Може, й порядний хтось... — сказав Тарас пригнічено. — А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
— Не вмре від того, — втішив його Сенчило.
— — Може, той чоловік нам став би другом, братом... — тужив Тарас. — Ось що таке великий державний страх!
— Береженого бог береже, — сказав Сенчило й підвівся важко. — Ліпше підкиньмо дров та ще поставмо чайник... Веніаміне, збігай, ласкавий будь, по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник і почвалав до річки, що хлюпотіла неподалік.
— А там якийсь рибалка в кущі лози... — всміхнувся, коли прийшов.
— Далеко? — спитав Тарас.
— Коли говорять голосно, то чути все.
— Він справді ловить рибу чи удав?
— Піти спитати, може?
— Дивись, щоб він тебе про дещо не запитав! — озвався другий Яків.
— Тихіше, хлопці!.. — шикнув на них Сенчило. І стало чути річку, потріскування дров у вогні, шипіння крапель, тужний далекий голос чайки...
— Правда, що вам сам цар заборонив писати і малювати? — спитав Леон.
— Було таке.
— І ви за десять літ солдатчини не написали й слова?
— Я неслухняний, хлопці, — сказав Тарас. — Написано ще цілу торбу віршів.
— І де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо?
— Як свисне рак!
— Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди...
— Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзі.
— У ваших віршах схована велика сила, батьку! — промовив палко Бекман. — Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви!
— Спершу народ навчити треба грамоти, — сказав Тарас. — Навчити всіх!
— А як?
— Недільні школи. Ви б там могли навчать не тільки письму та читанню, але й лічбі, історії... Історія — це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борні за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рідний грунт...
— Ще Архімед промовив: "Дайте мені точку опори, і я зрушу землю", — сказав, піднісши палець, Лобода.
— От, от! — підтримав його Тарас. — Тим паче, в нас історія — всуціль страждання та боротьба. Варяги, торки, печеніги, кумани-половці, ординці, турки, шляхта, царі російські з панством — всі прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тільки плоть, а й душу. Немає нам дороги іншої, як воскресіння духом і пізнання самих себе — від давнини до сьогодення!..
— Ви вчились в університеті? — спитав невдовзі Веніамін.
— Це пізнають душею, серцем, хлопці, — сказав Тарас. — А може, навіть совістю... А вчився я в Академії мистецтв.
— Ну-у, там історію не дуже вчать, — подав Сенчило голос.
— Вчать, та не нашу, брате. До нашої нема нікому діла!
— Тому-то ви писали про Гамалію, Трясила, Ґонту, Залізняка?.. — спитав один з учителів.
— То наша слава! І, може, наша "точка опори", щоб зрушити цей світ кріпаччини, неволі, зла... Над вогнищем застукотів, запирхав чайник.
— Наллємо ще по склянці чаю, хлопці? — спитав Тарас, відчувши раптом холод у всьому тілі.
Сонце вже потемніло, збільшилось... Згортало крила променів, щоб опуститися кудись за гори київські...
— Краса ж яка!.. — зітхнув Тарас, відчувши раптом серцем іще не знану йому біду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустріччю, такі надії на неї мав, а скоро вже й прощатися...
— Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? — спитав Сенчила згодом, як захід став червоним.
— Вона...
Тарас поставив склянку й підвівся. Київ, гори взялись багровим тоном... Поділ покрила довга вечірня тінь; тут починались київські погідні, тихі ночі й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом...
Від Оболоні поплив туман. Купчастий, світло-сизий, він заливав поволі річку, луки... Ставало свіжо й ніби аж якось моторошно. Здавалось, світ тонув у ньому, знищувався, щезав навіки...
Київ теж пригасав. Подільські тіні скрадливо сягали вжо Андріївської й Золотоверхої церков, дзвіниці Лаври, фортечних мурів...
Сльози здушили горло. Мовчки пішов у сивий рідкий туман, аби ніхто не бачив тих сліз журби й зачарування... Раптом на вже погаслім небі помітив ледве видиму правічну й непогасну свою зорю... Вечірню, ту, що сяяла йому в Кирилівці, світила в душу ночами в Санкт-Петербурзі й сходила до нього там, за Каспієм та за Уралом, щоб він зігрівся нею на чужині й зміг витримати неволю й муштру...
Плачучи хтозна-чого, спинився і заспівав пеан зорі:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
Рада б аірка зійти — чорна хмара наступає;
Рада, б дівка вийти, так матуся її не пускає...
А ніч усе густішала, вгортала в морок милу картину лугу, Києва... І серце бралось тугою, неначе все те диво він не побачить знову, не доторкнеться во віки вічні душею, всім своїм єством того, за що готовий був щомиті прийняти муки, навіть піти на смерть!..
Туман, туман... Клубочиться, тече кудись...
Трам-там-татам!
Схопився — вже б'ють зорю! Навпомацки шукав мундир і не знаходив. Щось перекинув раптом — і той уже, не барабанний, звук привів його до тями.
(Продовження на наступній сторінці)