Ввечері, коли прийшов у гості (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й приніс дарунок Максимовичів — свіженьку першу книгу "Украинца", ті сяючі, пекучі очі з'явилися туди ж за ним. Господаря нітрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч він живе й працює тут і, певно, знає усе, що діється в селі й маєтку.
— Прошу! — ледь уклонивсь Тарасові, запрошуючи його в світлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар і чашечки до нього збіглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч і поляк, а діло знає!..
Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарешті, й до Максимовича, оскільки в книзі, яку приніс, були лише його труди на ниві літературній та історичні студії.
— Що то як вчений муж, — сказав Тарас, гортаючи. — Зібрав докупи всячину, і — маєш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.
— Цікаво... Що ж він пише в своїх листах Погодіну?
— Таж про Хмельницького...
— Співа хвалу чи лає?
— Ще не читав.
— О! Тут і "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем".
— А ке сюди!
Ця пам'ятка старовини його давно хвилює, вабить, проситься йому до рук чи до пера, та все ніяк не змусить себе покинути усі діла й засісти за цю тяжку роботу. А він, дивись, одважився, знайшов снагу і втяв-таки! Ну ж, ну, подивимось та почитаємо вже надруковане...
— Що, справді там по-українському? — спитав господар.
— Слухайте! — сказав Тарас, устигши вже прочитати рядків десь вісім-десять:
Боян віщий було схоче
Кому пісню заспівать,
Зараз думкою по древу
Починає він літать;
Біжить вовком-сіроманцем
По горах і по долах;
Орлом сизим пролітав
В піднебесних облаках...
Примовк, заглянув далі.
— Що? — запитав Грудзинський.
— Жаль... Не знайшов тональність... — сказав Тарас. — Це ж героїчна пісня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай:
О Бояне, соловею
Давньої години!
Коли б ти защебетав був
Про оці дружини!
Коли б ти ізвив був славу
Вкруг сеї години!..
— Мда-а... — відхиливсь Грудзинський на спинку крісла. — Трохи воно...
— Хай вибачить, та далі я не можу цього читати! — тяжко зітхнув Тарас. — Це ж треба так...
— Взялися б ви!
— Я думав...
— Будь ласка, дайте мені цю книжку хоча б на ніч! — підбіг той пильний хлопець. — Я вранці вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив її собою.
— Васю, йди погуляй... — ласкаво сказав Грудзинський. — Розмова в нас... Юнак умить почервонів і вибіг.
— Хто він такий? — похмуро спитав Тарас.
— Хороший хлопець... Що з ним таке сьогодні?.. Слухайте! Цю штуку треба робити вам, Тарасе! І тільки вам!
— Спасибі на добрім слові... Вирвусь, дасть бог, на волю — спробую...
— Шевченко тут?! — вбіг становий Добржинський. — Від губернатора прийшла бумага...
— Що в ній?
— Велять, щоб вас негайно прислали в Київ.
— А там куди?
— В поліцію.
— Ну, слава богу!.. — тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився справник.
Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися...
...Хіба ж отак збирався в'їхати в старий і славний Київ! Хоча на возі поряд сидів звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не міг забути ані на мить, що їде він казенним коштом і не до друзів милих, а на розправу до поліцмейстера, який повинен виконати високу волю генерал-губернатора.
В поліції його зустріли радісно.
— Де вас чорти носили? — насипався якийсь, напевно, високий чин.
— Таж їхали... — протяг незрушно соцький.
— П'ять днів з Мошен до Києва?!
— Таж поламалось колесо...
Високий чин сердито пирхнув і наказав одному з трохи менших чинів поліції:
— Негайно до генерал-губернатора!
— Обох?
— Ні. Тільки пана академіка.
Невдовзі він, раб божий, стояв уже перед дверима до кабінету його сіятельства князя Васильчикова і Андрієвський, — чиновник для особливих доручень при генерал-губернаторі, — напоучав його тихенько, як слід поводитись і що казати князеві.
— Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про віру й матір божу з католиком! І тільки з ним. Іларіон Іларіонович не любить польсько-латинський дух... І ви ж — еге? — не любите... А ще якби змогли розчулитися, пустить сльозу!.. Він страх як любить сльози і каяття...
— Не маю в чому каятися, — сказав Тарас.
— То від образи плачте... Приїхали на рідну землю глянути, вклонитися могилам батька, матері, а вас якийсь поляк-католик зіткнув з поліцією. Хіба не прикро?
— Просто-таки обурливо!
— Тихіше!.. Вже виходять пани купці... Купці пройшли, здивовані якісь, розгублені.
— Ввійшли по шерсть, а вийшли стрижені? — спитав Тарас чиновника.
Той усміхнувся тільки і підштовхнув його легенько до дверей.
Князь щось шукав у течці й не помічав їх довго. Нарешті звів байдужі очі.
— Слухаю... А-а, це, напевно, пан академік із Петербурга!
— Тарас Григорович Шевченко, — представив його чиновник князеві. Тарас злегка вклонився. Як при знайомстві.
— Що ж ви там?.. Мені таке тут написав Табачников!.. — узяв зі столу аркуш і знов поклав.
— Я розпитав Шевченка, — встряв Андрієвський. — Справника ввели в оману. Шляхтич один, Козловський...
— Було блюзнірство чи не було? — спитав суворо губернатор.
— Католик той все вигадав, — сказав Тарас. — Я трохи з нього покепкував за те, що він прийшов у фраку "na роlоwanie"; він розгнівився і отав мене спонукувати до диспуту про бога й віру...
— Треба з цим щось робити! — кинув сердито князь. — Поляки ці чужі Росії та православію. А гонору, дурних претензій!..
— Правда, — піддакнув скромно Андріввський. — Нам ці ляхи...
— Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберіться у цій пригоді. А вам, — кивнув Тарасові, — я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там люди більш розвинуті, за будь-яку дрібницю не прагнуть взяти ближнього за горло й вислужитися...
— Я тут хотів купити... — почав Тарас, та Андрієвський його смикнув. — Спасибі! Так і зроблю...
Як вийшли, Марко Олександрович зітхнув полегшено і посміхнувся. А в кабінеті, куди привів Тараса, щоб "розібратися", сказав повчально й ніби не без іронії:
— Коли начальство радить, біжи мерщій виконувати, бо то наказ!
— То що, я можу їхати? — спитав Тарас.
— Заждіть. Побудьте в Києві. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке собі пояснення, яке дало б підставу закрити це печальне діло... Маєте, де зупинитися?
— Та вже знайду, — сказав Тарас, подумавши, що краще він подбає сам про житло, як має дбати пан поліцмейстер.
— Добре, — подав правицю Марко Олександрович. — Зайдіть до мене... так днів за три. Я підготую проект пояснювальної записки й вам покажу.
Проводячи із кабінету, шепнув уже біля дверей:
— Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович...
Тарас хотів спитати, де може він забрать свої пожитки, як розчинились двері й до кабінету влетів, як вихор, патлатий піп.
— Тут, кажуть, Тарас Шевченко! — рявкнув таким густющим басом, що задзвеніло у вікнах скло.
— Ну-у, батюшко, я ж вас просив... — скривився Марко Олександрович. — Це ж вам не храм...
— Чистилище! — притишив трохи голос могутній піп. — А може, й пекло!.. — Різко одвів рукою миршавого чиновника й постав у всій своїй козацькій величі перед Тарасом. — Здрастуйте, мій дорогий! — обняв його, поцілував. — Я вас беру до себе! Бо ці песиголовці вас замордують голодом і чарки теж не піднесуть... Марко не проти. Еге? — звернувся до Андрієвського.
— Будь ласка. Навіть радий, — всміхнувся той. Піп розшукав і сам поніс Тарасів нехитрий скарб. Крізь простір і крізь юрбу проходив, як ніж крізь масло, тільки метлялась ряса та довга грива...
— Вибач! Я ж не назвався, мабуть? — спинився вже біля Софії. — Отець Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгійович. А он моє обійстя! — кивнув на двір, обнесений міцним парканом. — Як десь у когось перебереш, питайся брами Заборовського: мій дім навпроти неї, утрапиш сам. Собакам я тебе представлю — знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як піп рвонувся далі. За кілька днів у домі отця Юхима зібралася велика учта на честь "привезення Тараса в Київ". Юхим Георгійович, щоправда, висловився більш по-церковному: "честных мощей Тараса" і цим надав великій учті непевного якогось тону. А втім, компанія була така, що збити її з наміченої дороги не зміг би вже й потоп всесвітній. І як нагадувала вона Тарасові тих мочеморд, яких колись очолював і надихав Закревський Віктор!..
(Продовження на наступній сторінці)