— Змішали грішне з праведним, — сказав Тарас. — А треба зібрати все в один кулак і ним — царя, кріпацтво!..
— Всі за столом, панове... — втрутився в їхню бесіду господар дому.
Сіли, взяли чарки. А Костомаров узяв для тосту слово. Він говорив сперш про різдво, а потім про Куліша, слов'ян, просвіту...
Слухав його Тарас, і серце тисла йому журба. Минуло знову літо, а воля все ще за сімома замками!.. Що в цих розмовах толку, у цих зібраннях, коли вони обмежуються словами, та й ті взаємознищуються, оскільки кожен тягне кудись у свій, окремий бік... Це лихо, власне, і привело Вкраїну, її народ на грань буття...
Випив із усіма.
— А де, Миколо Йвановичу, ваш неофіт, студент Петров? — спитав тим часом Савич у Гулака.
— Пасе двох чад паньматки Якубович, що виїхала в село на празник.
— Надто до вас прилип цей ваш сусід...
— Він більше про вас розпитує і ледь на вас не молиться за те, що ви хоч зараз готові взятись...
— Браття! — підвівся знову Костомаров. — Ми рідко зустрічаємося таким собором, і через те, гадаю, не зайве буде сьогодні нам поговорити, як далі діяти, куди іти. Ви майже всі знайомі як з "Книгами буття", так і з "Статутом", що, власне, є проектами, які нам слід обговорити і, виправивши, прийняти десь у тому році, що наступає. Було б, звичайно, добре, щоб ми дійшли якоїсь згоди, щоб не тягли, мов лебідь, рак та щука, свого важкого воза. У нас останнім часом були розмови, диспути не так про цілі, як про шляхи та засоби, й ми не змогли зійтись на чомусь певному. Тепер нас більше, отже, ми розумніші вкупі, тверезіші...
— Ось вип'ємо по другій-третій чарці, й стане все навпаки — п'янкіші вкупі будемо, — сказав Тарас.
— Хто вип'є, а хто і ні... — не залишився в боргу промовець. — Оскільки я вже розігнався, то мушу вам повідати свої думки. Наука та просвіта, взаємини племен слов'янських, зближення в ім'я мети: об'єднання у федерацію — ось напрям дії, поле, яке нам треба в трудах пройти, осилити. Слов'янство і православіє...
— Пробач мені, Миколо, що переб'ю, — сказав Тарас, підводячись. — На те, що ти пропонуєш, не стане віку нашого.
— То будуть діти, внуки...
— А кріпаки? А Україна? А вся олжа, сваволя і гноблення, що ними виповнена імперія вже через край, теж будуть? — промовив гнівно, ніби то Костомаров винен. — Ти можеш ждати і рік, і два, і двадцять... А як мені? Як рідним моїм братам і сестрам, що й досі ходять у кріпаках? Як ждати всім, хто ще й не бачив волі?..
— Нам не під силу визволити людей з кріпацтва зараз, — розвів руками Костомаров. — Ми так лише погубимо себе і діло.
— Страх — кепський радник. Треба зробити все, що можемо, щоб совість наша потім не докоряла ні нам, ні дітям нашим. Може, у запорожців — наших дідів і прадідів — було по два чи три життя? Чи, може, їх не брали кулі? — спитав Тарас. — Коли б вони боялися, як нині ти, то ми були б давно вже бездумним бидлом, гноєм для тих, хто дужчий і нахабніший!
— Тарасе, ти, як і Микола, звертаєш нас на манівці, — взяв слово Пантелеймон. — Якби у нас була одна неволя, та, що тобі найбільш болить, кріпаччина, то ми змогли б для неї щось намислити, здолать її у той чи інший спосіб. Та в нас є діло більше. Вкраїна вже стільки літ страждає в тяжкій неволі гемонській, що нам усім потрібно, забувши чвари внутрішні і менше зло, подбати...
— Кріпаччина — це менше зло? — скипів Тарас.
— Звичайно. Своїх панів опісля ми змусили б селянам дати волю, — сказав Куліш.
— А спершу мої брати повинні, обнявшись з паном Енгельгардтом, піти на бій за Україну?
— Пан Енгельгардт нам чужаниця...
— Гаразд! Обнявшись із Лукашевичем або Родзянком?
— Якщо вони постануть за Україну...
— Навряд... Коли й постануть, то певно ж зовсім не за таку, якою хочу бачити її в часи прийдешні, а за свою, козацько-панську, чорну для тих, хто нині мучиться, а не живе!
— Там видно буде...
— Класти на полі бою голови, щоб замінити чужих панів на "рідних"? Це треба з глузду з'їхати!
— В тобі сидить дух бунту, дух гайдамаччини, — сердито сказав Куліш. — А тут — державне діло, де треба мати досвід та кругозір...
— Я пильно, Паньку, вивчив історію свого народу й знаю, що майже всі повстання терпіли крах з вини твоїх "досвідчених" панів старшин, які свою вигоду щоразу вище ставили від долі тих, що з "духом бунту", тобто народу й краю рідного! Ви, кармазинники, — мов гандж на шаблі...
— Що ж ми, не українці, не козаки? — всміхнувся зверхньо Пантелеймон. — Якого ж роду?..
— Панського!
— Це щось нове...
— Панове, ми так во віки вічні не зможемо дійти до згоди, — скривився тяжко Костомаров. — Нам треба бути м'якшими, поступливішими один стосовно другого...
— Шевченко має рацію, — сказав Гулак. — Найбільше зло — кріпаччина, і бити треба в неї. Цей заклик скрізь почує трудящий люд, в якому наша сила. Самі пани чи вчені люди, — глянув на Костомарова, — не зможуть дати ради. Коли народ повстане, простий народ, тоді й пани, хто совісніший, підуть за ним і кров'ю змиють свою ганьбу гнобителів братів незрячих.
— Правда, — устав Посяда. — Я теж з селян і знаю, як і Тарас Григорович, що найпекучіша біда — неволя панська, рабство. Кріпак почути може один лиш заклик: визвольмося від пана! Потім, уже на волі, ставши й душею вільним, певно, він забажає більшого...
— Я за повстання також! — гукнув рішуче студент Навроцький.
— Ми геть забули, братчики, за мед-горілку! Треба й зубам роботу дати, щоб не скучали, — втрутився знову Костомаров у не властивий для нього спосіб. — Гулаче, ти ж господар, то наливай!
— А й справді. Прошу, прошу! — підтримав його Гулак.
Не зразу, якось нехотя, взялись до чарки. Почувся сміх, хтось щось згадав різдвяне...
— Чому мовчав? — спитав Тарас у Савича.
— Набридло. Стільки я вже буцявся із Костомаровим, у цій-таки господі, що вже язик стомився.
— Ти вчився з ним у Харкові, в університеті?
— Було...
— Пропоную за гостя тост, за пана Пантелеймона! — не випускав із рук узятих віжок Костомаров.— Скажу одверто, в мене на Куліша надія в одній важливій справі...
— В якій? — звів брови Пантелеймон.
— Ні, спершу треба випити і закусити, а вже тоді й повернемося до наших справ. Здоров'я пана Куліша!..
Розходилися о третій ночі. Брав морозець, і сніг рипів так лунко під чобітьми, що кожен крок здавався гучним пострілом. Студентів це розважало, тішило, немов дітей, і серед тиші сонного нічного міста вони зчинили таку веселу веремію, що мусив їх угамувати. Притихли, збилися довкола нього, і тільки час від часу хтось не витримував — штовхав ледь-ледь товариша, той відбивався...
— То що ви, батьку, скажете про замір із часописом? — спитав Маркович, який найдужче узяв до серця нові "Сільські читання", що їх вони надумали найближчим часом улаштувати.
— Всує... — сказав Тарас. — Для цього треба гроші, ще й не малі, а хто їх дасть?.. І взагалі, — махнув рукою. — Шилом вхопили патоки... Замісто діла справжнього, святого діла, кинули вам, голуб'ята, іграшку!
— Якщо гарненько взятися, то і часопис стане... — почав було Андрузький.
— За шаблі треба братися, — сказав Тарас. — Падлюки ті, хто вірує в царя й престол!.. Під корінь!..
Студенти попритихали. Вони були не проти рішучих дій, проте така відверта, безкомпромісна ненависть до государя і їх лякала.
— Треба йти до людей, будити, збирати їх, озброювати!.. Принаймні я не буду сидіти тут і ждати ласки царської.
— Так схоплять же й посадять, — зітхнув Маркович.
— Можуть. Проте і в нас є голови, щоб все робити з розумом, не на очах у справників.
Там, де кінчався біля Козиного болота вал, спинився, щоб попрощатись.
— Батьку, утніть що-небудь ваше на день грядущий! — першим озвавсь Навроцький, який усю дорогу чомусь мовчав. Він був лицем і голосом на диво схожий на Гулака, свого двоюрідного брата.
Тарас на мить задумався. Всміхнувся далі й мовив:
— Мене Куліш назвав сьогодні гайдамакою... То я вам, хлопці, і прочитаю щось гайдамацьке, з вірша "Холодний Яр".
...Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм діять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобним
Миколу-Нерона!..
Аж очі йому наповнилися сльозами. Замовк, натяг на лоба шапку й пішов униз, до хати...
(Продовження на наступній сторінці)