— Я й забув, що ти уже поїхав із Петербурга... Так лікар цей живе й працює нині у Переяславі. От він мене й порятував... Ну, як ти тут, Іване? — обняв Сошенка знову.
— Живу... Вже, власне, я в Немирові. Затримався через хворобу...
— Малюєш?
— Трохи.
Лише тепер Тарас завважив, що друг його у чому був, у тому й вибіг.
— Простудишся.
— А я такий, — всміхнувся Іван Максимович. — Прошу, прошу до хати!
Іван постарів вельми, проте зробивсь кремезнішим і кращим з виду. Мабуть, йому пішло на користь життя у Ніжині, на Україні.
Будинок мав світлицю та дві кімнати, двері в які вели з світлиці. Не розкіш, хоч і краще того, де жив у Петербурзі.
— Серденько, це пан Тарас Шевченко, — підвів Іван Максимович його до русої, низької станом жінки.
— Який у біса із мене пан… — зустрівся з синім поглядом. Узяв пухкеньку ручку й поцілував.
— Мені Іван Максимович про вас не раз розповідав, — сказала просто. — Вірші у вас такі всі жалібні...
Вона дістала хусточку і швидко вийшла у коридор.
— А це моє козацтво! — гукнув Іван, побачивши, як відчинились одні з дверей і на порозі стало одразу двійко діток; рожеволицих, з синіми, як льон, очима...
Тарас добув гостинці, які припас ще у Лубнах, і дав малим Сошенкам. Ті узяли й вернулися в свою кімнату.
— Ти часу, брат, не гаяв, — сказав Тарас. — Не те що я.
— І досі ще неодружений?
— Ніхто не йде за мене.
— Прибіднюєшся, — примружив очі Іван Максимович. — Я не забув...
— Марусю? — здивовано спитав Тарас. — Послухай, коли б не знав, сказав би, що це вона!
— Я однолюб.
Хазяйка ввійшла уже осміхнена, тримаючи в руках карафу та скатертину.
Обід був досить скромний, проте смачний. Горілка добра, ніжинська. А бесіда проста й привітна. Згадували здебільш столицю та Академію, яка була така близька й така уже далека...
Надвечір вийшли з хати і тут, на вольній волі, заговорили про наболіле.
— Може, побув би ще?.. — сказав Іван.
— Ні. Ми з Чужбинським йдемо сьогодні в зібрання панства ніжинського. Ти будеш там?
— Мені такі розваги не по кишені.
— А я ходжу. Цікаво, знаєш... Дивишся, на що зійшли нащадки старшин козацьких, і розумієш глибше, що з нами сталося, куди йдемо і як нам далі бути...
— Ти все шукаєш правди, не вгомонився?
— Хтось же її повинен колись знайти.
— А як живопис? Щось я давно не чув про тебе як про художника...
— Працюю в Києві, художником Археографічної комісії, мандрую скрізь по Україні, дивлюся, мислю і прикидаю, як би його...
— Купити добрий хутір?
— Ні, не вгадав, — нахмурився. — Моя турбота, як би дать людям волю, випрягти їх із кріпаччини...
— Тихіше! Бачиш, ходять...
— Я тихо й так, не бійся.
— Казав же я, що вірші тобі нашкодять тільки, що ти зіб'єшся з праведного шляху!
— А де він, шлях той праведний? — спитав уже сердито.
— Твій шлях — живопис. Маючи такий талант малярський, займатись чимось іншим!..
— У мене є ще два таланти, — глухо сказав Тарас.
— Аж два? Які?
— Один із них — поезія. А другий... Я не знаю, як зветься він. Можливо, совість...
— В чому ж він виявляється? Ти, може, став, Тарасе, писати духовну музику? — спитав Іван насмішкувато.
— Не можу я спокійно дивитися на те, як гине в неволі все, що вистраждав народ впродовж тяжких століть, що, власне, є його єством, душею...
— Тарасе, ти — художник, покликання твоє — святе мистецтво!
— Мистецтво — це не іграшка, а боротьба за істину. Байдужість — смерть для будь-якого виду цього діяння, брате... В кого душа не рветься в бій за правду, той не митець. І не поет тим паче!..
— Змінився ти... — сказав Іван Максимович і посміхнувся сумно. — А я собі учительствую... Плоджу дітей...
— Ти міг би теж підпомогти... Студенти народ гарячий, чесний... Укинь зерно — і виростає колос...
— А як мене за це в хурдигу вкинуть, хто годуватиме моїх дітей? — спитав Іван Максимович.
Йшли далі мовчки. Вечір ставав усе густіший. Низькі, важучі хмари лягли на них, на місто. Зривався вітер.
— Зранку була весна, а це зима вернулася, — сказав Іван.
— Нема нічого вічного, як каже нам Соломон... Весна прийде, розквітне ще Україна...
— Дай боже. Ти не гнівайся... Я не борець... Прибили нас, поламали... Ти бачив, як ламає в грозу хліба? Он декабристи...
— Ми мусимо підвестись знову, стати на рівні ноги!
— Зламають ще раз...
— Встанемо і після того!
— А як зітруть з лиця землі?
— Народ не можна стерти. Царя, панів не стане, а люди будуть вічно!
І знову змовкли. Вітер бив у лице, примушував схиляти низько голови.
— Он твій трактир, — сказав Сошенко, вказуючи на дім, що був освітлений ясніше інших. — Мабуть, я вже вертатимусь...
— Ну що ж, вертайся.
— Діти... — розвів руками.
— Славні вони у вас.
— Пора й тобі пристати десь до берега. Не молодий. Це ж котрий тобі пішов?
— За тиждень буде вже тридцять два... А може, брате, й краще, що я собі бурлака. Сьогодні тут, узавтра там — як вітер!
— Прошу тебе, побережись. Такі розмови, знаєш... — подав холодну руку.
— Побережусь, — обняв Тарас товариша. — Спасибі тобі за все!
— Не гнівайся...
— Всього тобі найкращого!
Провів очима рідну сутулу постать друга і рушив сам у хуртовину, що вже гуляла вулицями...
...Чернігів, куди вони з Чужбинським помандрували з Ніжина, подарував одразу двох чудових, щирих друзів — Іллю й Андрія Лизогубів. Про них він чув іще два роки тому від Рєпніних, і сам їм був знайомий по розповідях із тих же вуст. Та по книжках. У Седневі, де він не був раніше, його зустріли просто, без церемоній, як добре знану й рідну усім людину. На другий день дали йому майстерню, — в якій трудився іноді Андрій Іванович, молодший із двох братів, — замовили аж два портрети та ще й поклали за них ціну навмисне удвоє вищу, ніж він просив...
Із кручі над ще закутим у кригу Сновом йому відкрився чарівний вид на річку, луки й темний сосновий бір, що підпирав високе, вже весняне блакитне небо. Верби хилили голе рожеве віття, і в ньому, наче в косах, тремтіло, плуталося проміння...
— Тут гарно в нас, — прийшов Андрій Іванович. — А навесні, як все цвіте, як солов'ї!.. — підвищив голос. — Сядеш отут на лавочці й замреш, п'ючи ті чари... Треба, щоб ви діждались тут солов'їв!
— Спасибі, — сказав Тарас, схвильований його люб'язністю. — Я радий буду...
— Ми вам не докучатимем. Пишіть собі, малюйте...
— Не знаю, як і дякувати...
— Нема за що. Ви трудитесь для нас усіх, а може, правду кажучи, й один за всіх.
— Гадаєте, що всім усе байдуже?
— Не зовсім так, — нахмурився. — Багато з нас у серці, там, де не видно справникам та губернаторам, бунтує, чинить опір і сподівається на щось таке, чого і сам не уявляє точно...
— Ви теж?
— Звичайно, — просто сказав Андрій Іванович. — Мій брат Ілля служив при князеві, як той був, — царство йому небесне, — ще губернатором Малоросії...
— То й що? — так само щиро спитав Тарас.
— Тоді вони обоє, Рєпнін і брат, хотіли звільнить селян, одкрито про це висловлювалися, і в Петербурзі те сприйняли ледь не за бунт. Варвара вам не розказувала?
— Вона всю прю із князем обволікала в якийсь туман.
— Туману там і справді було достатньо, — зітхнув Андрій Іванович.
Вони пройшлися парком. Біля крислатої старої липи спинилися.
— Це ж скільки їй? — спитав Тарас.
— Літ двісті, а може, й триста...
— Козацька липа.
— Справді...
— А що про наші часи казатимуть онуки й правнуки?
— Хто знає...
— Щось погане. "Невольники, пропащі душі", — скажуть!
— В неволю кожен може, як лихо, вскочити.
— Це так. А вирватися не кожен здатний! Рабство страшне стократ, коли зламає в душах порив до волі.
— Істинно.
— Мене до сліз обурює безсилля наше, лінощі душі і тіла, прагнення заплющить очі, влізти в якусь шпарину й тихо там затаїтися. Народ твій гине — байдуже, земля гірка від поту й сліз твоїх братів по племені — пусте, я тільки вірнопідданий, я ані-ні...
— Така вже доля наша...
— А може, ми такі, як наша доля? Слабких ніхто не любить, не поважає. А ми ще й тішимося своєю слабкістю та м'якотілістю, пускаємо її на люди, на посміховисько, як це робив пан Квітка-Основ'яненко і роблять пан Гребінка та пан Куліш!
— Негоже вам, Тарасе, так збиткуватися над товариством своїх колег...
(Продовження на наступній сторінці)