— Багато є причин, Мартине... Я ж тут не сам... За мене їм дістанеться... Та й жити як, ховаючись? Я денний птах, а не нічний. Співаю добрим людям при світлі сонця...
— Матимете чудовий вид на проживання! То мій земляк подбає...
— Не зможу я без малювання та без поезії. По них же скрізь мене знайдуть... Спасибі тобі, Мартине, за добре серце! Радий, що й тут, у цьому пеклі й гноїщі, не втратив ти душі людської. Дякуй своєму товаришеві. І вибачай!..
— Даремно ви, Григоровичу... — зів'яв солдат. — Чи, може, ви сумніваєтесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мій мундир...
— Не треба. Я вірю вам. Якщо уже несила, ідіть самі, без мене... Нехай гірка мені судилась чаша, я вип'ю її до дна...
Тим часом стихла пісня.
Мартин підвівся.
— Вибачте...
Зібрав поквапно посуд.
— Спасибі ще раз! В мене сьогодні справжнє свято, —-— сказав Тарас. — Коли за тебе можуть віддать життя, ти ще потрібний людям, ти щось зробив корисне!
— Де Сидоров? — почулось грізне унтерове.
— Зайшов забрати посуд.
— Давно?
— Ні, тільки що.
Мартин повільно вийшов. Плечі його поникли, зменшилися, мов він постарів раптом на добрих десять років.
Щось обірвалося в Тарасовій душі. Зринув тривожний сумнів. Може, зробив не так, як личило б? В'язниця — це в'язниця, а воля... Може, він побоявся ризику і тих пригод, що випали б йому на долю як втікачеві?.. Сумніви тепер його каратимуть усе життя... Ні, він не міг інакше!.. Причини, ним обдумані, були значні, вагомі, та ще була й одна така, якої він не смів навести й перед самим собою. Поет, який ховається, немов ховрах, по норах, не те ім'я, що кличе і надихає. А той поет, якого цар з жандармами замкнули або заслали, — трагічна постать, мученик, ледь не святий. Не слава була йому потрібна і не вінець терновий, а поступ краю рідного, високий дух народу, вогонь, який він теж роздмухував із іскри, що не згасла під грубим шаром попелу. Коли його засудять і заборонять його книжки — це стане ніби гаслом до роздумів і до протесту для тих, хто чув про нього або читав його рядки, добуті з серця. Скараний, він стане ще жаданіший для тих, хто прагне волі, для душ високих, відданих своїй землі, народові. Такий кобзар страшніший для влади й панства, ніж той, що вчив би молодь, як володіти пензлем, зустрів би милу суджену й плодив би діток... Мабуть, тепер йому не мати жінки, діти його не глянуть синім зором на білий світ!.. Це страшно... Умре, й ніхто не плакатиме по небораці, не пом'яне...
Сердито змахнув сльозу. Щось він зробився надто вже жалісливим. Тут треба бути кременем, а він сидить і тужить за тим, чого не матиме. Жандармам, може, тільки цього і треба. Дали йому на жалість час і ждуть, коли розкисне в своїх сльозах. А потім — впадуть на нього беркутами!..
...Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю днину самотини. Прислали знов тих самих молодців, що вже раніш водили його до Дубельта. Й так само коротко, діставши з піхов шаблі, йому скомандували:
— Пішов!
— З речами?
— Ні.
Взяли його в оточення і повели. Передній вже причастився зранку, й від нього несло, ніби з брудного шинку.
Дивна душа людська: ішов на допит і все ж радів, що зрушила його недоля з місця, що не стоїть, покрившись ряскою та жабуринням, мов перекрита, гнила вода.
Надворі встиг дихнути травнем, навіть побачить гілку в листі, що зазирала з вулиці у цей страшний, пекельний двір...
— Давай, давай! — бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав на відстані: запам'ятав той перший їхній похід до Дубельта.
Крізь чорний вхід спустилися в підвал і тут же намацали в напівпітьмі вузенькі сходи вгору.
Тепер Еней убрався в пекло,
Прийшов зовсім на інший світ;
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд...
Рядки спливли зненацька, під гупання важких чобіт. Згадалася і перша зустріч із "Енеїдою" в далекій Шполі, й торговиця, що вирувала людом...
— Пішов! — штовхнули в спину.
Вони тоді проторгувались добре, й поповичу дісталася подвійна кара...
— Спиш на ходу! — підштовхував його жандарм.
— Напевно, він провів цю ніч із молодицею, — гигикнув другий.
— Довго йому не бачити такого зілля!
По коридору вийшли на світлий день, що заливав парадні сходи. В дзеркалі Тарас побачив діда, якого замість нього вели на допит. Вуса і борода, волосся довге й злипле... Треба було постригтись і поголитись. Не вік же тут сидять отак, як він просидів місяць. Мов Робінзон...
Його ввели до зали, де вже були Гулак, Куліш, Андрузький, Костомаров та Білозерський...
— Добридень вам, панове! — гукнув привітно й весело, немов вони зустрілися десь на квартирі в Києві.
— Здоров, Тарасе.
— Здрастуй...
— Ну й вигляд у тебе!..
Їм не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного.
— Це щоб мене боялися, — сказав Тарас. — Як із таким заводитись, то краще збігти... Знаєте, коли б я був такий страшний, як повертався в Київ з Лівобережжя, то, мо' б, мене й не зачепив той косоокий квартальний добрий молодець. З дитинства мав відразу до косооких, і недаремно, ніби передчував!..
Крім нього, всі були підстрижені й поголені, мов перед балом. Всюди панам повага й пільги!
— Нехай вже ми... — сказав Гулак із натяком. — А ви чого тут?
— Бачу: коня кують; дай, думаю, й собі підставлю ногу...
— Веселий ви чоловік, Шевченко, — сказав жандарм, який стояв побіля Костомарова. Микола був пригнічений, аж чорний весь. Ні разу й тіні усмішки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах.
— Веселому живеться легше, — сказав Тарас, звернувшись до Костомарова. — Чи так, Миколо Йвановичу?
Той лиш повів плечима.
— Нема чого нам веселитись нині... — зітхнув Куліш. — Не знаєш, чого нас тут зібрали?
— Відпустять, може...
— Гарно б... Проте навряд.
Андрузький щось хотів сказати і не сказав. Дивився на всіх зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо, й справді хлопець наговорив зі страху чогось і зайвого; тепер страждає, мучиться.
— Коли б мені ішов двадцятий рік, як декому... — почав Тарас бадьоро і зупинився.
— То що б? — спитав Андрузький з викликом.
— Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто, носа й тримався б, як належить, із гідністю... І думав би про гарну й ніжну дівчину... А ще писав би вірші!..
— Про каземат? — спитав жандарм. Той самий, що дивувався його веселості.
— Ні. Про село, де виріс, про те дівча, що втерло гіркі сирітські сльози...
— Як звідси вирветесь, то ж заспіває ваша завзята муза!
— Який же біс мене й заніс у цю хурдигу, як не вона... — сказав Тарас із посмішкою.
Гулак примружив очі й розплющив знову, давши тим зрозуміти, що все збагнув.
Тим часом з дверей, які вели із зали в якусь кімнату чи кабінет, поквапно вийшов Попов, — тепер також синьомундирий, — і погукав чи наказав:
— Андрузький!
Студент підвівся рвучко й непевним кроком, ніби щойно прокинувся, пройшов у двері. Запала тривожна, довга тиша.
— Німий вродився, — мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали люди, яким потрібно поговорити.
— Заціпило б тому студенту! — кивнув Куліш на двері.
— Воно ж іще дитина, — сказав Тарас.
— Шевченко! — гукнув Попов, знов одчинивши двері.
— Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, — шепнув Куліш, коли Тарас проходив мимо нього.
У кабінеті були Орлов, — всевладний шеф жандармів, — начальник Третього відділу завжди похмурий Дубельт, Попов, Нордстрем, який брав участь у попереднім допиті, й студент Андрузький, що притулився, поклавши руки на коліна, по інший бік покритого зеленим столу.
— Сідайте тут,— вказав Попов на вільне крісло перед студентом.
— Ви знаєте його? — суворо спитав Шевченка Дубельт, кивнувши в бік Андрузького.
— Юрко Андрузький, — сказав Тарас спокійно, хоч сам напружився, приготувався внутрішньо давати відсіч.
— А вам також знайомий цей чоловік?
— Тарас Григорович Шевченко, — сказав Андрузький тихо.
— Хто він?
— Учитель малювання в університеті святого Володимира.
— А ще?
— Поет, художник...
— А входив він до Товариства імені святих Кирила і Mефодія?
— Так. Він очолював найзаповзятіше його крило.
— У чому це виявлялося?
— Всіх монархістів він називав падлюками і закликав до створення на Україні республіки.
— Це правда?
— Ні, — сказав Тарас, — Такого я не говорив.
— Якщо не ви, то хто? — втрутився Орлов у допит, чи очну ставку.
— Того не відаю, оскільки я не був ніколи членом будь-якого товариства.
— Студент Андрузький, а правда те, що він, Тарас Шевченко тобто, на вечорах у Костомарова читав крамольні вірші? — спитав не скоро Дубельт.
— Читав... І всі захоплювалися...
(Продовження на наступній сторінці)