— Ну, бачив, бачив мою дружиноньку?! Я ледве вкоськав і вирвав із Лохвиці! Там парубки круг неї вилися, як коло меду бджоли! — Він підкрутив рудого вуса, примружив очі. — Ми з переяславцями порозганяли всіх і пояли Онисю під самим носом у лохвичан! Уже два роки, а й досі сердяться... А ось і жіночка, а з нею мед-горілочка! — гукнув, побачивши, що повернулась жінка. — Став, став, Онисю, бо гість наш, певне, вже зголоднів, як пес...
— Микито, — звела благальне очі, — ти б посоромився чужих людей...
— Хто, він чужий?! — обняв дружину сотник. — Та ми два літа ходили разом на епітиції! Як заведемо "Мир Христов да водворяеться в домах ваших...", так добросерді тітоньки пооддають останні гроші, ще й почастують медом чи оковитою. Було, було... — зітхнув і спохмурнів. Ожив небавом знову, поцілував дружину в рожеве вушко й схопив гранчасту пляшку. — Сідай, Григорію, та перекинемо по чарці-другій, щоб наша доля нас не цуралась!
Григорій сів, не здаючись на просьби. Йому одразу тут стало добре, весело. Усю гіркоту немов зняло рукою.
Господиня принесла борщ, паркий, духмяний, неначе луг у червні.
— Ну, будьмо!
— Будьмо!
— Ух, добре зілля! До дна, до дна, Онисю!
Та замахала білими, як лебедині крила, гнучкими ручками, всміхнулася крізь сльози-іскорки і почала припрошувати:
— Беріть закушуйте. Ось холодець, ось сало. Сковорода закушував. Горілка пішла по тілу хвилею, відбилася у голові, в ногах і розлилася млостю. Звичайно, таким сальцем та борщиком у монастирській трапезі не почастують...
Микита налив по другій, накраяв більше хліба і, зачекавши, поки Григорій доїсть шматок, підніс угору чарку:
— По другій, братчики, щоб не скучала перша!
— Прощай, розум, завтра зустрінемося! — додав Григорій.
— Воістину! — гукнув Микита, перехилив горілку и поцілував дружину. — Ти, кажуть, збурив пекло? — спитав Григорія. — Івась заходив і розповідав, що й досі гуде
Колегіум...
— А що, й студенти не задоволені? — насторожився Сковорода.
— Вони захоплені! От дидаскали — зляться, бо їх приперли до стіни і вимагають, щоб усі науки велися рідною мовою! Ох і встругнув ти штуку! — зареготав Микита.
— Вже пробирав епіскоп.
— Та плюнь на нього!
— Микито... — промовила Онися з докором. — Це ж Ба-
тюшка...
— Не буду, серденько, ей же богу, — заспокоїв дружину сотник.
Онися знову взялась припрошувати Сковороду:
— Ви їжте, їжте, бо прохолоне борщ. У цій господі такий хазяїн, що забалакає кого завгодно. Торік привів якогось старця, посадовив обідати та як почав розпитувати, де був, що бачив, так той зомлів, бідаха. Або весною...
— Онисю, серденько... — перебив її лукаво сотник. — Холоне ж борщ...
Григорій їв гарячу страву й п'янів од неї більше, як од горілки. Було приємно слухати цю щебетливу пару, дивитися на їхнє щастя і навіть трошечки по-людськи заздрити. В них уже є своя затишна гавань, свій камінь, твердь. Його ж ганяють вітри життя, мов корабель, що прагне далечей і берегів, яких ще не досяг ніхто.
По третій чарці, вже за печенею, Григорій став жалітися на світ, на долю та на епіскопа, який уперся, мов віз у пень.
— Не сокрушайся, Грицьку! — підсунувся до нього сотник. — Язик попівський — що день петрівський... Не буду, серденько, їй-бо, не буду, — пробачився перед дружиною. І до Григорія: — Перетреться, перемелеться... А ні — приходь до мене. З Микитою не пропадеш! — ударив себе у груди. — Я чув, Томара шукає вчителя для свого хлопця. Ну, та й у нас росте Богданко... — обняв дружину сотник.
— Скільки ж йому?
— На тому тижні рік! — гукнув Микита. — Десь козакує в баби.
— О! Вже студент.
— Хоч в Академію! Слухай, не розучився грати?
— Та ніби ні.
— Тоді ушкваримо якоїсь нашої!
— "Мир Христов да водворяється..."?
— Нехай їй грець! — махнув рукою сотник, зняв скрипку з килима й подав Григорієві. Собі взяв кобзу. Пробіг по струнах пальцями, насупив брови і заспівав:
Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Да чому ж в чорнім ходиш, да в чорнім оксамиті?..
Сковорода повів смичком — і затужила, заголосила скрипка, немов козацька мати на полі бою...
— Не можу, Грицьку! — рвонув сорочку сотник. — Душа стікає кров'ю...
Схилив на груди голову, помовчав трохи і враз, тріпнувши чубом, заграв веселої:
Очерет тріщить,
І вода плющить, Що кум до куми Судака тащить!..
При місяці вертався Сковорода у Вознесенський монастир. На вулицях було безлюдно, тихо. Правда, за валами, на Трубежі, співали хлопці. Подекуди світилося в прикритих віттям вікнах. Процокотів і розтанув у вечоровім мороці якийсь квапливий вершник. Озвалася біля воріт сторожа. Десь скрикнула й зареготала дівчина. Господи, який величний спокій! Залите місяцем, відпочиває місто. Поклавши діток спати, завершують свої труди жінки. Чоловіки читають книги, п'ють мед-горілку або бесідують, понабивавши люльки і припаливши від каганця. Шукають хлопці пари, дівчата, що розцвіли за літо, неначе пишні рожі, чекають суджених. Ченці вже сплять, чи моляться, чи подалися — котрі молодші — шукати дурнички. Сплять бурсаки, розбурхані його словами, його непослухом...
Господи, він полюбив це місто і цих людей! Йому так хочеться тут залишитися хоч до тепла, до літа, розкрити свою бентежну душу до правди жадібній, ще непорочній юності, збагнути їхні помисли і їхні мрії!
Що ж, залишайся. Тебе не гонять. Зречися тільки своєї правди, віри й себе самого. Не розумуй, не мисли. Виконуй волю інших і їж свій хліб...
Було до болю тяжко. Думки металися, як наполохані грозою коні.
Зайшов у келію. Добув вогню і запалив недогарок. Роздягся, сів до столу. Упершись поглядом у напівтемний покуть, закам'янів.
Стомився думати, зважувати, шукати спосіб зробити так, аби були і кози ситі, і сіно ціле.
Невдовзі встав, дістав із торби свій каламар, перо й папір. Підсунув свічку ближче, вмочив перо й, зітхнувши важко, старанно вивів на першім аркуші: "Praecepta de arte poetica". Як у Кониського. Перечитав, скривився. Він по важав професора, але не міг лишитись тінню його душі, його думок, уподобань та поглядів. Вода стояча тхне. Лише нікчемні учні усе життя плетуться слідом за вчителями й не намагаються їх обігнати... Він теж нікчема, віслюк, що проміняв свій розум на тепле стійло та оберемок сіна!
Жбурнув перо й схопив у руки голову.
...Рівно за тиждень поклав на стіл перед епіскопом свою "Поетику". На рідній мові. Не схожу ні на чию.
Іосаф указав на крісло й почав гортати книгу, читаючи лише окремі сторінки. Все дужче й дужче докупи зводив брови й стискав тонкі безкровні губи. Нарешті випростався, заплющив очі й заціпенів.
— Ти що ж, не хочеш у нас трудитися? — спитав невдовзі, не ворухнувшись.
— Коли б не хтів, то не прийшов би, — спокійно мовив Сковорода.
— Чому ж ти пишеш такі дурниці?
— Це не дурниці.
— А що?
— Думки про вірші та настанови, як їх писати. Я виклав просто, аби було все зрозуміле кожному.
— Просто — це ще не мудро, — посміхнувся Іосаф.
— Я покладаюся на суд знавців, що все, написане в моїй поетиці, суть вірне, точне і побудоване не на пустих химерах, а па природі цього мистецтва, — підвівся з крісла Сковорода.
— Високомудрствуеш! — вколов епіскоп поглядом. — Забув, що гордим господь противиться... На суд знавців... — пробурмотів. — От я й суджу, — примружив очі. — Усе змінити треба й учити так, як то велить нам звичай.
— Alia res sceptrum, alia plectrum! 1 — засміявся Сковорода.
Відкинувши на спинку крісла голову, епіскоп заплющив очі і так просидів хвилину-другу. А потім звівся, жбурнув Григорієві його рукопис і кинув гнівно:
— Не живучи в моєму домі, твори гординю!
Не попрощавшись, вийшов.
Сковорода поклав за пазуху свою злощасну книгу, обвіп світлицю туманним, журним поглядом і тихо рушив до дверей.
Ну от і все! Кінець тривогам, сумнівам та сподіванням. Сільце закрилося, хоч не спіймало пташки. І знову ти на вольній волі, Грицьку! Козак-нетяга, якому степ — домівка, трава — постіль, а книга — жінка... Жаль бурсаків, але не жаль неволі. Без права мислити, шукати істину і говорити правду не варто жити на світі!
Минув Колегіум, де саме йшло навчапня й отець Гервасій його студентам замість поетики тлумачив біблію, і повернув праворуч, до кам'яниці, де залишив свою сопілку й торбу.
Біля дверей, які були вже замкнені, стояв той самий страшний чернець і ждав на нього. Тицьнув байдуже торбу й не рушив із місця, немов боявся, що екс-учитель почне ламати двері і займе силою свою убогу келію.
Сковорода закинув торбу за плече і, знявши шапку, вклонився сторожеві:
— Будьте здорові, дядьку!
Чернець і не повів бровою. Стояв, мов ідол, без почуттів, без мови. Німий слуга господній. Чи то живий, чи то вже мертвий...
Григорій одвернувся й пішов до брами, усе ще чуючи на спині в себе його тупий, важучий погляд.
(Продовження на наступній сторінці)