— Єси безбожник? — спитав крізь зуби другий.
— Він єзуїт, напевно, — підкинув третій.
— Перехрестись!
— Не хочу, — спокійно мовив Сковорода. — Ви ж не ікони і не угодники, а звичайнісінькі нахабні, ситі пики, ченці-насильники, що позбулися совісті й перетворили ім'я господнє на пугало, а слово боже розпродаєте вроздріб, як крамарі горіхи...
— Заткніть йому пащеку, — озвався басом старий чернець, що мовчки стежив, як навертав братія якогось зайду до лона церкви й віри.
Ще мить — і почалося 6 "хрещення". Але прибіг Михайло і з ним друкар соборний, Григоріїв далекий родич Іустин.
— Кого я бачу! — гукнув він радо і, розпростерши руки. схопив в обійми Сковороду. — Яким це вітром, Грицьку? А ми тебе десь цими днями згадували. Тут, знаєш, скільки Зібралось наших братчиків!
Христові воїни, немов побиті пси, поопускавши голови, пошились хто куди.
— У вас давно так проповідують? — спитав Григорій, провівши поглядом своїх патлатих кривдників.
— А, не звертай уваги, — розважно мовив Іустин. — У кожного своя робота...
— Де не бере хрестом, там — кулаком?
— Інакомислія ніхто не терпить і не терпітиме...
— Дурниці! Терпимість — важіль прогресу, поступу, і де її немає, там не буває правди, свободи, руху, бо з протиріч народжується велика й світла істина!
— Кому вона тепер потрібна? — спитав друкар печально. — Ще напівістина...
— Це все одно, що на піввозі їхати, — сказав Григорій і підштовхнув Михайла до друкаря. — Мій щирий друг і учень!
Іустин потиснув руку хлопцеві.
— Ач, молодець — не розгубився, коли учитель влип у халепу... Ну що ж, панове, прошу ласкаво до господи!
— Він ще не був у Лаврі, — кивнув Григорій на Михайла. — То, може, спершу покажемо йому церкви, печери й твоє друкарське діло?
— Усе покажемо, — всміхнувся тихо Іустин. — Ніде не дінеться! Стояло сотні років і, бог дасть, ще постоїть. А от у мене в келії... щось може щезнути, яко щезає дим і яко тане віск перед лицем вогню...
Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну вулицю, якою повзли й повзли прочани, лишив праворуч Велику лаврську церкву і повернув на вулицю, що йде на північ, впираючись в Економічну браму.
В келії, куди привів їх невдовзі Іустин, стояв великий шарварок, і серед братії Сковорода впізнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося, що він студент і ненароком втрапив на гульбу, влаштовану десь на Подолі хлопцями.
— Воньми-и! — затяг хтось басом, і всі, притихши, вп'ялися поглядами в новоприбулих.
— Кого послав господь? — речитативом спитав той самий голос.
— Ко-го по-слав гос-подь? — немов на криласі, в чотири голоси озвалась дружно братія.
— Не впізнаєте?
— Ні-і!
— Григорій... Сковорода!
Відсовуючи стільці та лави, ченці метнулися до кондисципула, з яким не бачилися хто одинадцять, а хто і більше років. Обійми, жарти, вигуки!
Григорій геть розчулився. В зарослих бородами чернецьких ликах він упізнавав товаришів по бурсі, по навчанню;
одне за одним спливали їхні ймення і прізвища. Які кумедні, які незвичні хлопці в клобуках та довгих чорних скуфіях!..
Його взяли під руки й під урочистий студентський гімн не повели — понесли під образи на покуть.
Gaudeamus igitur
Juvenes durn sumus;
Post jucundam juventutern,
Post molestam sencchitcm,
Nos habebit humus.
Vivat academia,
Vivat professores!..'
(Будемо веселитися,
Поки ми молоді;
Після радісної юності,
Після важкої старості
Нас поглине земля.
Хай живе академія,
Хай живуть професори!..)
Коли прочахла гаряча радість зустрічі, академісти вдарилися у богословів та філософію. Почався справжній диспут. І не про те, як сотворив господь світила й землю або як Єва впала у первородний гріх, а про життя, про місце людини мислячої у боротьбі з нечистим, що виступав нині не у своєму образі, а в машкарі, у німбі святого й праведного.
— Григорію, лишайся в нас! — зненацька мовив Іустин.
— Воістину! — гукнули дружно братчики.
— А що я тут робитиму? — спитав Григорій. — Прочан дубаситиму, аби повзли навколішки?
— Навіщо, — озвався келар. — Для цього е послушники і всяка нижча братія.
— Ходи до нас, у друкарі.
— Або до півчих регентом.
— Свята робота знайдеться, — обняв за плечі келар. — Нам потрібні розумні люди. Перезимуємо — пострижемо. А там, за кілька років, поставимо архімандритом, захисником обителі, її угодників...
— Найпаче вас самих?
— І нас, — згодився келар і підморгнув до братії. — Ми ж неабищо в Лаврі!..
— Ви — сила?
— Звісно. Та ще й яка!..
— І стоїте за правду?
— Аякже, Грицьку.
— Тоді чому ж вельможі й дуки у двір в'їжджають на фаетонах, а не повзуть, як бідні? — закрив сільце Григорій. Перезирнувшись, ченці притихли.
— У них важкі калитки, — промовив келар згодом. — Не донесуть до церкви. Ще по дорозі згублять...
— А як же з рівністю всіх перед богом? Ченці запирхали.
— Григорію, не бийся в стінку лобом, — порадив тихо брат Іустин. — Ви ж слуги божі! — гукнув Григорій.— Борці за людські душі, святі угодники. Чому ж ви можете навчити ближніх, коли самі не вірите в свої слова, в свої казання й проповіді?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними і як багато очарувала, обокаянствувала! Світ ловить людей у різні сіті: багатства, почестей, вигод, утіх, святині... І найнещасніша з них остання. Блаженний той, хто святість серця, долю і власне щастя не заховав у рясу. Найбільше зло — це лицемірство, обман, нещирість; вони З'їдають душу, немов іржа залізо. А ви на цих трьох віслюках-близнятах заїхать хочете у царство боже!..
Ченці дивилися на нього з жахом, так ніби він рвав плащаницю або священну книгу.
— Вже пізно, братіє,— промовив жорстко келар.— Пора молитися на сон грядущий.
— Справді! — підтримав його поспішно Іустин.
— Прощайте.
— З богом!
Небавом у друкаревій келії лишилось троє. Прибравши сяк-так після нашестя братії, господар прослав постелі й обняв за плечі Сковороду.
— Я й сам так мислю, брате, але боявся про те і писнути. Ця криводушність мені мов ніж у серці, а чорний одяг—клітка. Не знаю тільки, чи стане сили вирватись, чи зможу я...
— Людина може все,— сказав Григорій і враз відчув, що сили не стане пробути довго в Києві. Тягло у степ, на волю, між люд простий і сірий, нужденний, вбогий, та не лукавий, як ці колишні друзяки-мрійники, а нині ситі пастирі, вітчими, повні злоби.
За день, як час настав прощатися, у друкаревій келії Знову зібралися академісти-братчики. Були мовчазні, замкнуті.
— Ну що ж, панове кондисципули,— озвався першим Іустин.— Григорій нас залишає. Щасливої тобі дороги, брате, й тобі, Михаиле! Не пам'ятайте зла, коли було щось не так... А мо, лишайся, Грицьку? — додав, помовчавши. Й загомоніла братія:
— Лишайся!
— Годі бродити світом!
— Пора пристати й тобі до берега.
— Усім відомі твої таланти, і Лавра прийме тебе, як мати
своє достойне чадо.
— Ти будеш стовпом святої церкви й окрасою монастиря!
Сковорода всміхнувся.
— Ах, преподобні! Не хочу я собою збільшувати стовпотворіння. Досить і вас — стовпів неотесаних у храмі божому!
Узяв із лави бриль і, ледве стримуючи бажання вийти з келії й, не попрощавшися навіть із ректором, лишити Київ, мовив:
— Ми вельми вдячні вам, святі отці, за хліб, за сіль і... за науку. Творіть, що хочете, але без мене.
— Одумайся!
—Не іскушай фортуну!
— Вгамуй гординю!
Й не озирнувся. Лише на кручі, по той бік валу и рову, дістав хустину і витер піт.
— Жарота...
— А на леваді, у нас за Лопанню, вже, мабуть, хлопці знову печуть картоплю і про Сірка співають... — додав Михайло мрійно.
— Й отець Лаврентій лежить на сіні біля криниці, пасе хмарини й мислить...
— Чи прислухається, як від горілки гудуть джмелі в макітрі. Сміючись, вони рушають далі. Й хоча довкола в останніх променях горять золочені хресті! тії бані чудових древніх храмів, а під горою тече широко й синьо старий Дніпро, Сковорода й Михайло уже не в Києві. Вони в путі, в дорозі: один із казки, другий — з своєї молодості. Прекрасна казка здалеку... І те, що кануло, носити краще в серці й не намагатися прожити ще раз. Всуе! Життя, мов річку, не повернути назад, угору...
— Крайський кусатиме від злості лікті, коли дізнається, що ви зі мною їздили, — дзвенить Михайлів голос.
— Всуе... — шепоче Сковорода і наддає ходи.
СІТЬ ВОСЬМА
Багато у біди доріг. Новий архімандрит і ректор смиренний Іов Ьазилевич був м'якосердий, хирявий. Єпіскоп жив у Бєлгорода и за всеньку зиму не приїздив до Харкова жодного разу и не викликав нікого перед свої суворі очі. І раптом — на тобі!
(Продовження на наступній сторінці)