Чуючи, як терпне серце, груди, спостерігав її поквапні рухи біля дверей льодовні, а потім стежив за чорною ямою, яка ковтнула дівчину й не випускала нестерпно довго. Не міг збагнути милої, не міг повірити, що це вона пройшла, мов хмара, мимо...
Тим часом Мар'яна вийшла з льоху. Навісила важкий Замок, утерла нишком очі й, піднявши глек, побігла споришем, де паслись гуси.
— Зажди, Мар'яно! — метнувся навпереріз Григорій.
Не одізвалася, немов не чула. Майнула косами, як біла чайка крилами, і впала в нетрі колон та стін. Була — й нема. Мов деймон, збурила його душевний спокій і залишила в обіймах розпачу.
Вже відчував, був майже певен, що це новий кінець-початок долі, й страждав найбільш від того, що не знаходив, не розумів тому вини, причини. Його гнітили явища, події, вчинки, що випливали з хаосу. Найгірше зло незбагнене, незрозуміле, без будь-якої логіки.
Весь день терзався гадками, перебирав у пам'яті вчорашній вечір, свої слова та вчинки й підстерігав Мар'яну, аби дізнатися, чим прогнівив її. Вона ж тікала від нього, мов од чуми. Була чужа, не знана, не схожа зовсім на ту білявку-ласочку, яка за весну стала його найліпшим другом, його надією на кращу спільну долю.
Вже сутеніло, коли нарешті він запопав Мар'яну біля криниці в березі. Вона метнулась бігти, але Григорій схопив за відра і не пустив.
— Так не годиться, серденько, — промовив докірливо. — Я ж не прокажений, що ти мене боїшся...
Не сміла глянути, бодай підвести очі. її худі вузенькі плечі, мов у бабусі, згорбилися й ледь-ледь тремтіли. Здавалося, вона ось-ось упаде на землю під тягарем якогось горя і вже повік не встане, не подарує світу свою блакитну усмішку.
— Прости, якщо я завинив перед тобою чимось... — прошепотів Григорій. — Але не муч, не мучся... Скажи у вічі правду... Я розумію, що я тобі не пара... Негарний, впертий, непосидющий, бідний...
— Мовчи, мовчи! — впустила відра дівчина і затулила лице долонями. — Іди, іди від мене!.. — благала плачучи. — Бо накладу на себе руки, чуєш!
Ошелешений її нестямним криком, Григорій відсахнувся.
— Тікай із села, світ за очі! — ридала дівчина.
— Яке палке кохання! — промовив гірко. — А я дурний розвісив губи... Господи, невже весь світ — облуда, а люди — тіні, які течуть крізь пальці?! Скрізь лицемірство, зрада...
— Ні, ні! — Мар'яна випросталася й ступила крок до нього. В її очах були і сльози, і відчай, і невимовна туга. — Не говори так... — мовила. — Не зневіряйся в людях...
— Скажи, що сталося?
— Я... я не зрадниця... — утерла сльози дівчина. — Я — та пташина, яку прив'язують за ніжку в сіті, щоб заманити інших... Тікай, тікай, Григорію!
Він підійшов до неї, обняв і поцілував у голову. Вона підставила до крові скусані, припухлі губи, налиті слізьми очі й прошепотіла:
— Прощай, мій Грицю, мій сизокрилий голубе, мій ясночолий місяцю...
— Я не прощаюся! Я не піду нікуди! — гукнув Григорій. Душа спливала слізьми, кричала криком від горя.
— І станеш підданцем?
— Бог не допустить!
— Бог нами нехтує. Для кріпака є тільки панська воля...
— Тікаймо разом! На Запорожжя. Або па польський берег.
— Гетьманці схоплять і закатують.
— Тоді вінчаймося. На зло гетьманцям, богові!
— Ти з глузду з'їхав, — відтрутила його Мар'яна. — Орлам неволя — смерть.
— Так то ж орлам...
— Прощай, — сказала тихо, але суворо дівчина. Понабирала води у відра й понесла в ніч, що насувалася, немов орда. — Прощай, Григорію!..
Сковорода присів на зруб криниці. Ковтав пекучі сльози. Не плакав, ні. Закам'янів, огорнутий густою темрявою, журбою, болем. Упирі, виродки! Засіяли кістками землю і пожинають рабство! Смердючі змії, які глитають волю, а вивергають пута! Христопродавці, що розп'яли на роздоріжжі матір!..
Відтоді світ померк. Буяло літо в розпалі — цвіли гречки, дзвеніли коси в травах і наливався хліб, а для Григорія настала сіра осінь. Усе, що колись вражало, будило думку, пісню, нараз поблякло, вицвіло. Ліс, що нагадував йому розкішні кучері, став просто панським лісом, ставок — водою, що крутить панські кола, а степ — грунтами, які умножують Томарі статки і можновладність дідича. Навіть Васько, його спокійний, талановитий учень, тепер здавався не хлопчаком з цікавим поглядом і добрим, щирим серцем, а недозрілим паном, майбутнім власником його Мар'яни і сотень інших душ. Ось підросте, відчує силу, владу і теж заходиться під себе гребти усе, що бачить око. Тернина, звісно, грушок не родить...
Григорій кинув би цей остогидлий хутір, та підписав угоду на цілий рік і не хотілося ламати першим слова.
Зламав пан Стефан.
За кілька днів селом пробігла чутка: Іванко жениться, бере Мар'яну, яка віддатись мала за пана вчителя. Достеменно ніхто не відав, але балакали, що буцімто Сковорода відмовився через мізерний посаг. Кумасі ж прискали і запевняли пошепки, що вчитель не захотів одмолювати чужі гріхи...
Паньматка стала цапа. Перейняла Григорія, як той ішов пояснювати новий урок Васькові, взялася в боки і зашипіла:
— За що ж ти, сучий сину, ганьбиш мою Мар'яну?!
— Я не ганьблю.
— Даю вам землю, хату, корову, коней — і це ще мало?
— Ви краще дайте волю.
— Ах ти ж, лайдаку! — скрутилась пані. — Візьмеш за руку жінку й підеш із торбами дражнити псів?!
— Паньматко, волю!
— Даю ще дві телиці... і кабанця!
— Мар'яні волю.
— Не буде волі! — заверещала пані. — Мені ЇЇ подарувап сам гетьман!
— Вона ж своя вам...
— Нехай хоч мати рідна — не відпущу! А ти, блаженний бовдуре, — знов зашипіла люто, — під тином здохнеш ..
Добридень у вашу хату, пані, — з'явився вчасно староста. — Пан Стефан дома?
Паньматку мов облили водою.
— Немає, — буркнула. — У Підставки повіявся.
— То я зайду пізніше.
— Ззясди, він має бути скоро! — сердито гиркпула й пішла в пекарню переганяти на гречку кухарів.
Васько уже сидів за книжкою. Підвівся і привітався першим.
Насторожено зиркнув на вчителя (напевно, чув "баталію"), дістав перо з шухляди и почав загострювати позолоченим кривим кинджалом.
"Я міг би вчити сотню... — зітхнув Григорій тяжко. — А тут тупцюй біля одного пуцьверінка..."
— Ну як, Василю, вже прочитав про гладіаторів? — спитав, гамуючи свою неприязнь.
— Еге. І навіть переклав, — промовив радо хлопець.
— І все второпав?
Панич кивнув.
— Скажи мені, як перекласти "гладіус"?
— Меч.
— А "пугнус"?
— Кулак.
— Ну й паненя! — прошепотів хтось третій. — Таке мале...
Біля дверей стояв коврайський староста.
— Що ви хотіли, дядьку? — спитав Григорій різко.
— Та я нічого... Взяла цікавість глянути... Я ж тільки зиму вчився, та й то в дяка-п'янички...
Сковорода махнув рукою і обернувся до панича.
— Гладіатори — що це за люди?
— Бійці, що билися на арені. Перед початком бою вони кричали: "Здрастуй, імператоре, готові вмерти вітають тебе!"
— А думали? Те, що й кричали?
— Звичайно. Вони ж були рабами, — знизав плечима хлопець.
— Ти мислиш, як свиняча голова! — сказав Григорій. — По-твоєму, раби вмирають із вискоком?
Васько насумрився. Довбав кинджалом тендітний польський столик і, мов їжак, сопів.
— Не руш стола! — забрав кинджал Григорій. Не спостеріг, як третій лишній зслиз. Зівнув з полегкістю: страх не любив, коли у класі були сторонні люди.
— Ну, добре, — проказав примирливо. — Підемо далі. Сьогодні ми познайомимося з пасивним станом... Немов борвій, влетіла пані і закричала:
— Хам, хам! Шарпак нещасний! Ти, ти — свиняча голова! Мій син — шляхтич вродзьоний, і ти не вартий його мізинця, хаме!
Вона припала до панича, поцілувала в голову й завуркотіла:
— Розумник мій, моя ти крихітка... Не бійся, пташечко, я не дозволю тебе замучити! Ходім, дитинко, я нагодую тебе вареничками...
Сокорячи отак, вона взяла під пахви хлопця (мов гладіатора, який конав од рани) і повела в покої.
— Я ще не хочу їсти, я буду тута!.. — волав Васько. Даремно.
Григорій сів на лаву, вхопив у руки голову і застогнав:
— О господи! За віщо ти покарав так тяжко свою людину, своє створіння кревне, віднявши розум?!
Вже по обіді молодики знайшли в саду Григорія і повели до пана.
Томара сидів, мов Юлій Цезар, яснетений, схудлий у безперервних мандрах по хуторах та різних інших маетностях, що порозкидані ледь не по всій Гетьманщині, він був величний, грізний. Насупив чорні, густі, мов щітка, брови й проказав:
— Пробач, Григорію, ти добрий вчитель, але я мушу тобі відмовити... Візьми ось таляр на дорогу. Мені, звичайно, жаль...
— Пожаліли вовки кобилу... — сказав Григорій.
(Продовження на наступній сторінці)