Петро Павлович вийшов із хати.
Рум’яне надвечір’я обіцяло вітер і негоду на завтра, а йому хотілося, щоб уже нині завило в дротах, заблискало в небі, пустився твердий і колючий дощ, річка і ставки попідходили водою — темною і глухою, щоб усе було не так, як нині, не так. Степанида пішла з життя, як усе робила, — швидко, тихо і легко, ще, бувало, й заздрили чоловіки: "Не жінка, а бджілка. За такою можна мамонтів глядіть..."
А її глядів?
І Петро Павлович знову подумав про мамонтів з відразою, їх глядів, про них думав. Через них сварився з начальством, односельцями. Степанида мовчала та все улагіднювала його.
Згадався сон. Отой, перед смертю Сірка. А може, за Сірком і не гнався ніхто, може, біг він на нього, хотів розчавити його, Петра Нечесу, за те, що він, людина, більше дбає про тварин, ніж про людей, про свою Степаниду. У сні порятувався від мамонта, а в житті?.. Це ж він, Сірко, убив Степаниду, а його покарав ще зліше...
6
— Вікторе, Вікторе, я зрозумів. Я теж катувався цим.
Але ж наука, як і життя, не стояча вода. Мине якийсь час, і кров людини під впливом змін у довколишньому середовищі кардинально поміняє свою структуру. Тоді досить буде кількох грамів сонячного еліксиру, аби відбулася його консервація в еритроцитах. — Професор Малиновський по-батьківськи поплескав Віктора по плечу, нетерпляче зиркнув на годинник. Щойно закінчилася наукова рада, і він проінформував колег про третій результат, не сказавши, правда, про таке: мамонти вимруть в процесі еволюції, точніше — в результаті забруднення природи людиною. Першим був Сірко. Але його смерть, можна вважати, стала днем народження нової галузі генної інженерії. Що там потуги на трансплантацію органів, тут — трансплантація крові! Ми заряджаємо людину сонячною енергією, і людина сама стає сонцем, джерелом енергії...
— Не забувайте, професоре, кожна енергія може бути спрямована і на благо, і на зло. Якщо не ми, то хтось. Земля вже нині під мікроскопом іншогалактичних цивілізацій, і я не переконаний, що нашу розмову не підслуховують якісь людиноїди — друзі, недруги, хтозна.
— Не треба так песимістично, Вікторе. Ти ж знаєш: "Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом, а діла підуть своїм чередом". Це про нас— Професор замовк і, ніби про себе, та пильно дивлячись на Віктора, провадив далі: — Смерть Сірка не означає, що всі вони вимруть за нашого життя. Деякі переживуть і нас, і далеких нащадків наших. Мамонти вже зараз повинні стати донорами. їх треба доїти, як корів. І поглиблювати, розширювати коло досліджень в напрямку локалізації дії еліксиру з тим, щоб зробити його придатним для застосування у фармакології. Ми ж до кінця іще не збагнули властивостей еліксиру.
— Щодо першої — до кінця... І тут ми не враховуємо суттєвого моменту: поголос, що вийде зі стін інституту, схвилює людей дужче, ніж поява на майдані Науки якогось НЛО. Ви уявляєте, чим це загрожує?
— Не зовсім, проте — не хвилюйтеся. Ви й досі перезбуджені, тому неуважно слухали мій виступ. Ніякого поголосу не буде. В інформації про третій результат присутній висновок тільки про повну зміну хімічних властивостей крові, що свідчить про її енергетичний код, близький до сонячного. Решта — в нашій пам’яті, лабораторії.
— Тобто ми з вами можемо зробитися власниками сонячного еліксиру?
Професор здригнувся, побілів, звів очі на Віктора. їхні погляди зіткнулися. Професор не витримав перший:
— Ні, я цього не казав... Наше завдання — дослідити всі можливості препарату, нагромадити його вдосталь для майбутнього.
— Це неймовірно. По-перше, таємниця — знання, не висловлені вголос; по-друге, мамонти можуть не сьогодні-завтра вимерти. Де гарантія, що вони переживуть і нас, і онуків наших? Що триватиме дослідження і нагромадження, а не практичне використання?
— Це правда. Гарантії немає. Біосфера до граничного начинена продуктами розпаду.
— Виходить, я маю рацію.
— Юначе, я науковець, тому в даному разі бачу перспективне і, повірте, гуманістичне начало. Зупинитися на півшляху чи зовсім припинити роботу змусить мене тільки смерть.
— Професоре, і я науковець, крім того, ще й людина, не робот... — Віктор відчув, як пишно патетично прозвучало це в нього, помітив, як професор недобре посміхнувся — хай, він мусив його попередити, мусив, бо думка, щойно спалахнувши, визрівала у план...
Професор Малиновський ще раз нетерпляче подивився на годинник.
— Пропоную перенести дискусію на пізніше. Зустрінемося днів за два-три, згода?
Віктор кивнув невиразно, і вони попрощалися.
7
Кілька днів єгер Нечеса не приходив додому. Спав у лісі, у наспіх змощеному курені, їв печену картоплю з салом, інколи зривав ще зелені терпкі сунички, знову і знову міряв ліс твердими і рішучими кроками, немов збирався землю обійти, та щось йому заважало, і він повертався до галявини, де знайшов мертвого Сірка.
Сюди мамонти не ходили звіку.
Всі стежки їхні знав як свої п’ять пальців, — сюди не ходили. Сірко забрів, очевидячки, випадково... щось йому не так було... Може, смерті шукав? Хіба у тварин не буває такого?
За Сірком піде решта... Так, піде. Він постарається, аякже, весь вік старався для них, не схибить і востаннє...
Серце терпло, та мовчало, придавлене каменем, який і хотів би Нечеса зрушити, а не міг — чи важкий такий, чи Степанида держала, з її рук і в’юн не вислизав — пальці дитячі, а сила чоловіча, ще й куди там чоловікам.
Тепер Степанида була з ним щодня і щоночі, відчував її тіло на своїх руках, прокидався од гарячого шепоту в губи, одного разу аж уколовся об в’язальну шпицю, і пішла кров, яку вона одразу ж висмоктала, як робила весь вік, щоб не було зараження. Мов п’явка, пускала Степанида йому кров — чорну, отруйну, відводила злість і жорстокість, от і лежала душа до мамонтів, мов до малих дітей... Не старайся для звіра, старайсь для людини, єгер Нечесо! Не стало Степаниди, ударила чорна кров у голову, тепер хоч пальці рубай — стоятиме на своєму: ота галявина, галявина... Він приведе їх сюди. Хитрістю, лукавством — людині не позичати цього зілля. Приведе!.. Всіх до одного! Тоді хай говорять: Нечесина робота. За руку не вхоплять — не злодій. Вимруть мамонти, мов не було. Як Степаниди — мов не було...
Голові райради УТМР
тов. Феденку І. М.
єгеря Лупашівської дільниці
Нечеси П. П.
Заява.
Прошу надати мені чергову профвідпустку із 4 липня ц. р.
Нечеса П. П.
Голові райради УТМР
тов. Феденку І. М.
єгеря Лупашівської дільниці
Нечеси П. П.
Заява.
Прошу звільнити мене з роботи за власним бажанням.
6 липня.
Нечеса П. П.
Фененко довго, незворушно дивився на другу заяву, зітхнув і підписав. Що й казати, трудно доведеться без Нечеси — втрата велика, та чоловік утратив ще більше, а може, й усе... Хай собі в іншому місці щастя пошукає.
В цей час і ввірвався до кабінету Костя. Розпатланий, блідий, захеканий.
— Що з тобою, хлопче?
— Я з Лукашів... Три години їхав... Там мамонти поздихали... Всі як один. Лежать, ніби спати вклалися...
Фененко тупо вирячився на хлопця.
Мамонти... Одинадцять... Фененко схопився за серце, хоч воно й не боліло. Тільки й спромігся: "Так і знав, так і знав! Добра не жди від них..." Тепер уже замлоїло під грудьми, і він попросив Костю збігати по пігулочки — аптека поруч, за рогом. Костя вийшов. Один здох — не знайшли винуватого, на одинадцять — винуватий знайдеться... Фененко закам’янів з притиснутою до грудей рукою, мов у коханні освідчувався...
8
Полудень замітав столицю гарячим липневим вітром, і "Чайник", виполісканий сонцем, нависав над центральною вулицею, як вітрило покинутого корабля, — хто не працював, смажилися на південних пляжах, і обслуга кафе-бару, не звертаючи уваги на двох пришелепкуватих, жваво обмінювалися останніми повідомленнями з річки, куди разом з більшістю відвідувачів "Чайника" перемістився центр інтересів сфери обслуговування, як і решти столичних сфер — розжарених і розпарених літньою спекотою.
Вони знову пили морквяний морс. Розмова не клеїлась.
— І все-таки краще так, а не так, як ми задумали. — Славко надпив із склянки. — Зізнаюся тепер, у мене рука не піднятися б.
— У мене піднялася б. Не твоєї породи. Для великого діла потрібні великі почуття. Ти просто не перейнявся небезпекою. В цьому ви схожі з професором Малиновським.
— Бач, природа досі — вірний друг людини. Взяла гріх на себе, а могли б ми весь вік одмиватися. Ще, дивися, зцапав би нас той єгер-мамонтолюб, і — небо в шашечку, доводь, що ти в ім’я блага і прогресу, заради ідеї...
(Продовження на наступній сторінці)