Прийом тільки що почався. Приймали спершу хорих, котрих фершал викликав по черзі, як вони були записані. Всі сі хорі люди товклись у прийомній лікарні, у сінцях і на ґанку. Хто здоровіший — стояв, а хорі сиділи на лавках, на східцях і прямо на підлозі. Було тут жарко, душно, із лікарні несло якимись вонючими ліками. Миколка поблукав проміж хорими деякий час, але побачивши, що до них — не хорих — ще далеко, пішов геть на подвір'я. Всі, що чекали тільки лікарського огляду, були тут. Вони купчились за лікарнею у холодку, курили і вели балачки. Хоч більшістю вони були не знайомі проміж себе, але се не заважало їм ні крихти. Доля рівняла всіх. У всіх них були одні потреби, одні печалі і одні бажання, і через те вони розуміли один другого і не почували себе чужими... Чекаючи сиділи і лежали купками і поодинці прямо на землі. Миколка підійшов до одної купки, у котрій йшла дуже жива балачка. Там посеред купки, чоловіка в п'ятнадцять, лежав худий як шкилет робітник літ під сорок з пожовклим, зморщеним лицем і говорив хрипучим, густим басом другому молодшому з лицем послушника з монастиря.
— Ти думаєш, вони не розуміють, що ти їсти хочеш? Ого, ще як, брат, розуміють. Вони, брат, свою лінію ведуть знаючи!..
От, наприклад, у Катеринославі — хрипів далі жовтолиций,— лопнув бельгієць — дві тисячі робочих, у нас Розенцвейн — півтори, от тобі і три з половиною тисячі... Усім жити нічим, усім їсти хочеться. Отут-то нашого брата і ловлють.
— Ого, ще й як ловлють! — додав уже другий голос з гурту.
— Ти, скажем, одержував два карбованці,— говорив він далі,— а тобі карбованця, не хочеш?
— То ще добре... А то за четвертак накланяєшся.
— I так бува... І ти все-таки йдеш і робиш, бо погану привичку маєш їсти щодня...
— О-хо-хо!... і куди тільки начальство дивиться,— важко зітхнувши, промовив молодший.
— А що тобі начальство наше зробе?!
— А все ж таки... заборонить повинні, щоб так не робили.
— Ех ти... довбешка!., довбешка!..— обурюючись захрипів жовтолиций.— Оборонців знайшов — "начальство". Ха!.. А що таке наше начальство, скажи мені? Хто вони такі? З яких людей, як не з таких же шкуродерів, як і наші заводчики та хвабриканти! Чи, може, ні, скажеш?
Він хвилювався. В горлі у нього хрипіло, аж клекотіло, і він якось незвичайно рвав слова, а іноді, серед балачки, кашляв глухо, наче бив у дно порожньої діжки.
— Та він, може, дума, що начальство з неба пада! — пошуткував хтось.
— Мабуть, що так... То тоді краще не ліз би до балачки, а писав би собі прошеніє до бога: — так, мов, і так, боженька, тяжко жити... пришли янгола на поміч...
Слухачі зареготались.
— А що, братці, він правду говоре!..— обізвався молодий парняга з гуртка, насмішкувато підморгнувши товаришам.— Начальство повинно піклуватись за нами обов'язково, бо воно від бога поставлено, кажуть.
— Воно й піклується...— одмовив жовтолиций злісно.— Он як у Катеринославі бастували торік, так воно і кватирі давало (у тюрмі, звичайно), і додому на казенний кошт висилало, і все т. п.
— І горішками поштувало! — додав знов той же парняга. Всі знов засміялись.
Чоловік з лицем послушника не знав, що відповісти.
— Ех ти... розмазня івановна!..— прохрипів зло жовтолиций, дивлячись йому прямо в лице.— А ще й на завод лізеш робити... Гнать вас звідси треба в потилицю!..
— Гей, хто з прийомними? стройся скоро! — гукнув фершал, вибігаючи на ґанок. Всі хутко піднялись і посунули до лікарні, де фершал, як раніш хорих, становив їх в чергу. Жовтолиций чоловік стояв останнім. Миколка, що забарився трохи надворі, став позад його. Стоячи біля нього близько, Миколка чув, як він важко дихав і як у нього щось хрипіло і клекотіло всередині. Він згадав свого покійного батька, у котрого теж, коли він лежав хворий, так само клекотіло всередині. Від того він і помер. "Невже ж і сей чоловік помре? — подумав Миколка.— А як же ж він робити дума?"
Фершал одібрав у всіх картки і помічав номерами. Всім приказано було роздягатись. Ті, що стояли в першій черзі, роздяглись зовсім, а задні поки готувались.
Лікар, невеличкий на зріст чоловічок, біленький, пухкий, з чубом, підстриженим сторчком, як у молоденького лошачка грива, і з такою ж чорною борідкою, сидів за білим столиком і щось писав.
— Давайте!..— сказав він фершалові через деякий час. Почався огляд.
Фершал підводив кожного робітника до столу. Лікар дивився у кожного руки, очі, слухав серце і щось писав на картці, котру передавав фершалові. Фершал теж робив якусь замітку і віддавав уже тому, кому вона належала, оповіщаючи, годиться чи не годиться він на роботу в заводі.
Лікар робив своє діло нудно, одноманітно, але удавав такий вид і так тримав себе, начебто він робить якесь страшенно велике, всесвітнього значення діло.
Він говорив усім: руки, язик, нагнись, не диши і т. п., нікому не більше, не менше. Потім писав на картці і, не промовивши і жодного слова, брався за другого. І все це робив так, начебто перед ним були не живі люди, а якісь кукли, котрих треба тільки перелічити та передивитись, чи не попортились вони за деякий час. Дійшла черга до жовтолицього чоловіка. Його, як і всіх, він послухав не більше, не менше, написав щось на картці і, віддавши її фершалові, взявся за Миколку.
— Кармелюк не гож! — гукнув фершал, віддаючи картку жовтолицьому.
— Чому ж то так? — запитав той.
— Тому, що ти хорий.
— Що ж, що хорий? Не вік же буду хоріти... вилічусь.
— Це не моє діло,— одмовив фершал,— тут написано... говори лікареві,— додав він тихо...
Лікар уже скінчив справу з Миколкою і мив руки.
— Господин лікар! Будьте ласкаві, не пишіть мені, що я хорий.
Лікар мовчав.
— Господин лікар, будь ласка!..
— Я написав, що було треба,— обірвав його лікар.
— Там написано, що я хорий, а я, може, поправлюсь
— Нічого тобі не буде більше.
— Зробіть ласку, господин лікар, у мене жінка і четверо дітей малих... треба ж їм їсти щось... Я ж не зовсім хорий, я робити ще можу...
Голос його почав дрижати... Груди піднімались частіш, він хвилювався.
— Завод не богадільня,— одмовив лікар.— І не може на свій кошт усіх калік содержувати.
Кармелюк разом обурився і почервонів.
— Ага, не може!..— захрипів він.— А де я хвороби дістав, як не на вашім заводі? Я до різдва тут робив, поки не захорів. На вас же, анцихристів, робив, а тепер мене не треба?.. Тепер я каліка?
Фершал злякано дивився то на Кармелюка, то на лікаря і не знав, що йому робити. Миколка трясучись почав одягатись.
— Через кого я каліка? Хто зробив мене калікою? — гукав, хвилюючись все більше і більше, Кармелюк.— Хто примушував нас по коліна в воді робити, коли тріснув водопровод? Хто не топив майстерень по тижневі? Хто як не ви, христопродавці!..
— Прошу не кричать тут, а то вивести звелю,— гримнув лікар, вийшовши нарешті з свого величного настрою.
Але збентежений і весь червоний, з синіми плямами на лиці, трясучись від образи, Кармелюк, невважаючи на лікаря, вигукував хрипким, болючим голосом, що малось сили.
— Ви, грабителі, ви, душогуби, зробили мене калікою!.. Вішать вас мало, проклятущих!..— І з сим словом він грюкнув з усієї сили кулаком об стіл, заставлений пляшечками з ліками. Декілька пляшечок упало на підлогу і розбилось.
— Служителя!.. Взять його! Фершал, чого ж ви дивитесь? — загукав уже перелякано і нервово лікар, забувши зовсім про свою поважність.
— Ага, взяти? Візьми, коли зможеш,— уже не тямлячи себе, гукав Кармелюк і, схопивши дзиґлик, на котрому до того сидів лікар, крутнув над ним головою і шпурнув у лікаря. Лікар теж якось ухилився, і дзиґлик улучив у шафу з ліками. Розбиті шибки і склянки від ліків з дзенькотом посипались на підлогу. Фершал злякано метнувся геть з лікарні Лікар шмигнув у задні двері, а прислужник, котрий з'явився на поклик лікаря, не знав, як підступити до Кармелюка, бо Кармелюк, обурений, з налитими кров'ю очима, котрими поводив наче божевільний, хапав усе, що підверталось йому під руки, і шпурляв, шпурляв у той бік, де стояв раніш лікар, вигукуючи:
—Бери, коли зможеш! Бери, людоїде! Бери!..— Він уже нічого не пам'ятав, нічого не бачив, нічого не чув, він горів помстою і був страшний у сю хвилину.
Миколка напіводягнений стояв у кутку кімнати, трясучись всім тілом. Він так налякався, що навіть не міг вийти з лікарні, як усі інші. Йому здавалось, що ще хвилина, і обурений Кармелюк почне руйнувати навіть самий будинок лікарні, але тут з ним скоїлось щось лихе. Він раптом схопився за груди, охнув, поточився і важко гепнув на підлогу. Чорна кров хлинула разом з горла. Він зблід і зомлів...
Лікар, фершал і декілька прислужників, котрих, певно, зібрав лікар, щоб схопити "розбишаку", не застали уже "розбишаки" Кармелюка. Перед ними був тільки хорий, безсилий, зомлілий чоловік, котрому жити зосталось декілька днів, а може і декілька годин.
III
(Продовження на наступній сторінці)