Через довгі місяці повернулася княгиня Острозька до Острога. Але скільки не споряджала слуг шукати захований у лісі скарб, ті нічого так й не знайшли. Кажуть, пан Домінік сам літував і зимував з лопатою в лісі, всі рови і яри перекопав, поки у лісовій пущі десь і щез — чи звір якийсь загриз його, чи в якесь провалля шугнув необачно.
Прочувши про захований скарб, шукали його жителі Острога та довколишніх сіл. Але теж марно. Запримітили тільки одне: в їхньому лісі з’явилося якесь досі не бачене зілля. Дивишся на нього, коли росте — воно зелене-зелене, а зірвеш і принесеш додому — воно вже й чорне. Незрозуміле такс зілля, ніби якусь таїну ховає в собі. Так його й назвали: чорнозілля. Здогадливіші висловлювали думку, що це, певно, запропалий скарб в отаке зело перекинувся.
Відтоді й росте чорнозілля в острозьких лісах. Досі росте. Хто зустрічає його в лісі, тому воно знову і знову нагадує про таємничу історію зникнення багатств із княжого замку в Острозі, навіює спомин про давні перекази, в яких йдеться про криваву гонительку-єзуїтку Анну-Алоїзу і про помсту лісоруба Сахна.
Протягом століть жила людська віра в те, що саме це зілля якимось чином таки допоможе колись віднайти захований скарб.
Недарма жила та віра, зовсім недарма!
…Ні, не шукав золота-срібла в Острозькому лісі Іван Михайлович Носаль. Та от майже через триста п’ятдесят років після подій, про які розповідалося вище, саме йому пощастило знайти. І на Першій республіканській конференції з медичної ботаніки, яка відбулася в Києві у жовтні 1984 року, Іван Михайлович оголосив: знайдені ним коштовності — це… саме чорнозілля! Бо, за його спостереженнями, ця рослина ефективно лікує цілий ряд тяжких недугів. І назвав ці недуги.
Багато було запитань до Івана Михайловича на тій конференції, дуже багато. І все про чорнозілля. Бо фахівці розуміли, що ліки від названих Носалем хвороб — це скарб, якому просто навіть неможливо скласти справжню ціну.
Звичайно, рослина далеко не одразу відкрила Іванові Михайловичу свої властивості. Роками розпитував він знаючих людей, розпитував тих, хто лікувався травами, спостерігав, співставляв, аналізував, робив висновки. До відкриття був шлях довгий, як і взагалі шлях до будь-якого відкриття…
…Верхів’ям дерев пробігає пустун-вітерець. Зі свого гущавникового затишку ми чуємо його шелестливі кроки — вони віддаляються, віддаляються.
Пора і нам.
Стягуємо рюкзаки з грабових одводин, повільно спускаємося крутосхилом униз. Десь там, на дні яру, має бути стежка.
Іван Михайлович знову заводить мову про те, що чорнозілля варто було б вирощувати на окремих ділянках, як ото вирощують валер’яну чи ромашку аптечну. Тоді скарб острозького лісу став би в пригоді не окремим людям, а всім, кому може прислужитися його цілюща сила.
Світлинки
МОЄ МІСЦЕ
Тут моє місце. Я тут завжди ловлю.
Тільки трохи дальша за вудку латка димлячої води, та клапоть посвіжілої за ніч, унизаної сивими росинками-горошинками трави, та невидимий соловей у невидимих верболозах з усієї сили пнеться розбудити сонце, що якраз додивляється останні сни…
Воно мені таке рідне! До нього щоразу не ноги, а крила несуть.
Мою річку ранньо-ранню хіба порівняєш із чимось?!
Прикипиш поглядом до поплавка, чекаєш. А все довколишнє всотується в тебе самохіть. Та так, щоб потім у далеких далях ні-ні та й ворухнутися в душі лоскітним щемом.
…У материній хаті тихо-тихо. Але я цілу ніч раз по раз прокидаюся — боюся проспати. А як на світ зашарілося — за вудки і гайда. Босий, щоб як колись. А в п'яти чи то роса, чи то нетерплячка все підганяє, підганяє.
Ось і річка. В тумані — як дитина в пелюшках. Чекає, авжеж, чекає…
— Дядьку, пройдіть трохи далі. Тут моє місце.
Хлоп’я років десяти — дванадцяти. З вудками сидить…
— Як-то?! — спиняюся здивований, вражений і ображений водночас.
— А так. Я тут завжди ловлю…
НА БЕЗГРИБ’Ї
Мухомор як мухомор: червоний у білу цяточку. А я стою над ним і радію, ніби відерного боровика-вересовика виходив.
Причина проста: це перший гриб, що трапився на очі за півдня.
Стою і радію. І вже неблискуча яскраво-червона мухоморова шапка починає здаватися рубіновим озерцем, на якому розсипалася і заклякла зграйка сніжно-білих лебедів…
Справді, на безгриб’ї…
РІЧКОВА СИЛА
Знайомим лужком спускаюсь до води. Ось-ось вирине із трав моя річка, ось-ось заласкавить погляд. А трави з кожним кроком стають вищими, вищими, усе ширшими стають крила осоки та лепехи. Це так річкова сила в травах проявляється.
Мені чомусь здається, що людська душа теж має ширші крила, якщо людина зростає при річці. І не грає ніякої ролі, чи то при могутньохвилевому велетневі, береги якого зв’язуються кілометровими мостами, чи при тихоплинному потічкові, який можна перестрибнути. Бо що тая мірка, коли поняття "моя річка" містить у собі стільки, що його до кінця днів не розказати?!
Тільки б не віддалитися від рідних виднокраїв на відстань, на якій річкова сила полишає душу!
СТРАХ
Ягідник був неторканий, і ми гарно походили: у відерці майже по вінця чорниць.
Олег попасом далеко вбік відбився, сорочка його біліє аж ген за дальніми соснами.
Коли це біжить — задиханий, наполоханий:
— Дядь, там вовк!..
— Де ти його побачив?
— Отам… Виє…
— Ну, коли виє, — сміюся, — то ти зачекай тут, а я піду з ним знайомитися.
Щось не чував я, щоб у нашому лісі отак серед літнього дня вовки вили. Певно, здалося малому.
Іду туди, де щойно Олег збирав чорниці. Хлопчик оговтався трохи, ступає за мною, хоч і віддалік тримається.
Враз: "У-у-ув!.. Гу-гу-гу-в!.."
Протяжно, тоскно, ніби крижинами за комір сипле.
А потім ще моторніше: "Гу-гу-гу-в-в!.."
Олег зойкнув і позадкував.
Признаюся, я ледве й сам не кинувся вслід за хлопчиком. Але ж… дорослий, та й цікавість штрикає в п'яти, певна річ.
Йду далі. Розглядаюся, приглядаюся — ніде нікого й нічого. Та й виття не чути. Що це, думаю, хіба й мені вчулося?
Аж раптом у мене над головою: "У-у-гу-у!…"
Сахнувся з несподіванки, голову в плечі увібрав, і… Хуг, щоб його! Від сердця відлягло. Навіть смішно стало. На сосну, під якою я опинився, похилилася береза.
Як тільки вітер у верховітті шугне, їхні стовбури труться один об одного, а від того тертя і народжується тоскне "У-у-гу-у!", ніби вовк завиває.
Що не кажіть, а в лісі таки живуть страхи!
РОСА
Сріблястою, веселково-кришталевою роса стане потім, як сонце підскочить над верби. А зараз вона сива-сива, і від неї весь луг сивий-сивий, аж дрижаки наганяє.
Коли йти навпрошки, то річка уже недалеко. Але не хочеться зарошуватись — обходимо стежкою.
Коли це сонце з-за горизонту рожево морг, морг!..
А в п’яти щось торк, торк, торк!…
Де вже тут обходитимеш! Подавай швидше річку!
Роззуваємося, закачуємо холоші і навпростець.
— Ух!
— Ах!
— Ох!..
Роса, мов горошини, осипається, осипається.
Роса штрикає і лоскоче, штрикає і лоскоче.
Роса з нами, рибалками-мовчунами, робить незрозуміле: переповнила груди чимось іскристим, рвійним. Нам ніяк не втримати його в собі. І ми: "Га-ла-ла! Ха-ха-ха!" — на всю заплаву.
Нарешті річка. Ша!
А воно все не мовчиться.
Між вербами уже прозиркує сонце — рум'яне, усміхнене. Теж, певно, по росі щойно босоніж пробіглося…
ОБРАЗЛИВО
Шипшиновий кущ зустрів нас зніченим шерехом, ніби виправдовувався. З-поміж листя визирало всього кілька квіточок.
Сміялося небо, гули сосни, шовковим шумом стелилася трава.
А ми стояли, опустивши руки…
Це був особливий кущ. Хтозна-яким вітром занесло на лісову галявину насіння шипшини, але кущ розрісся і щоразу на початку літа ряснів ніжними рожевими квітками.
Це був наш кущ. Ми приходили сюди, як тільки випадала нагода. І було нам затишно, було нам урочисто-святково у царстві рожевоквітного дива.
А тепер він обламаний…
І нам до щему стало гірко, образливо. Не тому, що хтось невідомий вдерся в нашу неторкану казку. А що він, обламавши квіти, так і не відчув їхньої чарівної принади. Бо тут же, на прим’ятій траві, рожевим болем жеврів зів’ялий букет…
ПЕЙЗАЖ
Тепер уже й не пригадаю, яка дорога привела мене на те поле. А от саме поле бачиться, як на кольоровій фотографії. Ніде такого не стрічав: льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає. А на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках. А далі знову синява — небо…
Тепер уже й не пригадаю, чи наповнився чимось того дня мій потертий кошіль. Та оте побачене ношу з собою й досі. І коли розказую комусь про своє Полісся, не забуваю сказати про поле, де льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає, а на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках, а далі знову синява — небо…
ТАЇНА
Лежу горілиць — відпочиваю. Рюкзак на пеньку, чоботи біля пенька — теж відпочивають.
М'який моховий килим приємно холодить натомлені босі ноги, ласкавиться до рук. Довкруг мене сосни, наді мною сосни, і тільки небо вище від сосон.
(Продовження на наступній сторінці)