«Ключ-трава» Євген Шморгун

Біжить хлоп’я через подвір’я, поспішає скоріше показати п'ятипелюсткове "щастячко", знайдене на квітучій бузковій гілці.

І стільки тієї радості в голосі хлоп’яти!

— Знайшов!..

Як, можливо, було і в його прадіда сто років тому.

Як, можливо, буде і в його правнука через сто років.

Для щастя іноді так небагато треба…

КРИЛА

Травинка гойдалася просто перед моїми очима. І поки я обідав, по ній аж двоє пройшлося.

Спочатку травинкою прочимчикувала чорна мураха. Ось вона дохопилася до вершечка, погойдалася, погойдалася — та й плюхнула додолу.

А потім на травинку повільно почало здиратися сонечко — червона в чорну цяточку крапля. На вершечку сонечко так погойдалося-погойдалось — та й… полетіло.

Що-то, коли є крила!

ЗАЦВІЛИ СОСНИ

Небо гуготіло, ревло, клекотало, біснувалося, сліпуче розверзало свої нетрі. А з тих нетрів падала водяна лавина, розплющувалась об асфальт, і вже на місці дороги неслася ціла річка, вся в піняві і ряботинні. Та ось потроху почало вщухати. Віддалилась громовиця, дощисько перейшов у дощ, дощ — у дощик, а там на пів-обрію здивовано вигнула брову райдуга. І тут раптом усі помітили на калюжах, на газонах, на асфальті жовту паволоку. Де вона взялася? Одні казали — сірка, інші — що десь у полі вихор підхопив купу міндобрива і розвіяв над містом.

А виявилося, що то гроза принесла з лісу сосновий пилок, щоб нагадати заклопотаним людям, що вже травень і зацвіли сосни.

ПРИЙОМНИЙ СИН

Біля осики з сонячного боку проріс дубок. Зеленаво примружився від тепла і потягнувся вгору.

Дерева в лісі тільки на перший погляд живуть в мирі та злагоді. Насправді ж вони постійно змагаються між собою за земельну ділянку, за повітряний простір, за світло. І яке відстане у змаганні — зачахне, пропаде. Такий лісовий закон.

Проте осика, всупереч лісовому закону, не похопилася виживати юного сусіда. Візерунчасті дубкові листки приємно лоскотали її біляву кору, ласкавили стовбур. І вона не тільки не противилася непрошеному сусідству, а й почала турботливо затуляти малюка від холодних північних вітрів, наче прийомного сина.

Минали роки. Осика росла, росла та й виросла. Потім постаріла, одряхліла, гілляки сохнути стали, обламуватись. Такою і тепер стоїть. Її ровесниць уже давно вітровіння позвалювало додолу, уже й порохню від них мурахи розточили. А ця стоїть.

Бо поруч — молодий кучерявий дуб, прийомний син. Обхопив її двома одводинами, мов руками, під пахви і так тримає. Спробуй вітровінню повалити їх двох, коли в дуба сила так і буяє!

ДИХАВ ТРАВЕНЬ

Я так старався! Я добирав слово до слова, барву до барви — хотілося розповісти про цей зелений день, про цей молодий луг, про незабудку в осоці і рудого джмелика на незабудці. Була мить, коли здалося: схопив! І щось бентежне затіпалось в грудях. А товариш, з яким удвох рибалили, безцеремонно перервав мою розповідь:

— Тш-ш-ш!.. Ти чуєш? Травень дихає…

Бринів рудий джмелик на незабудці. Бринів молодий луг. Сміявся, вигравав, переливався міріадами іскорок, дихав до запаморочення п'янко і лоскітно зелений день.

І мені болем заболів безпомічний шурхіт паперу в руці.

БІЛЯ ВИТОКУ

Талі води своє відгомоніли, а весняні вітри підсушили поле, і зараз на дні вижолобка тільки золотиться мати-й-мачуха. І йти тут до того приємно, що я так і прошкую вижолобком, нікуди не звертаючи. А він непомітно стає все глибшим і глибшим, і з-під торішньої посірілої трави починає все настійніше пробиватися зелень. А то враз усуціль зазеленіло, земля вкрилася пухнастою травою.

Коли це відчуваю — під ногами мокро. Еге, так і є: он у траві калюжка сріблиться, а там друга, третя. Біля горбочка, на якому буйно кошлатиться торішня трава і сухе будяччя, брижиться мерехтлива смужечка, мов жива. І хоч вона одразу ж губиться у візерунчастих жовтцях, та через кілька кроків жваво вигулькує знову, а ще далі уже дзеркалиться суцільною стрічечкою.

Я думав якраз про щось своє, і було вже пройшов без уваги далі, коли це зирк — а далеко попереду синіє знайома гора, а під горою біліють знайомі хати… Як же я одразу не здогадався: це ж тут починається наша річка Рудочка. І совісно стало: стільки річок бачив-перебачив, знаю, де бере початок Дніпро, Волга, а до витоку своєї рідної Рудочки оце тільки випадок привів.

Схиляю голову, вклоняюся; прости мені, річко…

Трави неодцвітні

Мандрівочка пахне…

Трапилося так, що ми в лісі погубилися. Крутнувся я туди-сюди — немає Івана Михайловича. Погукав — ніякої відповіді…

"От тобі й маєш, — досадував я, — тепер доведеться самому назад вертатися…"

Коли це бачу — в ягіднику зграйка хлопчиків і дівчаток чорниці збирає. Запитую, чи не зустрічали часом чоловіка середнього зросту, сивого, з рюкзаком за плечима.

— Сивого? — перепитав хлопчина, що був найближче до мене, і майже одразу показав на північ рукою: — Там він! За отією посадкою…

— Там він!.. Тамечки… — врізнобій за хлопчиком загаласували діти.

— Там, певно, галявка є, — здогадався я.

— Атож… — кивнув той самий хлопчик. — Дивний якийсь дідок. Чорниць он скільки, а він квіточки надибав та й застряв собі біля них.

Хлопчик те казав і начебто дивувався, як-то можна ягоди проміняти на квіточки.

А я не дивувався, бо знав Івана Михайловича. Так, то напевно був він, Іван Михайлович Носаль, відомий у нашому краї знавець рослин і народної медицини. Багатьом він видається диваком, навіть сусідам.

Ото йтимете вулицею Пархоменка у нашому Рівному й побачите, що біля одного будиночка аж на дорогу повитикався чистотіл та інше дике зілля, знайте — тут живе Носаль. У сусідів квіти як квіти: і гладіолуси, і півонія, і жоржини, а тут — наче на лісовій галявині. Світлана Всеволодівна, дружина його, щовесни садить і сіє біля хати путящі квіти. Та хіба ж вони виростуть за дикунами?! Заглушать, хай там що!

А Іван Михайлович і радий. Трави — то його стихія. Випаде вільна година — і він уже з рюкзаком поспішає за місто. Буває, що звичайнісіньку бадилину роздивляється годинами, а квіткою валеріани милується, мов дитина, дарма що уже сімдесят.

Отож іду я в той бік, куди мені хлопчик показав. Невдовзі посвітлішало — і посеред лісу випірнув лужок. А там і Носаль — топчеться на тому лужку. Побачив мене і гукає:

— Давайте навпрошки! Тут сухо…

Підходжу — біля Носаля кущиста мечовидна трава, висока, аж до пояса.

На вершечку найбільшого куща вітерець погойдує два язички рожево-фіолетового полум’я.

— Косарики черепичасті? — дивуюся.

Носаль явно задоволений. Очі так і сяють.

— Це, — каже, — мене інтуїція на цей лужок вивела…

Що ближче я взнаю цю людину, то більше захоплююся нею. На якій би траві я не зупинив у лісі погляд, Іван Михайлович одразу ж ладен розповідати про неї хоч цілу годину. І в кожній розповіді чимало такого, чого не вичитаєш у жодній книжці.

Для Івана Михайловича рослини — не просто цікавість, а суть усього його життя. Ще змалку він перейняв багатющий досвід свого батька-зілляра, а відтоді призбирує і додає, що може, до того набутку. Звичайно, надає перевагу лікарським рослинам. Разом з батьком він зібрав і упорядкував способи використання рослин у народній медицині.

То був справжній подвиг двох природолюбів. Адже для цього довелося протягом довгих десятиліть відбирати усе краще з народного досвіду, сотні разів перевіряти, зважувати.

— Інтуїція вивела… — повторює Іван Михайлович.

— Та ще й, певно, рожево-фіолетова? — сміюсь я, присідаючи навпочіпки біля косариків.

— А в мене інтуїція завжди жаданого кольору…

Це ми, звичайно, жартуємо. Але ж чи тільки то жарт? Я вже не раз мав нагоду пересвідчитися, як сильно в Івана Михайловича розвинена ота інтуїція.

Розповім хоча б про такий випадок.

Шукали ми якось гриби в малосходженому лісі. Ходили-ходили, а в кошиках навіть дно світиться. Вийшли на якесь болітце, посеред якого — острівець, а на тому острівці — кілька сосон. Носаль не вагаючись скидає черевики, засукує холоші й по іржавій воді чалапає на острівець. Я гукнув навздогін: "Ні пуху!.." Але слідом не пішов — ліньки було роззуватися. Та й не вірилося, що на такому острівці щось може бути, коли он скільки лісу зміряли даремно. А потім шкодував: Іван Михайлович повернувся з повнісіньким кошиком. Отак!

Тепер я добре знаю: його інтуїція грунтується на величезному досвіді. Носаль і сам любить повторювати, що без досвіду навіть пофантазувати путящо не вдасться.

— От і ще одну білу пляму заповнили на своїй карті, — каже Іван Михайлович.

Косарики черепичасті — багаторічна рослина з роду півникових — у нас на Поліссі колись були звичайною собі травою. На луках, галявинах та в рідколіссі вони щоліта рясно витикали рожево-фіолетові прапорці — однобічні колосовидні суцвіття. За це й поплатилися: люди, залюблені у їхню красу, зривали ці суцвіття на букети, аж поки не стало чого зривати. І тепер маємо: косарики черепичасті занесені до розряду рідкісних рослин…

(Продовження на наступній сторінці)