Наша нинішня дика півонія вузьколиста, звичайно, далеко не така пишна, як її приручені родички. Та на тлі степового різнотрав’я вона справжня красуня. Навіть той, хто на словах байдужий до квіткової краси (бо сумнівно, щоб такі байдужі були насправді), схилиться над її квіткою і здивовано розглядатиме криваво-червоні пелюстки.
На жаль, дедалі рідше й рідше щастить надибати на цю рослину, обпекти пальці об прохолодний жар її пелюсток. І мені зрозуміле здивування моїх юних супутників, коли я їм розказую, що колись із цієї півонії виготовляли зелену фарбу. Атож, зелену, і не так давно й сам я щиро здивувався, почувши таке від Івана Михайловича.
Дарунок Флори
Той ранок запам’ятався таким: сива трава у сивій росі, і сива вода, і сивий туман по воді, а над ними — рожева смужка, яка дедалі ширшала прямо на очах і золотіла, золотіла назустріч сонцю. А потім увагу заполонили дві лусочки тополевої кори — біля круглих капелюшів та усякого іншого листатого водяного зела вони чатували карасів. Справжніх королівських карасів. А ще потім сталося знайоме: спочатку одна, потім і друга вудка зачепилася за ремеззя, заплуталася… Довелося лізти у воду відчіплювати. Скраю озерце було не дуже глибоке, зате дно грузьке-прегрузьке. Поки топтався, виплутуючи жилку, раз наступив на якийсь гостряк, потім вдруге, втрете. Що там за чортовиння засіло в мулі? Присів у воді, намацав щось каракувате, витяг — хтозна й що: темне, з гострими рогульками. Повертів у руці та й жбурнув аж на середину озерця.
І треба ж так! Через багато років зовсім випадково опинився я знову біля того озерця. На цей раз вдвох з Іваном Михайловичем. І він враз, як ото гід під час екскурсії:
— Погляньте вправо! На воді — розетки листків, схожих на березові…
— Горіх! Водяний горіх!.. — майже вигукую я.
Ну як тут було не пригадати отого сивого ранку, коли я вудив карасів і коли лазив у воду рятувати свої вудки?! Оте гострякувате чортовиння, об яке тоді поколовся, виявляється, було водяними горіхами! Недарма ж їх повсюдно за ці гостряки і називають "чортові".
Правда, зараз усе менше й менше залишається людей, які знають про водяні горіхи і про те, "з чим їх їдять". Бо відшукати рослину навіть у нас, на Поліссі, де всяких озерець та стариць стільки, що й за життя не обходиш, дуже й дуже не просто. А були ж часи, і не такі далекі, коли дядьки підводами возили на базар щедрі водяні дари, коли поліщуки їли їх сирими, печеними і вареними у підсоленій воді, сушили їх і товкли на борошно, яке потім підмішували до житнього і випікали хліб. До речі, підмішувати доводилося досить часто, бо пісна піщана земля була скупою на врожаї.
Та й у всі часи водяний горіх був для людини доброю підмогою.
Ще у Теофраста ми читаємо, що давні фінікійці збирали їх на річці Стримоні і випікали хліб. А розкопки свідчать, що наші далекі предки будували свої свайні житла тільки на тих озерах, де рясно родили водяні горіхи, — застерігалися від голодної смерті.
Кажуть, колись богиня Флора пролітала над землею і роздаровувала свої багатства. Махнула вона правою рукою над степами — з рукава її сукні висіялися жито, пшениця і всяка пашниця. Повеселіли степи. Махнула лівою над лісами — посипалися з рукава суниці, чорниці, брусниці та інші ягоди. Повеселіли ліси.
Коли це бачить Флора, під нею озеро голубіє, жваво хвильками виграє. Захотілося і цьому озеру щось подарувати. А в рукавах вже нічого немає, все на степи та на ліси витрусила. Засмутилася богиня.
Коли це чує — щось ніби муляє їй у ліву руку. Подивилася — а це гостророгий горіх застряв у рукаві, зачепившись за зелений шовк сукні. "От добре! — зраділа богиня. — Подарую озеру цього рогача і нехай він родить рясно-прерясно". Та й кинула горіха в озеро. Відтоді й заходилися водяні горіхи рости.
"Послужний паспорт" водяного горіха досить солідний, переконливий. Дійшовши до нас ще з третинного періоду, рослина явилася людині не як музейний експонат з прадавніх епох, а як вірний помічник-годувальник. Для прикладу можна взяти хоча б такий промовистий випадок. В Індії біля великого озера Вур часто випадали недороди. Під час кожного гинули з голоду десятки тисяч людей. Тоді власті розпорядилися засадити озеро водяними горіхами. Через кілька років горіхи так розрослися, що їх ромбовидне листя покривало майже всі дві тисячі гектарів озера. Навіть пароплавам трудно було прокладати собі шлях крізь горіхові зарості. Зате загроза голодної смерті відступила, бо щороку з озера збирали такий урожай горіхів, що їх вистачало на п’ять місяців для всіх жителів довколишніх поселень.
На Поліссі ще й досі можна почути такий вислів: "закинути на кожуха". Для більшості поліщуків первісний зміст його давно втратився і вони вживають вислів тільки в переносному значенні, найчастіше з метою покепкувати над невдатним рибалкою. Тим часом у цих словах нічого немає смішного. Вони просто означають найлегший спосіб добування водяних горіхів. Полягав він ось у чому. Брали зношеного кожуха, скручували його вовною догори, прив’язували довгу вірьовку і волочили по дну озера, де ростуть водяні горіхи, рогаті плоди заплутувалися у вовні. На березі їх виплутували і складали у мішки.
Чому ж вимирає ця реліктова рослина? Про це вчені сперечаються ще з минулого століття. Одні бачать причину в недосконалості способів її розмноження і в пересиханні озер, інші— у зміні клімату, витісненні рослини більш пристосованими до життя зеленими сусідами. Ще інші головним винуватцем називають людину. І небезпідставно. Адже це вона забруднює водойми всілякими промисловими відходами, масово винищує водяного горіха, збираючи не тільки плоди, а й зелень на корм худобі.
Скаже дехто: тисячі років люди збирали ці горіхи — і нічого, а тут за лічені десятиліття раптом знищили?! Хіба таке може бути?
Уже є. Адже такої кількості людей, як зараз, на світі досі не було. А, як відомо, і водяні краплі камінь довбають, коли їх багато.
…Так, це те ж саме озерце — ще б не впізнати! Тільки я ніби іншими очима дивлюся на нього: віднині воно для мене — незвичайне.
Озерце береже чудесний дарунок Флори.
У центрі розеток водяного горіха біліють невеличкі квіточки. Іван Михайлович зауважує:
— Гарний урожай буде, ой гарний. А ще добре те, що сюди люди заглядають лише з вудками, а не з кожухом…
Рослина дивовижної сили
Із глибини трьох тисячоліть докотилося до нас відлуння Троянської війни, повивши ореолом легендарності ім’я незрівнянної Єлени, через яку десять років лилася кров троянців і ахеїв.
Єлена була дочкою Зевса і Леди, перед її красою блідла навіть краса олімпійських богинь. Усі правителі Греції домагалися її руки, але вона обрала собі в чоловіки хороброго Менелая.
Та Єлену підступно викрав Паріс, син троянського царя. Це і призвело до війни, а потім і до загибелі славного міста, стіни якого, за переказом, зводили самі боги.
Під час війни Єлена, як про те повідала славнозвісна Гомерова "Іліада", сиділа в обложеній Трої і
… ткала великий, подвійний
Плащ пурпуровий, на кім бойові гаптувала змагання
Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв,
Що від Ареєвих рук перетерпіли стільки за неї.
Ну й, звичайно, гірко плакала. І сльози її, впавши на землю, спалахували золотом і перетворювалися на квіти. Згодом на честь першої красуні стародавнього світу ці квіти й дістали назву "інуля геленіум", де перше слово походить від грецького й означає "очищати". Виходить, "очищення Єлени".
Правда, міф про гарячі сльози Єлени вчених не влаштовує, от вони й сперечаються. Одні пов’язують назву рослини не з ім’ям Єлени, а зі словом "геліос", тобто "сонце". І, логічно, мають рацію. Бо форма суцвіття цієї рослини і забарвлення квітки справді дуже нагадують наше золотосяйне світило.
Інші виводять назву від грецького слова "гелос" — тобто "болото", "заливний луг", "заплава". І теж мають рацію. Бо рослина любить рости по берегах річок і на вологих луках.
Люди здавна запримітили цю богатирського зросту рослину. Спробували лікувати нею деякі хвороби — допомогло. От і зарахували її до своїх зелених друзів. Особливо гідно оцінили її лікувальні властивості наші предки слов'яни і назвали рослину дев’ятисилом. Вона, мовляв, може вилікувати від дев’яти недугів.
Ось як мовиться про рослину в одному з давніх травників: "Трава дев’ятисил, росте кущиками, висока, корінь товстий… А росте трава в городах по низинах. Хто ж її зварить з хлібом і часником, та полином і п’є по півложки натщесерце, усяку нечисть з середини вижене".
У російській мові й досі побутують назви "дев’ятисил" і "дев’ясил", а на Україні рослина стала називатися дивосилом. Бо справді дивну цілющу силу відкрила в ній народна медицина. А ще більшу силу доточила їй людська фантазія.
…— Чи не пошукати нам дивосилу? — пропоную Іванові Михайловичу. — Зараз якраз він має цвісти.
— Минулися ті часи, — одказує Носаль, — коли дивосил у нас можна було шукати. Нині хіба що десь напитати пощастить: бабусі з дідусями на городах вирощують. Отож тепер дивосил якось і незручно називати дикою рослиною…
І ми поїхали. Тролейбусом. Аж у кінець сусідньої вулиці.
Довідавшись, хто ми, хазяйка невеличкого затишного особнячка повела нас углиб городу, де на могутніх стеблах сяяли золоті сонечка.
(Продовження на наступній сторінці)