Андрон. Та хіба ж ви не знаєте? Сторожую на кладовищі. Дивлюсь, щоб потрави не було від худоби. Могилки обладную, саджаю весною квіти й деревця. З того живу. Та ще за вами часом наглядаю, бо ви ж мені колись давали притулок у монастирі.
Іліодора. Хочу бачити... дочку мою. Арсенію мою... (Ступає кілька кроків сама, раптом скрикує, хапається за серце й падає замертво).
А пісня лине, а молодий сильний голос звучить і чарує своєю красою.
Не вернувся козаченько, Помер на чужині, Поховали чужі люди В чужій домовині. А дівчина як зачула, До вишеньки прилинула, Тужить, в'яне, гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Андрон. І розкошів зазнала, і в добрі жила, преподобна... А ось замолоду не ту собі стежку обрала для щастя... Не в той бік і життя її покотилося... (Скидає картуза, стоїть у важкій задумі).
Завіса
Березень, 1966 р.